Їй вдалося: як писати, щоб отримати за текст 1500 євро

За кавою кореспондентка "Еспресо.Захід" розмовляла з Галиною про перемоги, віру в себе та підтримку рідних

Торік Інститут німецької культури та історії Південно-Східної Європи оголосив конкурс "Мікроліти: потойбіч Целана" за найкращу мініпрозу німецькою, румунською та українською мовами. Присвячений він Паулю Целану – найвизначнішому австрійському поету та перекладачеві XX ст., який народився у Чернівцях. Журі отримало 569 текстів, з них українською – 201. Галина Яценко перемогла з текстом "Вхопися, мій хлопчику".

Письменниця має десятки відзнак за свою творчість, проте цю перемогу вважає найважливішою, оскільки вона масштабного міжнародного класу. До того Галина ставала лауреаткою міжнародного конкурсу ZeitGlas-2015 (найкраще коротке оповідання), але його організовували в Україні.

Чув весь будинок на вулиці Костюшка

Часом відстежую конкурси на сторінках Спілки письменників. А це було на Літцентрі. Мене дуже здивувала назва конкурсу: "Мікроліти: потойбіч Целана". Думаю, мікроліти – це значення каменю-мінерала, камінного знаряддя. Не зрозуміла, до чого тут потойбіччя. Зізнаюсь, що про Целана мало знала, але це формулювання дуже зацікавило й вирішила, що хочу для себе взяти щось нове. Але в конкурсі не планувала брати участь. Там ще була умова, що це має бути жанр на межі поезії і прози. Це спантеличило потенційних конкурсантів і вони писали навіть у Літцентр. Запитували, що це означає.

Я вирішила прочитати детально біографію Целана, уривки його листувань, які були в доступі. Прочитала його поезію. Бо до того знала єдину "Фугу смерті". Це, мабуть, найпопулярніша. Щось в мені забриніло, захотілося розгадати його загадку. Подумала: "Чому, коли він був на піку слави і був видатним поетом та перекладачем, то покінчив з життям?". Він кинувся з моста Мірабо в Сену. Подумала, що, напевно, в нього були внутрішні потаємні переживання, якісь болі. У нього боліло, а світ не розумів. Я вживалася в його біографію, поезію. І народився текст "Вхопися, мій хлопчику!". Він мені писався так легко!

Пам’ятаю, що це було 30 січня. Відчула той момент, коли письменники і поети кажуть, що у них тексти народжуються. У мене так з віршами. А щодо прози, то більше думаю про сюжет. Потім, коли пишу, то він обростає деталями. А тут було без цього. Відчувала незагоєні рани його народу, його біль. Кінець мого тексту про його самогубство. Я хотіла б його опублікувати, але поки що не можу. Це першими зробити мають організатори конкурсу. І ось є такий момент, коли я пишу, що він пливе між обкладинками неба і води назустріч світлу. Це найважче, бо описувала смерть. І для мене стало емоційним вивільненням. Відчула, що він звільнився теж. Нарешті відпочив. Він відчував, що не потрібен своєму народові. Целану 50 років. Батьки загинули в гетто. Він сильно переживав. Як я писала: "Носив у своєму серці кулю, яка прошила серце його матері". Враження, що не міг собі дозволити жити. Жити та бути щасливим, мати визнання й успіх, коли стільки загинуло представників його народу й родини зокрема.

Коли чоловік прочитав, то сказав, що не зрозумів нічого. Тоді він сів і переглянув біографію Целана. Потім сказав, що вражений. Ми це надіслали наступного дня й чекали результату. Висновок журі мав з’явитися до 30 червня. Організатори справді виявилися пунктуальними. Лист за 30 червня надійшов у спам. Коли відкрила вкладку, то подумала, що то якась чергова конференція. А тут мене щось здивувало. Дивлюсь: "Ой, конкурс мініпрози!". Відкриваю, а там повідомлення про те, що я стала переможницею від України! Я двічі читала, протирала очі: "Не може бути". Покликала чоловіка. А у мене був ще один конкурс, де увійшла до фіналу. І він подумав, що це там так рано оголосили результати: "Ну, що там? То той конкурс Чендея? Стоп. Та ні, то мікроліти Пауля Целана!". Ви би чули, як мій Андрій тішився! Чув весь будинок на вулиці Костюшка.

Так, вартує, щоб люди повірили в тебе

Я часто брала участь у різних конкурсах, ще зі шкільних років. Потім, коли вступила на факультет журналістики, мені хотілося писати. Щось пішло не так. Коли хочеш щось творити, то важливо знайти людину, яка повірить в тебе. Коли нині хтось зі студентів звертається до мене й показує вірші, то завжди беру прочитати. І роблю так, щоб не розкритикувати, а знайти там раціональне зерно й дати рекомендації, як ці тексти поліпшити: де рима кульгає, де дуже банальні й штамповані образи. У часи студентства показала вірші викладачеві. Той порадив не писати. Мене це вбило. Вдома плакала, так було прикро. Мій мінус був у тому, що я не вірила в себе і сприймала все за чисту монету. Вирішила, що всі ті дипломи, які маю, ні до чого. Це тепер дивує. Тоді проплакала і перестала писати. І на аспірантурі, після знайомства з Андрієм, у мене почали з’являтися поезії, але їх нікому не читала.

Коли пишу, то роблю це від руки. Не можу друкувати. Рука встигає за думкою. Статті набираю, але поезія не виходить. Довго писала в блокнот. Тоді дуже активно наукою займалася: були статті, дисертація, сиділа в бібліотеці й досліджувала Франка. Перемог не було б, якби не Андрій. 2013-го, після одруження, я захворіла. Мала сильне нервове виснаження. Навіть не думала щось видавати. Було важко працювати з поезією. Я не хотіла, щоб її бачив світ. Вважала, що вона недостойна, але Андрій зробив усе: передрукував рукописи, узгоджував верстку, знайшов видавництво, ілюстратора. Так з’явилася перша збірка "Сонати любові". З неї все почалося. Згодом Андрій відіслав мої оповідання у "Теплі серії". Так вийшла збірка "Теплі історії. Він і вона". Як заходила в книгарню "Є", то думала, що тут присутня вже й моя частина. До слова, коли забрала гонорар за тексти до збірки, то впала й зламала руку. Всі гроші витратила на лікарню і гіпс. Наступну книгу "Теплі історії в стилі блюз" редагувала Олена Поліщук. І вона мені написала довжелезного мотиваційного листа. Це варте багатого, щоб люди повірили в тебе.

Андрій казав так: "Ти маєш визнання своєї прози, тому тепер маєш мати ще й поезії". Я відмахувалась. Потім був конкурс – поетичний вернісаж імені Максима Рильського "Троянди й виноград". Чоловік запевнив, що треба обов’язково спробувати. Я, як завжди, сказала: "Та ну, там багато конкурсантів". Але він майже примусив і сказав, що й без мене надішле: "Якщо хочеш, то вибери поезії, які тобі подобаються більше, бо зроблю це сам". Знову була перемога. Мені вручав нагороду покійний Іван Драч. Залишилися фото і кришталева троянда. Вона стоїть на моєму столі. Було так важливо, що мою творчість зрозуміли такі метри, як Петро Засенко, Микола Луків, Іван Драч.

Всі тексти перечитує Андрій. Спочатку як чоловік, а потім – як редактор. Але читає тільки він. Коли з’являється щось друковане, то батьки й тітка.

Не розчаровуйтесь

Зараз хочу писати більші форми. Бо навіть журі конкурсів зауважують, що подіям в оповіданнях тісно. Думала, що більше працюватиму на карантині, але університет навесні перейшов в онлайн. І дуже від цього втомилася. Від вебінарів, проєктів. Хоча написала два оповідання.

Є історії мого роду, які переказувала бабця. Вона була вчителькою мови й літератури. Розмовляла зі мною такими поетичними образами. Не казала, що йде дощ. А казала, що дощик вивісив свої крапельки сушитися на шнурочку. Бабця лишила багато сюжетів. Навіть в "Теплій серії" є "Листи з бабусиної скриньки".

Беріть участь у різних конкурсах. Шукайте. Бо там є компетентні люди, які можуть оцінити. Друге – не розчаровуйтесь. Член журі може мати інший світогляд і просто не зрозуміти вас. Бо навіть часто мої студенти кажуть, що подавали на перший конкурс, другий і нічого. І вирішили, що вони просто невдахи. Ні, це не так. Просто не ваш конкурс. А є відомі письменники, які не перемагають, але іншими шляхами шукають читачів. Головне – вірити в себе і працювати над своїм талантом.

Фото: Анастасія Мигидюк