live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Чи забули ми про Радянський Союз?

27 серпня у музеї "Територія Терору" відбувся вечір дискусії та поезії "Чому я не хочу повертатися до СРСР?"

Журналістка "Еспресо.Захід" відвідала подію.

До бараку №2 на території музею прийшли поділитися думками та прочитати вірші Галина Крук, Ірина Старовойт, Катерина Міхаліцина, Любомир Серняк та Назар Данчишин. Модераторкою заходу була Єва Якубовська. Фокусною темою стала назва однойменного памфлету Івана Багряного "Чому я не хочу вертатися до СРСР?".

Захаращені балкони, канцеляризми, обов’язкові короткі зачіски у хлопців та косички у дівчат. Що між цим ними спільного? Чи це привиди "радянського" і чи можемо ми відмовитись від подібних речей? Спікери шукали відповіді в розмові, а з проєктора фоном транслювали німий документальний фільм "Людина з кіноапаратом" режисера Дзиґи Вертова.

Любомир Серняк розповів, що таку дискусію планувалося провести ще до карантину: "Коли ми анонсували подію, то люди почали щиро дивуватися: чому цю тему знову обговорюють? Минуло майже тридцять років і вона не актуальна. Але, з моєї точки зору, на жаль, проблема з риторичної площини переходить у реальну. Йдеться не про території, а про наші голови. Це потрібно проговорювати, щоб, як кажуть, "ніколи знову". Прологом до дискусії став вірш поетки Вальжини Морт "Білоруська мова". Як зазначив Любомир, він і про наші реалії теж.

Ця утопія хотіла стати глобальною

Єва Якубовська розповідає, що другий рік живе в Німеччині і вивчає філософію совєтської мови. "Нині досліджую в контексті Берліна, в психосоматичному контексті. І незважаючи на те, що ця мова була як друга в школі чи в університетах, вона все одно залишила великий вплив. Зараз вирішила відкинути запитання, чому Радянський Союз – це погано. Навіть не питатиму, чому часто називаємо його совєтським, а не радянським. Чи відчуваєте ви вплив совєтської мови на свою мову поезії?"

Ірина Старовойт належить до покоління, якому було 16-18 років, коли Україна стала незалежною. Тоді вона ще не могла голосувати на референдумі, але, як зазначає, усвідомлювала, що живе в країні, більшість населення якої не хоче жити в Радянському Союзі.

"Ні в школі, ні в університеті не казали, що Україна була в такому вигляді, якою була. Співзасновницею Радянського Союзу. І в грудні 1922 року Білорусь приєдналася на день пізніше, як Україна. Можливо, якби ми не доєдналися, то й Білорусь не стала б радянською республікою. І далі ця історія не поширилася б. Чим совєтський проєкт міг приваблювати? Я думаю, що відповідь у чорно-білому фільмі, який позаду нас. Це була велетенська мрія і утопія людей про більшу справедливість і спільноту, в якій всім знайдеться належне місце. Місце, де кожен працюватиме за здібностями і матиме все, що потребує", – каже Ірина.

Поетка наголошує, що ця утопія претендувала стати глобальною: "Нині вже забули, але тоді йшлося про "світову пожежу" комуністичної ідеології. Нам треба пам’ятати, що коли Україна оголосила про вихід, то через лічені дні цей союз перестав існувати. З’ясувалося, що в українській присутності ховається його смерть. Хоча після існування Союзу мрія існувати не перестала. І це стосується не лише колишніх республік. Це стосується Венесуели, Куби, кількох африканських та азійських країн, які прямо чи опосередковано підтримував Радянський Союз".

Перед привидом радянської утопії треба було доводити, чому капіталістична система краща. І тоді з'явився реальний прогрес, пов’язаний з охороною здоров’я, профспілками, пенсійним забезпеченням. І, зазначає поетка, пенсія вперше для людей, які не можуть працювати через вік, з’явилася в США щойно в середині 1930-х років. До слова, в час економічної кризи.

"А у нас найбільший відбиток, який накладає совєтська доба, – це репресії. Непрямі почалися в момент так званої коренізації,кампаній з українізації, білорусизації і молдовізації. Й коли це відбулося, то ми бачили, що націоналістичний проєкт переміг. Без нього більшовики не зібрали б усі ці землі під свій контроль. Але, з іншого боку, проєкт програв, бо ті люди, які вважали себе націонал-більшовиками чи націонал-комуністами, пішли "під роздачу": накладали на себе руки, дехто встиг пожити кілька місяців у нових кооперативних квартирах. Інші дорогою ціною вижили. Вони до кінця життя не написали нічого вартого самих себе. Або писали, але більше не розуміли, як можна писати. Оце страшне питання: чи варто писати поезію після Аушвіца, яке прозвучало у Франкфурті після 1945 року, в Радянському Союзі воно постало набагато раніше", – пояснює Ірина.

Відбиток, який наклала на поетку совєтська спадщина, майже весь міститься в маленьких книжечках. До прикладу, Іван Ільєнко "У жорнах репресій": "Це мартирологія тієї української культури, яка могла бути і якої ніколи не буде. І хоч однією рукою ця влада давала стотисячні тиражі, іншою вона все забирала. Навіть їхні не написані книжки, їхніх читачів. Кого розстріляли в Сандармосі? Учителів,юристів,інженерів, лікарів, – людей, які могли рухати партисипативну культуру. Ту, яка є демократичною для всіх, де кожен може знайти своє місце. Нам треба пам'ятати, що завдяки дисидентам Україна втрималася. І якщо зараз не матимемо дисидентів, то через кілька років ми не будемо мати України".

Питання "Чому я не хочу повертатися в СРСР?" – це про машину часу. Оскільки її не існує, то й саме питання є утопічним. "Нині  в Україні є такі середовища, які вважають, що ця машина часу існує. Ми мусимо зрозуміти, в яких обставинах Багряний писав цей памфлет. Але подумайте і перечитайте: чи не написаний він і сам совєтською мовою? І якщо це так, то нагадаю ще одну фразу, яку приписують патріарху Йосифу Сліпому: "Ми всі вийшли з Совєтського Союзу, але Совєтський Союз із нас не вийшов". Це сказав патріарх, коли вийшов із 22-річного ув’язнення".

Ірина каже, що пам'ятає своїх учителів та учительок, і страх у їхніх очах, коли вперше в школі співали"Ой, у лузі червона калина". Пам'ятає, як зривали з дітей саморобні синьо-жовті значки й викидали їх у вікно. "Якось був тихий бунт в класі, коли хтось один прийшов без піонерської краватки. До кінця уроку всі інші теж знімали. Той, хто прийшов, міг не мати нічого політичного на увазі. Можливо, просто забув його вдома. А ті, хто знімав його впродовж уроку, вже несли політичний меседж".

Поетка пригадує, що ті ж учителі, які влаштовували скандали, потім прикладали руку до серця й співали український гімн: "Більшого театру абсурду чи карикатури важко собі уявити. Ми все одно маємо знайти таку мову, якою могли би промовляти до світу та України, бо говорити мовою штампів і примусу не можна".

Вам не треба говорити – вам про все розкажуть

Галина Крук каже, що її досвід інший: "Хто жив у радянський час, то пам'ятає, що багато істин не мали підґрунтя. Але існувала реальність, яка спростовувала, ставала першим каменем сумніву. Я походжу з родини, яка дуже багато втратила з приходом радянської влади. Усвідомлення цієї втрати не зовсім чітко проговорювали. Я була малою і родичі просто боялися говорити, щоб дитина не розповіла цього іншим. Родина робила все, щоб я була позбавлена певних колективних досвідів. Я виросла з бабусею і дідусем у приватному будинку, не ходила в ясла і садочок. Дорослішала з усвідомленням, що моя родина відмовилась від усього майна, яке було, щоб їх не вивезли в Сибір. Це була родина, яка фондувала «Просвіту» і займалася розвитком шкільництва, громад, кооперативів. Розуміли, що якщо в них заберуть майно, то можна його нажити, а якщо ж вивезуть до Сибіру – назад не повернуться".

Галина сприймала досвід Радянського Союзу як досвід життя в чужій країні: "Розумію, що тепер казати це дуже легко, але я мала великий внутрішній опір. Не дивилась телевізор (хоча це через проблеми із зором). І тепер мемів з радянських фільмів не розумію. Я навіть не знала російської мови. Здається, 94-го року ми поїхали до Могилянської академії на конференцію. Мені дали путівник російською мовою. Я не вміла читати і робила це погано".

Найбільшою травмою, зазначає поетка, для неї стало те, що в Радянському Союзі боролися з індивідуальністю: "Вона була моїм протестом проти системи. Я емоційно реагую, коли з'являється безлике "ми" в поезії. Воно стосується невідомо кого. Але є пафос, за яким визнаю право: з'являється історична маса і все відбувається ситуативно. Це як Революція гідності".

Часом здається, що набагато простіше, коли вибір хтось зробить за тебе. Тоді з’являється інфантилізм, що з часом виливається у замилування совком як системою: "Колись здивувала одна студентка. Я пояснювала, що таке самвидав і як він з'явився. Що неможливо було надрукувати книгу в державному видавництві. Вона запитала, чому б не піти в інше. Не розуміла, що іншого варіанту не існувало".

Для Катерини Міхаліциної перший досвід, пов'язаний з Радянським Союзом, полягав не у мові, а у відсутності розмов: "Це те, чого мені досі дуже бракує, і те, на що я, 38-річна, дуже емоційно реагую. Коли телевізор сприймають як єдину форму зібрати всю родину разом. Вам не треба говорити – вам про все розкажуть".

Прабабця письменниці – переселенка. Вона привезла з Польщі альбом: "Там були фотографії, на яких зображено щось таке схоже, як у дворі музею. Все, що зараз маю, – це спогад, де я сиджу маленька, поруч прабаба, за вікном сніг. Вона перегортає альбом і розповідає, але я не пам'ятаю, про що. Не маю слів у голові, маю лише картинку. І література – це мій спосіб поговорити, знайти ті зв'язки, які мені обірвали. Хоча нікого не звинувачую".

Катерина каже, що навіть нині можна побачити в школах, як ставляться вчителі до ліворуких людей."Один з найстрашніших шкільних спогадів – це коли прийшла молода вчителька російської мови і била однокласника лінійкою по кистях руки. Коли ти в голові кричиш, але нічого не можеш сказати. Хіба лише поспівчувати опісля. Коли вибухає Чорнобиль, приходиш до вчителів і питаєш: "А що там?". Відповідають: "Тихо! Воно тобі треба? Тсс". І от цим "Тсс" є мій Радянський Союз".

Катерина каже, що досі живе каральна радянська медицина: "Багатьом людям важко саме в цій сфері довіряти комусь. Я була свідком палкої дискусії, яка стосувалася акушерського насилля. Люди говорили, що такого немає. Казали в коментарях: "Може, ще стоматологічне насилля вигадати?" Якщо з дитиною щось станеться, то часто жінка не має права навіть попрощатися. Лікарі не говорять цього. І ти травму відсутності несеш за собою. Що ти мама, але дитини немає! І лікарня постає як безпорадність, відсутність голосу".

Назар Данчишин сприймає мову радянського дискурсу як набір слів без сенсу: "Маємо класичну офіційно-ділову мову. Часто ж чуємо, що представники влади чи, до прикладу, поліції так говорять. Можна сказати навіть так: "Суб'єкт прибув на побачення з метою запобігання нудьзі та усунення смутку". Це те саме, що "в ході зустрічі працівників нафтовидобувної промисловості", "виявлення найбільш суттєвих причин" і т. д. Тобто слова нагромаджені, а мету не розуміємо. Мені це нагадує, коли різні радянські полководці здобували перемоги кількістю людей. І хоч я народився не в Радянському Союзі, але все це перенеслося в незалежну Україну. 24 серпня ми побачили квінтесенцією того, у що перетворився невихід "совєтського" з нашої країни".

Зменшити біль і опрацювати травму

Любомир Серняк каже, що хотів би не мати радянського досвіду: "Совєтського, радянського, пострадянського мав набагато більше, ніж треба. Ми маємо совєтську тяглість. Маємо покруча. Не треба нічого адаптувати, поліпшувати. Його необхідно радикально перекреслити, бо інакше все дійде до тупого наративу "какаяразница". Навіть у моїй сім'ї, де люди з проукраїнським баченням, є ностальгія. Вони цього пояснити не можуть".

Поет вважає, що система на побутовому рівні намагається принизити людину: "До прикладу, всі ми були в Києві і їздили в метро. І оці турнікети створені для того, щоб зробити боляче. Ми ходили в держустанови старого зразка – це коридори замкнутих дверей. Кафка інакше написав би "Замок", якби туди потрапив. І от у моєї мами була вже вироблена модель, що вона має там робити. Часто доводиться сваритися, але пояснити їй, що це безглуздо, я не можу".

Ірина Старовойт наводить приклад Світлани Алексієвич, яка вважає себе антирадянською і водночас радянською людиною. І подолати цю суперечність можна за концепцією Федеріко Фелліні: "Перлина – автобіографія устриці. Але перлина починається з піщинки, яка застрягає в м’якому тілі. Це дуже боляче, але устриця починає обгортати її перламутром. Вона зменшує свій біль і опрацьовує травму. Ми так само можемо це робити".

новини партнерів

5 березня, 2021 п'ятниця

4 березня, 2021 четвер

5 березня, 2021 п'ятниця

4 березня, 2021 четвер

3 березня, 2021 середа

2 березня, 2021 вівторок

1 березня, 2021 понеділок

Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Введіть слово, щоб почати