Зв’язати тіло, щоб розв’язати свідомість: як у Львові розвивають мистецтво шибарі

Шибарі також є частиною БДСМ-практик, однак його часто розглядають як окремий напрямок через свою складність і естетичну складову. Практика вимагає дотримання техніки безпеки, майстерності від майстра та довіри, вміння розслаблятися від моделі. Крім технічного аспекту, шибарі має чуттєву, естетичну та еротичну складові.

Загалом в Україні не так багато майстрів шибарі. Однією з майстринь цієї унікальної справи є Marta Skinnysticks, засновниця студії та школи Шибарі у Львові "She.She.Shibari". "Еспресо.Захід" поспілкувався з майстринею про це цікаве мистецтво.

Фото: фотограф - Ольга Валентій

Завдяки подорожі у Китай познайомилася з шибарі

Марто, розкажи, чим займалася і цікавилася до шибарі, та де вперше познайомилася з мистецтвом зв’язувати людей мотузками?

Я архітектор за освітою. Близько 10 років займаюся викладацькою діяльністю у сферах графічного дизайну, дизайну інтерєру, дизайну одягу та мистецтва. Зараз працюю UI/UX дизайнером, маю власний бренд одягу, школу шибарі та малюю картини. 

Близько восьми років тому переїхала в Китай з наміром залишитися там жити. Саме цей період став відправною точкою моєї теперішньої діяльності та стилю життя. Більшість часу проживала у Шанхаї, щотижня відвідувала інші міста Китаю. На той час італійський бренд одягу найняв мене як художницю перформативного характеру, щоб розписувала одяг вручну на публіку. Так у підсумку після повернення в Україну виник мій власний бренд "Skinnysticks. Художній розпис одягу". Саме завдяки Китаю я познайомилася з шибарі, хоча тоді ще геть нічого не розуміла про це мистецтво, не знала такого терміна й узагалі про існування цього напрямку. Піднебесна імперія, як ще називають Китай, мені "не зайшла": не моя країна, енергетичні вібрації їхніх земель не збігалися з моєю слов’янською душею. Але саме там я відкрила себе як художницю. Мені завжди подобалося малювати, хоча з дитинства займалася в основному музикою. По приїзду в Україну продовжила займатись мистецтвом та розвивати себе як художницю-ілюстраторку. У пошуку себе та свого почерку зрозуміла, що мені найбільш до вподоби зображати оголене тіло людей, адже вважаю його істинним витвором мистецтва. Так у пошуках референсів у гуглі раз за разом натрапляла на світлини оголених жінок і чоловіків у мотузках, що надихало мене на створення власних картин.

На той час в Україні діяла популярна російська соцмережа "Вконтактє", в якій можна було знайти все що завгодно без цензури. Я стежила за різними тематичними групами в цьому напрямку. Через одну з таких груп познайомилася з чоловіком зі Львова, що практикував зв’язування. Після тривалого спілкування ми зустрілись вживу в кав’ярні та поспілкувались. У таких зустрічах з незнайомцями велику увагу потрібно приділяти власній безпеці та розумності. Я завжди наголошую: треба прислухатись до власної інтуїції та бажань. У міру свого виховання та загостреного відчуття безпеки так і не погодилася на шибарі, але ми продовжили спілкуватись онлайн.

Десь у той час у мене вже назбиралось чимало авторських художніх робіт, планувала виставку в Палаці мистецтв. Однією з ідей на відкриття виставки став шибарі-перформанс. Тож звернулася з цією пропозицією-проханням виступу до вже знайомого тепер незнайомця. На мій жаль, він відмовився. Він не представляв себе публіці як риггер (той, хто займається шибарі), але натомість знайшов мені людину-практика, яка погодилася виступити. Це був легкий перфоманс без підвісів, лише статика, щоб надто не шокувати публіку.

Шибарі торкається комплексів і думок, дозволяє дослідити свої патерни

Фото: фотограф - Ольга Валентій

А коли ти сама вперше спробувала шибарі й у підсумку стала майстром цього мистецтва?

Уперше побачила на власні очі роботу майстра та побувала в підвісі у Львові на тематичній БДСМ-вечірці. Тоді говорили, що це була перша вечірка-квартирник за довгий проміжок часу, в кілька років, і ось так склались зірки, що я потрапила туди. Там уперше побачила шибарі з підвісом, флягеляцію (порку), різноманітні тематичні девайси та зацікавлених людей. Чесно зізнатися, була шокована побаченим, адже вихована в інтелігентній сім’ї, за "галицькими канонами", росла в численних правилах і рамках що є правильно, а що ні. Мене зачарувала відвертість, легкість ця атмосфера та енергетика. Пригадую, як заворожено сиділа, дивилася на все, що відбувається, а мене переповнювали емоції!

Після всіх виступів підійшла познайомитися з майстром шибарі та попрохала про підвіс для себе. Вже в процесі обв’язу поцікавилась: а який його план? Він з усмішкою відповів: "Не знаю... побачимо". За якусь мить швидкий ривок - і я вже висіла в повітрі у мотузках! Це було так неочікувано, бентежно, експресивно… Шибарі торкається комплексів і думок, дозволяє дослідити свої патерни. До речі, враховуючи, що я середньої вагової категорії, думала, що в шибарі лише худорляві жінки, яких в основному і бачила на фото, коли малювала. Але ні, людина чи не будь-якої вагової категорії може спробувати відчути шибарі. Хоча для майстра, звісно, у технічному плані має певне значення, чи людина важить 40 кг, чи 100 кг.

Після мого першого в житті підвісу розпочала практикувати як модель у шибарі. Мені подобалися відчуття, стан невагомості. Постійно пропрацьовувала в собі психологічні зажими та свої рамки, розвивалася. Наприклад, мені важко було відпустити контроль, розслабитись і довіритися. До цього я займалася пол денсом, тому десь постійно думала, що треба напружитись, вчепитись, а це заважало увійти в потрібний стан.

Лише десь на сьомому підвісі я сповна змогла розслабитися і дійсно відчути той особливий стан. Відчуття задоволення, наче кожна клітина твого тіла дихає та випускає феєрверки!

Треба повністю розслабити тіло й розум, лише тоді можна сповна відчути той ідеальний стан найвищої точки. Та й для риггера це приносить особливе задоволення, коли партнер, з яким він чи вона взаємодіє, отримує кайф від процесу. Бо шибарі – це також взаємодія, в якій обоє обмінюються енергіями.

Десь чотири роки тому я почала сама опановувати шибарі. Навчалася в однієї львівської майстрині, яка створила свій курс і ділилась знаннями. Я й гадки не мала, що шибарі стане моїм життям і моєю любов’ю! На той час вважала, що вже відкрила себе як художницю і не знайду нічого кращого в житті, ніж мистецтво та розпис одягу. Але ж яким відкриттям для мене стало шибарі! Воно насичує мене навіть сильніше, ніж малювання. Для мене шибарі – це теж художня робота, але натомість малюю не пензликами, а мотузками по тілу, створюючи композиції в просторі.

Перший у житті мій власний шибарі підвіс був десь лише на 50% моїм, решту ж роботи виконала викладачка. Самодіяльність у такому відповідальному та доволі небезпечному мистецтві є ризиковою. А другий шибарі був уже самостійний та стовідсотково мій. Потім одразу пішли різні запити від друзів. Я почала шукати свій стиль і почерк. Не люблю просто копіювати. За цих декілька років провела понад 300 сесій із різними людьми. Є такі, хто навідується регулярно, постійні моделі, з якими мені комфортно взаємодіяти, практикувати, розвиватися. Насправді в Україні і навіть у світі не так багато постійно практикуючих майстрів з шибарі. Але важливо продовжувати справу, ділитися знаннями, розвивати мистецтво та освічувати людей довкола.

У шибарі найважливіше – це безпека, інакше можна наробити біди

Фото: фотограф - Ольга Валентій

У тебе є своя школа?

Так! Уже після декількох місяців власних практик шибарі до мене почали звертатися знайомі в соцмережах і вживу, щоб я дала кілька уроків шибарі для них, а дехто просився побути моделями. На той час мене це відверто дивувало, адже не вважала себе майстринею й лише розпочала власні практики. Підзбиравши досвіду та вмінь, набрала свою першу групу учнів. Проводила їх у своїй майстерні на заводі РЕМА, де займалася художньою діяльністю, дещо апргрейднувши під потреби шибарі. Але з часом мені стало мало простору, тоді винайняла більше приміщення з більшими можливостями. Знаєте, це такі пригоди й така енергія – перепрофільовувати старі заводські приміщення під майстерні чи школи. Мене завжди проймало від цих старих покинутих промислових приміщень, в яких минали життя сотень людей, які щодня ходили на роботу та займалися працею десятки років. Для мене – це дуже душевне місце. Тому три роки тому відкрила свою школу шибарі, студію, майстерню. Я вже встигла випустити декілька груп студентів. Наразі такі курси проводжу два рази на рік. Маю розроблену власну програму для початківців, де вчу від азів, як, наприклад, зробити перший вузол, а вже на останніх заняттях робимо перші підвіси. 

Я навчаю як технічної сторони, так і емоційної: як працювати з тілом партнера, власним тілом, мотузками. Але найперше – це безпека, їй приділяю вагому сходинку навчання.

Адже у шибарі можна наробити багато біди. Це красиве естетичне сексуальне мистецтво, але перш за все воно має бути безпечним. Майстер відповідальний за здоров’я і життя людини. Тому вчимо і анатомію: де розміщені нерви, де можна, а де не можна накладати мотузки, як надавати тілу безпечного положення. Який натяг мотузок має бути, вивчаємо конструкції обв’язів і залишаємо місце для імпровізації. Шибарі – це постійний процес навчання, якого я вчусь і яке вдосконалюю постійно. Беру уроки в майстрів вживу чи онлайн, в Україні та за кордоном. Тому завжди наголошую, що самодіяльність – погана справа, потрібно навчатись у професіоналів.

Шибарі як естетичне мистецтво розвинулося в 20 столітті, але своїми коренями сягає 15 століття, коли в Японії мотузки використовували в бойовому мистецтві

Фото: фотограф - Ольга Валентій

Можеш розповісти детальніше про історію шибарі, бо для багатьох людей воно асоціюється з якимись збоченнями, але знаю, що в Японії – це цілий культ.

Залюбки! Почнімо з визначення самого терміну шибарі, яке нам надає вікіпедія. "Шибарі – це японське мистецтво естетичного бондажу". Первинно шибарі використовувалось для зв’язування, знерухомлення та обеззброєння противників та полонених в Японії ще в 15-16 століттях. Як естетичне чи еротичне мистецтво воно розвинулося вже в 20 столітті. Виникло це бойове мистецтво у зв'язку з внутрішніми війнами в Японії.

Свого часу в Японії було 150 шкіл бойового мистецтва з використанням мотузки, яке звали ходзе-дзюцу.

До нашого часу дійшли тільки певні знання, вціліло декількох шкіл. Але цей вид бойового мистецтва лише злегка нагадує теперішнє мистецтво кінбаку. Також це мистецтво зумовлене кліматичними та природними чинниками, адже мотузка чи бамбук – це поширені матеріали, що використовувались у тих кліматичних умовах як для будівництва, так і для побуту. Подейкують, що японські поліціянти й досі використовують мотузку на рівні наручників. А в різних регіонах Японії вони використовують різного кольору мотузку.

Загалом у японців багато традицій, пов’язаних з мотузками. Наприклад, колись різними обв’язами позначали різний статус і ранг людини. На площах японських міст виставляли злочинців на загальний огляд так, щоб за допомогою певного мотузкового патерну показати, який злочин він чи вона скоїли. А полонених зв’язували, до прикладу, так, щоб його при спробі вивільнитися мотузки ще більше затягнули і створювали більший дискомфорт і навіть перекривали певною мірою дихання.

Далі шлях шибарі історично пролягає в традиційному японському театрі Кабукі, який виник як вуличний театр. У сценах часто використовували шибарі як метод знерухомлення полонених. До прикладу, історія на сцені про трьох медсестер, яких під час війни взяли в полон та піддавали тортурам, щоб отримати інформацію. Також у 17 столітті в період Едо сформувалось художнє мистецтво Укійо-е – жанр гравюри й малюнку в Японії, в якому зображується як буденне життя людей, пейзажі, так і навчальні посібники сексуальної освіти, картини тортур.

Достовірно не відомо, чи за цими картинами, чи кабукі-виставами прабатько шибарі, як вважають, Іто Сею почав відновлювати забуте мистецтво, відтворювати картини і трансформовувати його в естетичну та сексуальну площину. Найвідомішою його роботою вважають відтворення картини "Самотній дім на болоті Адаті у провінції Мітіноку", де він зв'язав свою вагітну дружину та підвісив долілиць над землею. Мистецтво кінбаку плавно перетекло з ілюстрування у фотографію, а надалі й у відеографію, а саме порноіндустрію в Японії. Надзвичайним попитом користувались журнали з оповідями сексуального характеру, ілюстраціями, а потім фотографією, такі як Kitan Club та інші. Завдяки розвитку торгових зв'язків та культурних шляхів мистецтво шибарі почало поширюватися в усьому світі.

Звісно, шибарі відносять до однієї з практик БДСМ. Шибарі – це одна з практик бондажу.

Фото: фотограф Ольга Валентій

Але особисто я вважаю шибарі настільки величною практикою, що виділяю її як окреме монументальне мистецтво. Для мене шибарі – це щось більше! Я працюю в напрямку мистецтва, тілесно орієнтованої терапії і психотерапії. Чому? Бо це шлях, який я пройшла і прожила сама, а тепер працюю й з іншими.

Але все ж більшість людей, які вперше пробують шибарі, сприймають його як БДСМ?

З енциклопедії слів не викинеш (жартую). Часто звертаюся до БДСМ-термінології на першому уроці чи першій сесії, щоб простіше було пояснити студентам або партнерам по сесії, що буде відбуватись. У всіх БДСМ-практиках є верх і низ, є той, хто підкорює, і той, кого підкорюють. Та особисто я шибарі практики трактую як партнерство, практику на рівних, бо взаємодію зі своїми партнерами. Тому в мене дещо інше бачення.

Показую людям, що шибарі – це нормально, а не якесь збочення, чи "порнуха".

Адже я часто чую закиди людей, особливо чоловіків, які всерйоз вважають, що це лише про жорсткий секс і БДСМ (напевно, бо чоловіки частіше порно дивляться). Тож веду в соцмережах просвітницьку роботу, щоб розвінчувати цей популярний міф. Ні від кого не приховую, чим займаюсь, бо вважаю це нормальною та психотерапевтичною практикою. Думаю, я змогла зробити у Львові шибарі більш доступним.

О, а ще я свіч! Це такі "унікальні" (жартую) люди, які не надто часто зустрічаються, і які практикують і мають потребу в шибарі, як ригер, так і як модель, тобто зв'язувати та бути зв'язаними. Тобто свічувати, або ж, на хлопський розум, переключатися.

У шибарі важливо вміти розслабитися, щоб відчути максимальний ефект 

Фото: фотограф - Ольга Валентій

Ти згадувала, що шибарі здатне прочищати свідомість і навіть бути своєрідною психотерапією. Розкажи більше про це.

Я не маю освіти психолога, тому не можу довести, що це психотерапія, але бачу ефект, аспекти свого життя чи проблеми, які змогла пропрацювати або далі пропрацьовую. Це завжди виклик самій собі, бо це краще розуміння себе. Я завжди була контролером... Тобто любила, щоб усе довкола було під контролем, інакше не почувалася нормально. Завдяки шибарі навчилася відпускати контроль і мені стало легше. Також тут мова про довіру. Бо спершу було важко довіритися людині, яка тебе зв’язує. Та коли все це відпускаєш і входиш у потрібний стан, відчуваєш щось більше. Я й далі розвиваюся. Кожна сесія відкриває якісь нові енергетичні рівні. Шибарі – це магія, яка не закінчується в стінах моєї студії, вона продовжується за межами порогу. Коли людина виходить після сесії у світ, завжди рекомендую прислухатися та приглядатися до себе, до оточуючих, до подій і всього довкола, бо це відкриває щось нове, дає усвідомлення та навіть змінює життя.

До мене приходять люди із запитами, чи без них. Наприклад, той же контроль, довіра, сором’язливість, проблеми в сім’ї, та що завгодно. Ви приходите з якимось запитом, а шибарі завжди дає вам якусь нову відповідь. Різні історії чула від людей.

Дехто казав, що навіть наркотики не давали такого відчуття легкості, як шибарі (сміюсь).  А комусь шибарі змінювало життя, бо ці нові думки спонукали переосмислити чи то свої стосунки, чи то роботу, чи то ще щось. Відкривались інсайти.

Тому я вважаю шибарі дуже великою практикою, яка допомагає прислухатися до себе як фізіологічно, так і психологічно.

Як думаєш, чому це відбувається: через відчуття болю, бо ти зв’язаний і знерухомлений?

Коли вперше про шибарі розповіла своїй терапевткині, вона теж запитала мене: а про що власне шибарі, чи це про біль? Та я біль називаю порогом. Перетнувши цей поріг, ми переходимо на інший рівень, де немає болю. Як тільки починаємо розслаблятися, біль зникає. До речі, помітила, що чоловіки, часто не можуть відпустити біль, а отже, й розслабитися, відпустити контроль, напружують свої м’язи та терплять. Я пов'язую це з тим, що багатьох так виховували, мовляв, терпи, ти маєш терпіти, ти ж мужик! А тут, власне, й треба відпустити це й розслабитися, тоді і біль зникає.

Як каже моя терапевткиня: "Марта, схоже на те, що ти вводиш людей у стан невагомості, стан, як до народження, наче в лоні матері, коли тобі добре, затишно та безпечно".

Досягнувши цього ідеального стану, який ще називають сабспейс, ми відчуваємо задоволення, зникають всі зайві думки і шуми в голові. Перебуваєш наодинці з собою, в затишку й тиші. Кожна клітинка тіла переживає цей феєрверк відчуттів. Тоді як реакція тіла може навіть супроводжуватись легкими конвульсіями, що супроводжують ці вибухи відчуттів. Відбувається кругообіг енергіями між майстром та партнером. Тут немає місця для вампіризму.

Сесія шибарі складається з трьох частин

Фото: фотограф - Ольга Валентій

Скільки часу триває сесія і чи рекомендуєш щось їсти перед цим?

Моя сесія триває до 2-х годин. Умовно ділю її на три частини. Перша – вербальна комунікація, багато спілкуюся з людиною, щоб вона була готова психологічно, дізнаюсь про стан здоров'я, даю можливі умовні інструменти. У наступні дві частини відбувається комунікація на невербальному рівні: спостерігаю за людиною, слухаю звуки, дивлюсь на міміку, рухи, колір шкіри. Друг частина – підготовка до шибарі і сам підвіс. Третя частина – період після підвісу, такі собі, як я їх називаю, "кайфушечки" та "aftercare". Тривалість підвісу – від 10 хвилин до години. Людина не висить в одному положенні, я багато працюю з тілом, змінюю положення, розвантажую. 

Стосовно їжі перед сесією, рекомендують поїсти, але не переїдати. Можна зробити якусь розминку. Також варто обирати зручний одяг. Та з людьми, які вперше шибаряться, не роблю нічого екстремального. Більш жорсткі підвіси пропрацьовую з своїми постійними моделями, в яких високий больовий поріг і витривалість. Майстер розуміє особливості тіла, з яким працює.

Ти говорила, що шибарі може наробити біди людині, якщо майстер не професійний. Це про синці чи які проблеми можуть бути?

Ні, синці – дуже індивідуально. Загалом це не часті випадки. Сліди від мотузок зникають упродовж години. До речі, є люди, які мають певний фетиш до знаків на тілі. Бувають випадки, коли людині "відключають руки", тобто вона не може нормально функціонувати ними впродовж декількох днів чи навіть тижнів! Це може трапитись через необізнаність, самодіяльність, халатність риггера, його незнання про хвороби чи травми з руками або хребтом моделі. На руках є три основні важливі нерви, що відповідають за рухливість верхніх кінцівок, тому там треба особливо бути обережними та обізнаними, зв’язуючи грудні обв'язи. Але навіть найбільш професійний майстер не є на 100% застрахований від такого роду випадків. Тому важливо пам’ятати про професійну безпеку та відповідальність.

До речі, для шибарі використовують спеціальні мотузки, чи звичайні?

Це спеціальні натуральні мотузки. Не куплені на гуртівні, в магазині, секс-шопі, чи на аліекспрес. Не бажано використовувати мотузки з синтетики, хоча вони можуть виглядати цікавими для фотографій, але є більш небезпечними для підвісів. Адже вузли з них часто затягуються й їх майже нереально розв'язати опісля. Я працюю з джутом. Ці мотузки проходять спеціальний довгий процес обробки, їх рекомендовано купувати в практикуючих майстрів. Середня довжина мотузки – 8 метрів, а товщина – 6-8 міліметрів. Але може і варіюватися. Початківцям для навчання рекомендую починати з 3-4 мотузок, для повноцінних підвісів 9-11. Також для роботи використовуються карабіни. А точками підвісів найчастіше слугують кільця чи бамбук, що створює різний ефект в процесі.

До речі, я розділяю макраме та шибарі. У чому різниця? Макраме – це естетичні не функціональні обв’язи, на них не зробиш підвісів. Обв’язи шибарі є функціональними навіть, якщо підвісу немає. Початківцям я особисто рекомендую не соромитись створювати патерни "макрамешок", так як це розвиває візуальне мислення та моторику рук.

Максимальні відчуття в шибарі приходять з мінімальною кількістю одягу

Фото: фотограф - Ольга Валентій

Як тобі зручніше працювати: з оголеним тілом чи тілом в одязі? І чи грає якусь роль вік?

Я не дозволяю шибаритися у своїй студії-школі оголеними. Хіба для фотосесії. За відчуттями є різниця: якщо хочеш більш загострених, то на голому тілі чутливість збільшується, і контакт мотузки з тілом відіграє роль. В одязі менше сенсорики. Якщо людина боїться болю, в одязі легше, принаймні мені так здається.

Вік, звісно, важливий. Але шибарити можна в принципі всіх. Для старших людей або тих, у кого є проблеми зі здоров’ям, підбираю індивідуальний сценарій.

Тобто ти не працюєш за шаблонами, зв’язування може бути спонтанним?

Тут завжди присутній процес імпровізації. Деколи придумаєш щось цікаве для сесії з людиною попередньо. Але в момент комунікації людина може сказати, що має якусь проблему зі здоров’ям, тоді вибудовую сесію по-іншому, стараюсь бути гнучкою в роботі. Воно не є суто "як книжка пише". У процесі я можу інтуїтивно піти ще іншим шляхом, залежно від того, як відчуваю партнера. Постійно перевіряю руки, як уже згадувала, найбільш небезпечною є зона рук. З ними дуже обережно поводжуся. Деколи жартую, що якби хотіла, то могла б відключити руки надовго буквально за 15 хвилин зв’язування.

Як думаєш, чи може тобі набриднути шибарі, чи знайшла своє захоплення на все життя?

Важко сказати, бо я спершу думала, що розпис одягу – це захоплення на все життя. Але шибарі змінило траєкторію мого руху. Коли почалася повномасштабна війна, десь два місяці не могла шибарити, та й була зайнята допомогою внутрішньо переміщеним особам. Однак згодом відновила свою діяльність за запитами людей і знову знайшла себе в цьому. Не кажу, що це панацея для всіх, але багатьом допомагає заново відкрити себе. Війна взагалі змінила українців. Люди почали менше боятися, більше жити, дозволяти собі те, чого так давно хотіли та про що мріяли, незважаючи на славнозвісне: "а що скажуть люди?!"

Читайте також: Dance with Ukraine: як танцівниці-йогині допомагають ЗСУ завдяки мистецтву