"Якщо війна почнеться, то Росія отримає принизливу поразку", – російський опозиціонер Артемій Троїцький

Маю питання від самих росіян. Навального "злили"? Він сидить, а люди не вийшли на його захист – чи намагатися його оборонити, чи створити таку ситуацію, що режим був би змушений його відпустити або взагалі не заарештовувати. Але ж ні.

Олексій Навальний – це окрема людина, він не просто політик, він не кар’єрний політик, не партійний функціонер. Навальний – герой, національний лідер. Загалом із доволі популярним амплуа народного героя він виглядає ще й мучеником. Він пішов на це. Я не знаю – чому, ми не спілкувалися на цю тему і взагалі не спілкувалися вже декілька років. Не знаю, на що він розраховував. Думаю, не розраховував узагалі, бо якби на щось таке розраховував, то вчинив би по-іншому. Він залишився б у Німеччині, почав би створювати уряд у вигнанні тощо. Як багато хто робив до нього. Думаю, його повернення в Росію було продиктовано не міркуванням розуму, а радше інтуїцією і, говорячи вустами Горького, "безумству храбрых поем мы песню". Я дуже поважаю Олексія Навального. І, до речі, дуже радий, що коли виступав на Майдані в грудні 2013-го (а я виступав цілу годину – спершу виголосив промову, а потім провів революційну дискотеку, адже мій бекграунд – це рок-музика, а не політика), я передав привіт від Олексія Навального. Перед своїм від’їздом до Києва я телефонував йому: мовляв, Олексію, їду в Київ, буду на Майдані, що сказати українцям?Він сказав: "Солідарність, привіт від братської російської опозиції". І він мені сказав (я тоді цього не знав), що його батько українець. Тож тут не лише політичні, а й кровні зв’язки.

Немає відчуття, що назріває якась хвиля протесту. Хоча ті самі люди 20 років тому тримались такого собі вільнодумного мейнстріму – за часів Єльцина намагалися щось збудувати.А зараз, таке враження, ми опинилися в якомусь радянському сюрреалістичному фільмі (хоч їх і не знімали в радянський час). Як зараз із цим, ця тусовка сама себе продала, чи це страх?

По-перше, продаж усього цього року оптом і вроздріб почався ще наприкінці 1980-х, коли рокери вийшли з підпілля, коли вони почали добре продаватися, збирати стадіони. Першим таким доволі несимпатичним для мене проявом колись благородного і безкомпромісного російського року стала єльцинська передвиборна кампанія 1996 року.Нанеї були рекрутовані всі популярні рок-групи, що навіть толком не знали, за кого вони агітують. Їм платили дуже хороші гроші, і вони їхали в ці агітаційні тури. Це було не дуже гарно, мені це не сподобалось. Я відмовився грати будь-яку роль у всій цій кампанії. Але нічого аж дуже страшного в цьому не побачив, зрештою, хлопці просто заробляють.

Те, що відбувається зараз, насправді не так уже й погано і не так соромно, як ти щойно описав. Так, є цей "гімнорок"– група "Чайф", Олександр Скляр, "Бахид-Компот", Вадим Самойлов (дресирований пудель Суркова, в якого я виграв судовий процес, бо то були ще спокійні медведівські "вегетаріанські" роки. Зараз мене посадили б за наклеп, тому що це була кримінальна справа проти мене). Але це все меншість. Головні імена – Макаревич, Шевчук, Гребенщиков – це все наші хлопці, вони всі за Україну, вони всі проти окупації Криму. Деякі з них зазнали за це суттєвого цькування в російських державних засобах масової інформації. Крім того, існує чимало нових сердитих молодих колективів і реперів.Маю на увазі Noize MС, Oxxxymiron, Face – це репери; такі групи, як "Порнофільми", "Айспік" ("IC3PEAK") і так далі – це всіляка електроніка, рок, нова хвиля. Іпроти них зараз спрямований основний удар цензури й державної контрпропаганди.

Одного вбили, другого вбили, розв’язали війну, приїхали "двохсоті" – а суспільство все одно не "включається"…

Народ у Росії, звісно, за 20 століття дуже сильно втомився. От якщо в народу України, скажімо, залишився кураж, енергія, українці змогли…

Нам інакше просто не вижити, в нас говорить інстинкт самозбереження.

От у вас є інстинкт самозбереження, тому "провернули" два Майдани і зробили в країні загалом, я так сказав би, дивлячись ззовні – чи то з Росії, чи то з Європи – демократичну країну. У кожному разі це країна, де влада змінюється регулярно. І, здається, не було ще жодного випадку під час українських президентських виборів, щоб не переміг опозиційний кандидат. Це дуже добре. Це само по собі вже багато важить. Навіть якщо перемагають популісти або праві чи консерватори – в кожному разі народ має змогу висловити і просунути свою волю, свій вибір. Це прекрасно. Про це ми в Росії навіть мріяти не можемо. Тому що в нас влада категорично незмінна. І всі чудово знають, що якби люди не проголосували, все одно "намалюють", як у Лукашенка 80%, Путіну 69% – і все залишиться на своїх місцях. І це одна з причин, чому люди так апатично поводяться. Вони не вірять у зміни, про які співав Віктор Цой.

Читайте також: "У Росії були часи, коли вона не розширювалася, а звужувалася", – Дмітрій Орєшкін про статтю Владіслава Суркова

Але ж була Болотна, був шанс. Як злили Болотну?

Багато в чому цей шанс було упущено з вини опозиції. Опозиція не була достатньо серйозною. От коли я був на Майдані, то побачив, що таке рішучість, що таке тверде бажання йти до кінця. У Москві й Петербурзі, де виступав на мітингу, я цього не побачив. Одна річ, коли ти стоїш стіною і готовий на все, а зовсім інша – коли гуляєш і тусуєшся, це абсолютно різні настрої. Я один-єдиний раз бачив цю міць, силу в Росії, і це було 19-20 серпня 1991 року, коли московська молодь – оці всі панки, хіпі, рокери й інші, декілька десятків тисяч молодих людей, яким нічого було втрачати і були спраглі пригод і свободи, – стали навколо "білогодому", звели барикади – це було потужно. На жаль, у мене склалося враження, що за ці три дні 1991 року вся енергія з москвичів вийшла. У мене є дуже потужний і печальний спогад. 24 грудня 2011 року була найбільша протестна маніфестація в Москві на вулиці Академіка Сахарова. Тоді було значно більше людей, аніж на Болотній, приблизно 120-150 тисяч. Влада була абсолютно деморалізована. А тоді, не треба забувати, в президентському кріслі сидів Медвєдєв. А Медведєв,попри всю його нікчемність – це не Путін.

Так, не настільки "упоротий". Хоча війну проти Грузії розв’язав усе-таки Медведєв.

Так, але він діяв скоріше як маріонетка. Але не про це мова. Тоді на цій маніфестації був шанс скерувати цю 100-тисячну колону через Садове кільце вперед, по М’ясницькій вулиці, як мінімум, до Центрвиборчкому, щоб анулювати сфальсифіковані результати голосування в Держдуму. А, можливо, навіть далі, в напрямку Красної площі.А що там за нею? За нею Кремль. "Мєнти" поховались. Було невелике міліцейське оточення, яке стояло вздовж Садового кільця. Основна маса "ментів" пішла в підземний перехід. Нагорі шлях був вільний – вперед і з піснею. А що відбулося замість цього? А замість цього ведучі протестного мітингу, не називатиму відомі імена, сказали: "Друзі, ми чудово попрацювали, все класно, ми показали, хто тут влада… а тепер вітаємо всіх з Новим роком і зустрінемося в лютому, після свят". От що було сказано. Тобто всю цю ситуацію просто здули. І коли я кинувся до цих хлопців, мовляв, ви що, які можуть бути канікули в революції, які можуть бути вихідні і свята?! Треба кувати залізо, поки гаряче! У відповідь було: "Ну, Артем, я вже купив квитки в Дубаї", інший:"Я купив квитки у Штати", "я їду з шикарною кралечкою…"Усі спокійно, з усмішками, з усвідомленням добре виконаної роботи й обов’язку, вирішили "звалити".

Читайте також: "Кремль зупиниться за умови загрози безпеці російських чиновників у Європі", – російський політолог Марк Фейгін

Ти сказав, що вражений українським прикладом. А з іншого боку навів ситуацію, за якою в Україні, мовляв, опозиція завжди приходила до влади. І це цікавий момент. Зараз ми бачимо певний відкат. Наприклад, проти Порошенка порушили кримінальну справу, звинуватили у зраді й так далі. Таке враження, що в Україні зараз теж можливі дуже різні варіанти. Ми розуміємо, що в Кремлі вимагатимуть спроби демонтувати частину українського суверенітету. І Путін з цього діла не вискочить, не відмовиться, бо в нього є така можливість – тиснути.

Якщо говорити про українську внутрішньополітичну ситуацію... Для початку маю зробити всі ці дисклеймери, що я не фахівець і мені незручно і, можливо, я навіть не маю права щось коментувати, давати якісь поради і т.д. Але мене, звісно, дуже тривожить та ситуація, яка зараз склалася довкола Петра Порошенка. У політиці є тактика і є стратегія. Тактика – це різні партійні інтриги, це всілякі внутрішньополітичні кроки в боротьбі за владу тощо. І тут, звичайно, одна партія може "підсиджувати" іншу партію, проти якогось політичного лідера можуть збирати компромат, однак це все – тактика, це дрібниці, така собі суєта суто егоїстичного плану. Але є стратегія. А стратегія – це зовсім інше, це набагато важливіше. Стратегія – це війна, це той факт, що в України є єдиний ворог, і він, самі знаєте, сидить у Кремлі. І він такий самий ворог для Порошенка, як і для Зеленського. Перед лицем цього ворога, перед лицем воєнної загрози, перед лицем знищення Української держави, звичайно ж, потрібно взагалі забути всю цю тактику, всі ці інтриги, чутки, плітки, боротьбу за владу у Раді чи ще десь. Тому що врешті-решт, звичайно, всі ці люди, за винятком партії, як там вона називається, "За життя"?.. Я взагалі не розумію, як вона існує, щиро кажучи, тому що це партія зрадників,– але всі інші нормальні, відповідальні, патріотично налаштовані українці мають бути разом у стратегічних питаннях, у питанні протистояння Росії. І мене, звісно, дуже засмучує те, що одні хороші люди борються з іншими доволі непоганими людьми. Це помилка, яка може обійтися Україні дуже дорого, і я впевнений, що це найкращий подарунок Путіну, такий собі новорічний букет, або коробка з цукерками "Рошен".

Читайте також: У Москві визрів остаточний план силового вирішення українського питання, - Андрій Піонтковський

Як ти думаєш, Путін відмовиться від українського кейсу чи тиснутиме до кінця?

У ставленні Путіна до України є дещо маніакальне. Це не логічне, а особисте, психопатологічне. Тому теоретично не виключено, що він захоче піти до кінця, тобто почати війну з Україною. У мене немає жодних сумнівів у тому, що якщо така війна почнеться, то Росія в результаті отримає принизливу поразку. Тому що, з одного боку, українці дадуть потужний опір, і українська армія не та, що була в 2014-15 рр., і також можна не сумніватися, що вся світова спільнота відреагує на це найбільш рішучим чином. Звісно, не йдеться про військове втручання НАТО, але є матеріальна і моральна підтримка, і головне – так звані пекельні економічні санкції проти Росії, які перетворять ситуацію в Російській Федерації на тотальний економічний і технологічний хаос. Вважаю, тільки це буде наслідком такої авантюри. Тому сподіваюся на те, що інстинкт самозбереження повинен бути якщо не в самого Путіна, в якого, можливо, справді "дах поїхав" щодо українського питання, то принаймні в якихось впливових людей у його оточенні, чи з міністерства оборони, генштабу і так далі.Мені здається, має бути трохи більш зрозуміло, якими будуть наслідки цієї авантюри. Тим паче це стосується людей з економічного блоку, які добре розуміють, чим загрожує ембарго на нафту і газ, відключення від міжнародних фінансово-платіжних систем та інше.

Першу частину інтерв’ю з Артемієм Троїцьким читайте тут: На Україну зроблені найвищі ставки в кар’єрі Путіна, – Артемій Троїцький

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook–сторінку.