"Кремль зупиниться за умови загрози безпеці російських чиновників у Європі", – російський політолог Марк Фейгін

Також у розмові йшлося про роль Кремля в міграційній кризі, місце Лукашенка в іграх Москви й те, чи існує для нього ймовірність стати "транзитним кандидатом №1".
 

Вітаю вас, шановний пане Фейгін, у студії телеканалу "Еспресо". Ми розуміємо, що міграційна криза – це насправді не про біженців і навіть не лише про Євросоюз. Це історія про те, що Україна отримала військовий плацдарм на Півночі, і цей військовий плацдарм може виконувати задачі, "нарізані" з Кремля, але які будуть фірмуватися Лукашенком, диктатором Білорусі, з яким розмовляє Ангела Меркель, у такий спосіб визнаючи, що він контролює ситуацію, а не Путін.

Звісно, по суті гру веде Кремль. І для Кремля в цій ситуації існує певна багатоваріантність рішень, які вони шукають з ЄС: і "Північний потік", і пом’якшення санкцій – там цілий набір, він стандартний. Стосовно України, то Кремль не знімає з порядку денного питання Києва. Використати цей "напівприкордонний" конфлікт (бо Білорусь наразі по суті є лімітрофною зоною між ЄС, Україною та Росією) для атаки на Україну – це цілком логічне продовження історії, оскільки це працює, дає результати.

Ми обговорювали в попередніх випусках, що в України може ще з’явитися прикордонний Північний фронт з білоруським кордоном, який може стати плацдармом для наступу зі боку не то Білорусі, не то напівгібридної Росії, яка під прикриттям Білорусі може почати таку операцію. Це не нульова вірогідність. І не важливо, чи вони відправлять мігрантів у бік України (ми вже таке чули і з Берліна, і з Москви. Мало хто знає, але в Москві також говорили, чому б Україні не прийняти цих мігрантів). У кожному разі, хто повірить, що Кремль не використовує цю ситуацію по-максимуму, не вичавить із неї все, що потрібно, від Берліна, ЄС і від України зокрема? Тому я сказав би, що не варто вважати нульовою ймовірність того, що ця ситуація перекинеться в бік України.

Мене надзвичайно непокоять заяви, які пролунали з боку Європейського Союзу, а також від військового міністра Британії, про готовність Британії відрядити 600 десантників і військових спеціалістів, Швеція готова нам допомагати... Що, на вашу думку, зараз намагатиметься зробити Кремль.

Щодо таких доволі жорстких заяв, здебільшого з боку представників міноборони і тієї частини політичного, європейського істеблішменту, який, скажемо так, не надто схильний грати в ігри, як це робить Ангела Меркель з Москвою та Мінськом... Це свідчить про те, що Європа не настільки однозначно слабка, що в ній є сили. Велика Британія – особлива розмова, це вже окрема від Євросоюзу історія, але в ЄС також є сили, які не збираються поступатися Москві, не збирають поступатися шантажу Кремля і мають намір за допомогою України захищати свої інтереси. Тут поступатися не можна. Бо дискусія всередині ЄС, вона з одного боку наче гуманітарна: "ми не можемо кинути людей, домовимося, що більше нікого, цю частину заберемо, а частину вони відправлять назад додому". Утім що пропонують натомість за цю й без того серйозну поступку? Як у розмові з Меркель заявив Лукашенко – визнати його легітимним президентом, відмовитися від санкцій, які Євросоюз запровадив стосовно Білорусі. Про це сказав міністр іноземних справ Естонії.

Якщо піти на це, то точно почнеться наступна криза зі сторони Білорусі та Росії. Можливо, спрямована в бік України, а може, й Вільнюса чи Варшави, розумієте? Усередині Євросоюзу борються ці дві думки, але поки що перемагає компромісна історія, у кожному разі, поки Меркель ще є канцлеркою. До речі, мені її активність незрозуміла, бо через кілька тижнів її вже не буде на цій посаді, навіщо вона продовжує створювати проблеми майбутньому уряду? Вона не несе відповідальності за політичні наслідки того, що зараз робить: дзвінок Лукашенку, пропозиції якихось домовленостей тощо.

Усе ж, я думаю, ситуація залишатиметься напруженою, і з часом це напруження лише зростатиме. Незважаючи на ці дзвінки, ви ж бачите, що активність на польсько-білоруському кордоні лише зростає, вже навіть є прямі сутички. А втім, усе має скластися разом: і газова криза у зв’язку з підвищенням ціни на газ, і відмова в сертифікації "Північного потоку", і міграційна криза, і загроза через передислокацію військ біля кордону України й початок бойових дій щодо неї з боку Москви. Це все повинно якимось чином вирішитися. Наразі питання – як? Чи почнеться воєнна кампанія з боку Москви, чи дійсно ЄС рішуче підтримає Польщу й заявить, що ніякі мігранти не потраплять на територію Німеччини чи будь-якої іншої країну Євросоюзу, або ж поступиться і почне йти на компроміси і в тому, й в іншому, і ще в якихось питаннях…

З іншого боку, наскільки я розумію, в історії з Лукашенком є ще суто російський вимір. Як натякнули мені друзі з білоруської опозиції, насправді частина російського генералітету, зокрема й чекістів, підтримують Лукашенка в цих операціях з огляду на можливий "російський транзит". Тому що, як не дивно, оті целулоїдні надуті потенційні путінські наступники поступаються за рівнем підтримки цієї неадекватної фігури в самій Росії. А якщо, скажімо, справа не вигорить, ми знаємо рецепт: чай з мухоморами і т.д.

Не варто виключати того, що десь є якась метушня, розмови й саме бажання Лукашенка: а що, чим я гірший? Цілком можу стати і транзитним кандидатом №1… Але я сказав би, що найближче оточення Путіна відстежує ці речі й може саме почати цю гру, щоб перетягнути Лукашенка в проєкти союзної держави. У цю 31 дорожню карту ввести пост президента, підманюючи, мовляв, у тебе також є шанс стати наступником. Наскільки відомо, йому пропонують посаду голови союзного парламенту, але Лукашенко не хоче на це погоджуватися. Він пропонує то стати віцепрезидентом при Путіну, то ще якісь проєкти.

Тим не менше, причина лише в цьому. Питання не в суверенітеті Білорусі, а в його політичному майбутньому. І тут я сказав би, що Москва, Кремль і Луб’янка більш досвідчені в цих речах, що б там не казали про Лукашенка з його чвертьстолітнім досвідом при владі. Але при владі у 9-мільйонній країні…

То може, він Луб’янку якраз і влаштовує? Може, він і Патрушева влаштовує?

Я сказав би, що Патрушев усвідомлює, що краще наступником став би його син. На це він швидше погодиться і вестиме таку гру, але ніяк не розлучення з Лукашенком. Думаю, що це можу бути і гра самого Путіна разом із Патрушевим стосовно Лукашенка. Тому я сказав би, що в цієї версії маленька перспектива. Вона не нульова, тобто можливо, що й сам Лукашенко намагається вести якусь гру, але ще раз повторю: можливості не до порівняння.

Як ви думаєте, чи вистачить у Кремля здорового глузду дати "стоп"? Тут же питання, як працює внутрішньо кремлівська логіка: чи вони віддають собі звіт у подібних речах, чи все сподіваються намалювати "150 кавалерійських наскоків Будьонного"?

Хочу вам сказати, що вони відіграють назад лише в єдиному випадку. Коли (нехай навіть не публічно, а конфіденційно) їм скажуть, що буде вжито заходів, які дуже серйозно вдарять, що це будуть не жарти. Найболючіше для Кремля – це гарантії безпеки в Європі. Гарантії безпеки їх родичів, капіталів, їхнього особливого становища у відносинах з європейськими елітами. Якщо по цьому реально вдарити, то, звісно, вони все це зупинять. Ви знаєте, Росія, звісно, чудова країна в їхньому розумінні...

…Але жити там їм не хочеться.

Ні. Вони там і не живуть! Ви розумієте, Антоне, всі кажуть, мовляв, вони не хочуть там жити. Вони не живуть там, практично жоден. Путін увесь час перебуває в Сочі поміж своїми резиденціями і яхтами, які пришвартовані, він на них постійно. Тобто вони увесь час враховують ситуацію з Росією. А вона напружена. Не стільки в політичному сенсі навіть, скільки у зв’язку з пандемією. Вони зараз хочуть ввести примусову вакцинацію, яку не підтримує від 70 до 80% населення. Бог знає, до чого цей "холерний бунт" призведе, бо в російській історії такі були.

Тому, звісно, для них важливо зберігати особливі особисті відносини з провідними лідерами Євросоюзу, щоб вони в разі чого м’яко, плавно, разом зі своїми капіталами переїхали у вже підготовлені резиденції.

А можливо, вони використали б концепцію нової російської еміграції за Амур? Йдеться про Китайську білу еміграцію…

Ось тут вони дуже досвідчені люди. Вони чудово розуміють, що відлік їхнього життя на території Китаю, разом із капіталом, буде йти на секунди. Бо Китай – це країна, в якій такі ігри не проходять: заберуть усе і посадять під домашній арешт – і будеш ходити строєм за дзвінком секретаря навіть не самого Сі Цзіньпіна, а якогось місцевого КПК. Вони чудово знають, що захистити їх може лише реальний закон. Вони його вважають слабкістю Європи, звісно – всі ці права, громадянські свободи, гарантії незалежного суду… Але це ж їхня сила в розумінні того, що вони можуть захиститися від Пекіна, Москви чи від народу Росії. Зрозуміло, що Захід не дозволить собі знищити їх капітал і, може, навіть їх самих. Вони це чудово розуміють, тому східний варіант для них неприйнятний за жодних обставин.

У будь-якому разі, ми побачили певну геополітичну, якщо не смичку, то принаймні розмову про нормалізацію. Йдеться про віртуальну зустріч між Байденом і Сі Цзіньпіном, на якій вони почали окреслювати так звані червоні лінії, за які їм би не хотілося заходити. Я не знаю, як там прописаний російський сценарій, чи як вони намагалися проговорити питання України, але в кожному разі, процес, так би мовити, пішов. І Путіна там не було.

У цій грі – це парний танок, для тріо там немає місця. Безумовно, Китай знає, що являє собою нинішня Росія, і ставиться до неї як до васала, не більше. Не важливо, як насправді, в таких масштабах важлива символічна поведінка. Так само Сполучені Штати бачать Росію субмаргінальним посередником у цій конструкції, і ніяк не ставлять в один ряд у цьому трикутнику себе та Китай разом з Росією. Бо Росія не має нічого для того, щоб ставити якісь умови. Єдине – ядерний потенціал. Утім гра йде не щодо ядерного потенціалу, а з приводу комплексної суперечки.

Для Китаю зараз насамперед важливим є Тайвань, його інтеграція. Очевидно, що демократична позиція політичної партії Байдена набагато м’якша, ніж у республіканців. Не знаю, на який компроміс вони готові піти. Тут іде дуже великий розмін та обговорення. Але до чого тут Москва? Чи це питання глобальної економіки, чи декарбонізації клімату, чи про територіальні суперечки між Вашингтоном й Пекіном – не зрозуміло, як Москва може втрутитися в цей діалог.

Так вона якраз і нагадує. Знаєте, як кіт, який починає дряпати холодильник з криками: "А ми можемо зараз прилаштувати проблеми Україні, Польщі. Зрештою, ми можемо прицілитися і збити власний супутник у космосі. І потім, так би мовити, прилаштувати проблеми всім космічним проблемам, супутникам". Ось така поведінка.

У нас це називається – нагидити. Але зауважте, ні в одній із ваших історій немає Пекіна, немає Китаю. Він не займається міграційною кризою. Ми не бачили китайців, хоча вони могли б багато китайців привезти на кордон, у них цього ресурсу дуже багато, з жодним Іраком не порівняти. Вони не беруть участь в жодних космічних програмах разом із Москвою, і тим паче у випробуваннях протисупутникових ракет. Вони не вплутуються в історію з Україною. Та й у Білорусі не помітно, щоб Пекін сильно підтримував Лукашенка. Якісь заяви, ритуальні дії вони ще можуть виконати, але стати на захист Лукашенка, давати йому гроші – ні, Китай на це не піде. Китай же розуміє, що для нього головним партнером, хоч і контроверсійним, є Вашингтон, але ніяк не Москва і тим паче не Мінськ.

Тому гра там іде напряму і ставки набагато вищі. У Москви немає чого ставити, розумієте. На цьому покерному столі в неї немає "флеш рояля", немає нічого. Тому Москва не цікава ні одним, ні іншим – ні Пекіну, ні Вашингтону, якщо в них є спільний діалог. Якщо вони його почали, якщо вони продовжуватимуть діалог, то Москва їм не потрібна взагалі. А Москва саме на це й розраховує – що вона стане посередником між цими полюсами-гігантами. Ще раз повторю: у Вашингтона й Пекіна такі тісні взаємовідносини (чи в технічній сфері, чи в економічній, чи в інших), що вони спілкуються самостійно. Їм Москва тут не потрібна.

На превеликий жаль, маю завершувати розмову. Щиро вдячний вам, пане Фейгін, за цей блискучий аналіз і прекрасний екскурс у світову геополітику.

Дякую, до побачення.