"Власники ділянок під Миколаївською фортецею могли б заробляти на туризмі", – Андрій Щебель

Практично в усіх українців, які мали справу з будівництвом, місто Миколаїв, що на Львівщині, асоціюється з цементом. Нині відомий цементний завод ледь животіє, а довкола міста розростаються піщані кар'єри. Саме поклади піску в околицях стали причиною війни за внесення об'єктів Миколаївської фортеці до переліку пам'яток історичної спадщини між науковцями та власниками "злачних" земельних ділянок. Про скандал довкола фортеці, а також про те, чим нині живе Миколаїв, який більше не є районним центром, - у розмові "Еспресо.Захід" з міським головою Миколаєва Андрієм Щебелем.

Пане Андрію, ви як голова громади, мабуть, чи не найбільше відчуваєте конфлікт інтересів, адже, з одного боку, є об'єкти історичної спадщини, з іншого боку – потенційний піщаний кар'єр, який може давати надходження до бюджету.

На Миколаївську фортецю я дивлюсь з точки зору чиновника. Моя ціль: аби було багато податків і ми могли розвиватись як спроможна, заможна громада. Щоб людям було тут комфортно. Не можна ставити на одну лінію усі кар'єри, так само як не можна ставити на одну лінію увесь бізнес. Є ж ті, які справді займаються бізнесом, сплачують податки тощо, а є ті, хто просто заробляє.  Що відбувається довкола фортеці, зокрема, йдеться про Лису гору. Говорити про те, що там будуть сільськогосподарські угіддя... Ви бачили цю ділянку. Можна припустити, що там працюватиме комбайн чи якась сільгосптехніка? Чи можна говорити про те, що там може бути класний туристичний маршрут з гарними локаціями, мотокросними треками тощо? Так, це конструктивна розмова. Чому б не сісти за стіл і не поговорити про це? Зрозуміло, ми можемо зараз аналізувати, як Геокадастр надав ці ділянки у приватну власність. Але станом на зараз ми маємо справу з власністю. Тобто є власник, якому держава передала цю землю у приватну власність, і треба думати, що далі.

Тобто яким чином ця земля була передана – немає значення?

Це уже інша площина питань. Тут мають з'ясовувати юристи. Питання у тому, що ми хочемо далі. Чи хочемо ми сваритися? Бізнес, який йде проти громади, – утопічний. Маємо приклад Бродів, де був поролоновий завод, і багато інших речей, де бізнес занепав через конфлікти з громадою. Тут є хороша туристична перспектива, чому б ні? Як показує досвід Львова, заробляти на туризмі можна мільйони. Що заважає заробляти тут? Можливо, бажання швидкого збагачення.

Чи може власник землі, яка за документами призначена для ведення селянського господарства, почати видобувати там пісок без погодження з місцевою радою?

Ні. Процес такий: якщо ділянка під ОСГ, то для того, аби на ній робити щось інше, для початку треба змінити цільове призначення цієї землі. Це може зробити орган місцевого самоврядування. Але якщо у нас такі відносини, то як бізнес може співпрацювати з органом місцевого самоврядування? Хоча у нас в країні є непоодинокі випадки, коли землю отримують під ОСГ, а там йде видобуток корисних копалин.

На території Миколаївської громади є такі випадки?

Ну... Офіційних звернень до нас з приводу цього я не зустрічав. Але ми виявляли самі деякі порушення. Наприклад, кар'єр брав верхній шар і викидав на родючі землі. Це порушення природоохоронного законодавства, ми написали свої скарги у відповідні інстанції. Але щоб були безпосередньо скарги, що у нас є земля сільгосппризначення, а тут хтось пісок копає, – такого не було. Та й власники землі не будуть на це скаржитись, бо хтось у когось щось купив чи якісь є якісь інші домовленості...

Як сталось, що Миколаїв втратив такого великого інвестора як Lafarge?

Миколаїв втратив цементний завод ще під час розпаду Союзу. Створивши приватне підприємство, ми позбулись гіганта, який міг давати дохід не лише місту, а й державі. Почали накопичуватись борги, були проблеми з виплатою зарплати. Тоді завод викупив іноземний інвестор. Я вважаю, що це був хороший приклад інвестування. Саме коли завод купила Lafarge – він був на піку виробітку цементу. Вони виробляли за рік 2-2,5 млн тонн цементу. Я не виробничник, але коли на підприємстві працює 3000 людей – це серйозно. Магазини мають виручку, люди не їдуть на заробітки, сім'ї міцні, народжуються діти і місто розвивається. Нині на заводі 300 працівників. Можна порівняти.

А чому Lafarge продав Миколаївський завод?

Вони хотіли будувати новий завод сухого випалу на території району – у селі Добряни. Я тоді був депутатом районної ради. Ми воювали одні з одними. Бо були такі, які вважали, що їм треба встановити максимальний податок на землю. Інші кажуть, що причина в тому, що на них тиснули. Але це не змінює суті: Lafarge продав цей завод, і продали, як на мене, фірмі, яка перетворила його на об'єкт, яким контролюють ринок. Сподіваюсь, що коли на ринку зросте потреба у цементі, вони зможуть цей завод розвинути. Не хотілося б, аби його знову перепродували.

Хто зараз є найбільшими платниками податків в ОТГ? На кому тримається бюджет громади?

На жаль, основний дохід нашої громади – це ПДФО. І найбільше його сплачує бюджетна сфера: медики, освітяни, чиновники. Підприємці також сплачують ПДФО з зарплати. Я вважаю, що це не зовсім правильно, що бюджет формує саме податок з доходів фізичних осіб. Є й інші масиви, де можна збільшувати податкові надходження. Насамперед, це земля і нерухомість. У Польщі, Німеччині, бізнес сплачує податки не лише за людей, які працюють на їхніх підприємствах, а й за нерухомість і землю.

Якщо дивитись на Миколаїв з гори, то видно, що будинків, за які мали б сплачувати податок з нерухомості тут чимало. Але чи за усі сплачують податок?

Насправді, будинків понад 120 кв. м не так багато. Так само, як і квартир понад 60 кв м. За Радянського Союзу таку площу мали хіба трикімнатні квартири, яких у Миколаєві не багато. Переважно були одно- і двокімнатні квартири. Після розпаду Союзу у Миколаєві збудували лише одну багатоповерхівку. Щодо бази, то вона є, ми працюємо з податковою службою. Є проблема у сільських населених пунктах і з бізнесом. Якщо будинок не має права власності, то оподаткувати його нереально.

Крім того, треба зрозуміти таку деталь. Заможні люди, підприємці, точно не будуть жити на 50 кв. м. Природно, що він збудує хату, і вона буде велика. Але цей підприємець платить зарплату людям, податки, і зокрема, податок на нерухомість, у якій він здійснює комерційну діяльність, і податок за житло, яке він збудував. А є люди, які отримали квартиру від держави. Вони не вклали туди своїх коштів, але їм треба і дах відремонтувати, і ще щось. Я кажу про багатоквартирні будинки, де власники квартир не хочуть об'єднуватись в ОСББ, бо вважають, що все має зробити місто.


Фото: Зіновія Воронович

Кажете, що у Миколаєві нема нових багатоповерхівок. Чому, на ваш погляд, до Миколаєва не прийшли забудовники, адже місто недалеко від Львова. Можна жити у Миколаєві, а працювати у Львові?

Бо перед нами є Сокільники, Липники і Деревач. Насправді у нас відкриті двері для будівництва житла. Справа у ціні. Собівартість будівництва всюди однакова, різниця хіба у вартості землі. Інвестор все рахує. Який йому сенс продавати квадратний метр за 9000 грн у Миколаєві (а більше тут не дадуть, бо хто має більше, збудує собі будинок), коли у Львові можна продати це мінімум за 12 000. Тому до нас не поспішають.

Донедавна Миколаїв був районним центром, тож тут є районні лікарні, бібліотеки тощо. Тепер район ліквідували, а усю цю "районну" інфраструктуру доводиться утримувати громаді. Чи вистачає коштів, чи все ж щось довелось оптимізувати?

Коштів не вистачає. Це дуже болюче питання, особливо медицина. Не може медицина існувати у радянській формі, але й та форма, яку запропонували, не доведена до кінця. Не правильно, що одні лікарі отримують великі зарплати, інші – по сім тисяч гривень. Медицина – той форпост, який здаватимемо останнім. Але нині треба рахувати усе: кожного пацієнта, кожну лампочку. Тобто зараз до медицини має бути не стільки лікарський підхід, скільки менеджерський.

Чи достатньо коштів, які виділяє НСЗУ?

До заборгованості із зарплат медикам у нас поки не дійшло. Коштів НСЗУ вистачає на первинну ланку, і поки що на вторинну.  Але є проблема з коштами на останній квартал, про що говорить уже вся країна. Сподіваюсь, держава не залишить органи місцевого самоврядування сам на сам з лікарями.

А як щодо шкіл? Міські громади, до яких увійшли сільські школи, мають проблему з виплатою зарплат вчителям, бо державної субвенції не вистачає.

У нас мудрі фінансисти, тож ми з цим проблем не маємо. Якщо добре усе рахувати, можна спрогнозувати багато речей і уникнути гострих кутів. Але, наприклад, ціни на енергоносії у нашій державі спрогнозувати нереально. І це велика проблема. Скажімо, 15 числа піднімають ціну на енергоносії, але за новими цінами рахують уже з 1 числа. Як ми можемо проплатити задніми числами? Це навіть казначейство не пропускає. Чому так відбувається? Бо держава не контролює цей ринок. Я вважаю, що держава має контролювати і енергетичний ринок, і транспортний. Принаймні для державних установ.

Уже майже рік як створена Миколаївська громада. Що, на вашу думку, варто було б змінити у децентралізаційному законодавстві?

Нічого. Треба закасати рукави і працювати. Як працювали поляки і чехи. У нас нормальні закони, але треба їх виконувати. Так, є недоліки, але перед тим, як змінювати закон, треба бодай спробувати виконувати той, що є. Щоб потім була можливість сказати: ми пробували жити так, але ось те і те не працює. Натомість ми бігаємо з прапорами. Свіжий приклад: купують нерухомість, під нею є земля. За землю треба платити податок, але не платять, бо документи до кінця не оформлені. А це зарплата вчителя, лікаря тощо. У нас є кому влаштовувати мітинги, але коли треба платити податки, то відсотків 40 не готові це робити. 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку