Військовий з "Азову" після подвійної ампутації: "Я хочу знову підкорити гори"

Чому обрав службу саме в "Азові", як пережив реабілітацію та яку мрію прагне втілити на протезах — про все це Олександр розповідає у проєкті Андрія Жолоба"Без броні" на FM Галичина.

Сашко, розкажи трохи про себе. Ти, наскільки я знаю, не ветеран, а чинний військовослужбовець?

Так, привіт. Я Олександр, зі Львова. Справді, я чинний військовослужбовець, але зараз проходжу реабілітацію після поранення.

Яку роль відігравала армія у твоєму житті до війни? Чи служив строкову?

Ні, строкової служби я не проходив. 

Колись думав, що армія — це щось зайве в сучасному світі. Здавалось, що війна — це з минулого. Зараз розумію, наскільки помилявся.

Ким ти був у цивільному житті? Чим займався до служби?

Я навчався у Львівському економічному університеті на спеціальності "туризм". Ще в студентські роки почав працювати — супроводжував туристичні групи, організовував поїздки, екскурсії, відпочинки в Європі.

Коли й чому ти долучився до війська?

Долучився восени 2023 року. Спочатку пішов до Нацгвардії у Львові, але через кілька місяців перевівся до 12-ї бригади спецпризначення "Азов". Там відчув, що це — моє місце. Атмосфера зовсім інша, мотивація людей сильна.

Що тебе здивувало в "Азові"? Що там особливого?

По-перше, це підрозділ добровольців. Там ніхто не служить примусово. По-друге — професіоналізм. Навчання побудоване серйозно, з акцентом на стресостійкість, медицину, тактику. Навіть базовий курс там треба проходити окремо, незалежно від попередньої підготовки.

Яка твоя спеціалізація в "Азові"?

Я служив у підрозділі аеророзвідки, був пілотом.

Пам’ятаєш свій перший бойовий виїзд? Які були відчуття?

Так, пам’ятаю добре. Був страх, але й велике бажання діяти. Ми заїжджали на позицію вночі, було темно, перед тим позиції обстріляли. Але хлопці поруч були спокійні — це додавало впевненості.

Як ти повідомляв дружину про службу? Відкрито говорив чи намагався щось приховати?

Ми мали абсолютну довіру. Я все їй розповідав. І їй було спокійніше, коли знала, де я і що зі мною.

Чи доводилося ділитись туристичним досвідом у польових умовах?

Так, часто ділився. Багато хлопців не мали досвіду життя в польових умовах. Пояснював, що таке спальник, як користуватись кариматом тощо.

Розкажи про момент поранення. Що пам’ятаєш?

Пам’ятаю все дуже чітко. Це був обстріл, один із снарядів влучив прямо в бліндаж. Була суміш світла, удару й запаху вибухівки. Коли встав, побачив, що правої ноги вже немає. Ліву теж сильно пошкодило.

Як швидко тебе евакуювали?

Дуже швидко. Через півтори години приїхала швидка просто на позицію. Це одна з причин, чому я обрав "Азов" — у них усе чітко налагоджено, зокрема й медична служба. Завдяки цьому вдалося врятувати кінцівки на тому рівні, на якому було можливо.

Турнікети накладав сам?

Так, сам. Це також завдяки навчанню — пройшов курс тактичної медицини.

У тебе бойова ампутація. Як тебе поставили перед фактом другої ампутації? Як це сприйняв?

Мені дали вибір: або довгий, складний шлях із невеликою ймовірністю функціональності, або ампутація й протезування. Я погодився. Це було непросто, але лікарі пояснили все чітко.

Чи був у тебе стан зневіри: "моє життя закінчилося"?

Ні. Навіть коли побачив, що втратив ногу, уявляв себе з донькою на прогулянці, вже з протезом. Підтримка сім’ї відіграла ключову роль.

Як "Азов" підтримує своїх поранених?

Постійно на зв’язку. Як тільки мене привезли в Дніпро, одразу з’явилась патронатна служба — телефон, одяг, зв’язок. Якщо щось потрібно — завжди допоможуть.

Зараз ти вже на протезах. Чи маєш нові мрії?

Так, планую повернутись у гори. Раніше займався туризмом, альпінізмом, скелелазінням. Тепер хочу підняти планку. Вже спілкуюсь із друзями й інструкторами, щоб реалізувати ці плани.

Як би ти хотів, щоб до тебе ставилися люди, бачачи протези? Чи нормально, коли діти підходять і питають?

Абсолютно нормально. Якщо діти хочуть — хай питають. Я з радістю покажу й розповім. Думаю, важливо, щоб суспільство звикало до різноманіття. Львів, до речі, вже більш-менш звик. Погляди є, але вони не агресивні.

Читайте також: Поранення, реабілітація і СТО "Не 200": історія ветерана Станіслава Лісового