Поранення, реабілітація і СТО "Не 200": історія ветерана Станіслава Лісового

Детальніше про це ветеран розповів у проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM "Галичина".

Розкажи, будь ласка, як ти потрапив в армію? Чи проходив строкову службу, чи це було рішення після початку повномасштабної війни?

Мене звати Станіслав Лісовий, псевдо — Байкал. Строкову службу не проходив. Якщо чесно, у 2021 році, коли закінчував магістратуру, вже готував гроші, щоб відкупитися від строкової. Але лютий 2022-го все змінив. Я вирішив: мушу стати на захист Батьківщини. Ми з побратимами сіли в авто, завантажили його гуманітаркою й поїхали в частину.

Тобто це було на самому початку повномасштабної?

Так, 1 березня ми вже були в частині. Деякий час стояли у Львові, допомагали на блокпостах, бо були власниками зброї. Але вирішили, що маємо рухатися ближче до Києва.

Ти якраз отримував диплом. Ким мав стати за фахом?

За освітою — транспортні технології, організація перевезень. У війську це дуже згодилося: прокладати маршрути, шукати оптимальні шляхи, логістика.

Де служив і на якій посаді?

Частина 3199, 73-й центр ССО. За ВОСом — старший оператор вогнемета, але вогнемета в очі не бачив. Насправді я був кулеметником, працював із "покемоном".

Звідки почалась твоя служба і куди тебе заносила війна?

Почалося з Житомирщини — КМБ, спорядження, базовий курс. Потім тимчасова база. Перша група пішла на схід, нас відправили на Херсонський напрямок. Працювали навіть на окупованих територіях, морські операції. Через місяць перекинули на Запорізький напрямок. Там я й отримав поранення.

Як сталося поранення?

Ми базувалися в Запоріжжі. Жили на території колишнього табору біля Дніпра. Росіяни обстрілювали міст, перша ракета влучила в скелю — ми ще пожартували. Друга зачепила крону дерева й вибухнула. Був повітряний підрив. Уламками накрило всіх, але всі вижили. Я отримав важке поранення.

Наскільки серйозним воно було?

Спочатку не здавалося критичним. Ударною хвилею відкинуло, був отвір у боці, але найбільший біль — у попереку. Не працювала права нога, ліва затерпла. Я зрозумів, що масивна внутрішня кровотеча. Госпіталізували в Запоріжжі, помилково спочатку завезли в морг. Потім — термінова операція.

Що виявилось після операції?

Уламок у хребті. Його діставали вже в Дніпрі після КТ. З моменту поранення до того, як я зміг знову рухатися, минув понад місяць. Почалася реабілітація.

Як ти пережив емоційно цей період?

Було складно. Хотілося повернутися до служби. Хлопці розповідали, що отримали нову зброю. Я думав: "А я тут лежу". Мріяв просто повернутись у Львів, додому. Але евакуація затягувалась. У Києві побачив, що лікарі не встигають — і це стало поштовхом: роздупляйся, ставай на ноги, їдь додому.

Ми познайомилися з тобою на ветеранському форумі. Ти тоді розповів про СТО "Не 200". Як виникла ця ідея?

Коли доїхав до Львова, зрозумів — треба включатись у справи. Спершу це була декомунізація, а паралельно хлопці почали просити допомогти з ремонтом автівок. Я розумівся на цьому, але стикнувся з недобросовісними сервісами. Вирішив: треба зробити щось своє. Місто дало приміщення, зібрали кошти на перший підйомник — і стартували. Частину робіт виконували самотужки.

Хто тобі допомагав?

Було кілька партнерів, хтось відійшов, хтось залишився. Допомагали й волонтери — наприклад, чеські лікарі зібрали кошти на підйомник. Ремонтуємо техніку самі — я ще тоді ходив на милицях.

А як СТО стала комерційною?

Коли дружини побратимів почали звертатися з цивільними авто. Ми побачили: є попит, треба рости. Зараз працює механік Василь, шукаємо ще одного — обсяг роботи вже великий. Але пріоритет — військові машини.

Як почуваєшся зараз? Є відчуття провини, що ти тут, а побратими — там?

Так. Це кожного дня. Хочеться повернутися. Але розумію, що тут я теж корисний. Спочатку це не був бізнес — це була допомога. А потім стало зрозуміло, що треба виходити на самозабезпечення.

Знаю, що ти ще й фанат мотоциклів. Це з дитинства?

Так, перший мотоцикл у 15 років. Потім були "Дніпро", "Київський", я сам їх змінював, перебудовував. Потім пауза — навчання, армія. А тепер повернувся до цього з побратимами. Це і реабілітація, і відпочинок, і спільнота.

Це дуже круто. Дякую за щиру розмову.

Читайте також: У 21 рік пішов у десантники й купив на війні мотоцикл: історія Максима Фетісова, ветерана 80-ї бригади