У 21 рік пішов у десантники й купив на війні мотоцикл: історія Максима Фетісова, ветерана 80-ї бригади

Про це ветеран розповів в інтерв'ю на FM Галичина у проєкті Андрія Жолоба "Без броні".

Спочатку познайомимося. У мене сьогодні в гостях Максим Шайба – саме так він себе підписує всюди. Тож, Максе, розкажи трохи більше про себе. Ким воював? До чого довоювався? І як повернувся до цивільного життя?

Вітаю! Я Максим Шайба, служив у 80-й бригаді, в батальйоні "Нахтігаль". Як потрапив на війну? Чесно? Це було цілком свідоме рішення, якого я довго чекав. Уже писав про це в себе на фейсбуці: коли починалася війна, коли починався Майдан, наша школа фактично перестала бути навчальним закладом. Вона стала місцем, де ми слідкували за історією в реальному часі – постійно дивилися стріми з Майдану.

– Скільки тобі років було тоді, у 2014-му?

– У 2014-му? Мені було 13. У серпні вже виповнилося 14. Легше рахувати так.

Починалося все саме з цього. Я зростав на таких прикладах: мій учитель фізкультури Михайло Михайлович пішов воювати, згодом ми зустрілися на фронті. Пішов на війну Ігор Шульц – теж зустрілися там. Це були сильні приклади для наслідування.

Мій батько служив у Збройних Силах, тоді всіх збирали на посилення. Він працював у ДАІ, і його відправили у відрядження ближче до фронту. Це були значні зміни в моєму світогляді. Після цього зростав із розумінням, що хочу спілкуватися з військовими, хочу опанувати військову справу, стрільбу. Все йшло по наростаючій.

Коли мені виповнилося 18, був упевнений, що хочу підписати контракт. Але тоді ще не було активної фази війни, яка дала б мені цей поштовх. До того ж – університет, батьки, суспільний тиск. Усі ці речі стримували.

До 21 року я закінчив бакалаврат, пішов на магістратуру. На щастя (якщо можна так сказати), почався коронавірус – дистанційне навчання дало мені трохи свободи. Працював у львівському РАЦСі – одружував людей.

Серйозно? Виходив у блискучому костюмі й казав: "Шановні голуб'ята…"

Ні-ні, я займався документами. Приймав їх і видавав свідоцтва. Уже після цього молодята йшли в урочистий зал.

Тобто ти ходив у маринарці кожного дня, такий серйозний чоловік?

Насправді я завжди ходив у простому светрі. Але якщо приходили знайомі – оформлення документів затягувалося на кілька годин.

І ти радив їм узяти урочистий пакет?

Ну, було таке. У нас було три пакети послуг: найпростіший – за 385 грн, просто отримуєте свідоцтво і йдете. Потім – урочиста частина без гостей, десь 790 грн. І третій – найдорожчий, із квітами, музикою, повним супроводом. Я, звісно, радив брати найкращий варіант – для держави ж користь.

Згодом усе це відійшло на другий план. Наближалася повномасштабна війна. Якось я випадково зустрів Ігоря Шульца у трамваї. І тоді, як багато хто казав:

– Як почнеться війна, підеш?
– Піду.
 – Точно підеш?
 – Піду.

Так і настало 24 лютого.

Я прокидаюся. Вперше за довгий час виспався – наче зняло камінь із душі. Розплющую очі, годинник показує шосту ранку, хоча будильник мав продзвонити пізніше. Дивно… Чую якийсь шум на кухні, а телефон вібрує без упину. Піднімаю його – і холод проходить крізь усе тіло. Почалася війна. Обстріляли Івано-Франківський аеропорт. Ще щось… Уже не розумію, що саме. В голові тільки думка: "Це почалося".

У голові хаос. Потрібно зібратися, знайти військовий документ. Потрібно на роботу. Все ж по плану. Але ні, ні – я нікуди не поїду без документів. Ноги підкошуються, руки тремтять, але все ж знаходжу їх. Нарешті їду на роботу, бо треба попередити керівництво – мої шляхи з цією роботою, здається, розходяться.

Приїжджаю. А там – суцільний вир. Пари, які вирішили одружитися в цей день. У славнозвісний, страшний день.

Чотири пари однієї категорії, чотири іншої. Перші – ті, хто одружувався, бо чоловік ішов на війну. Я пояснював їм юридичні нюанси, намагався попередити про можливі труднощі. Раніше не можна було подати заяву й одразу одружитися, але тепер… Хто знає, скільки часу в нас залишилося?

Друга категорія – ті, хто хотів утекти за кордон. Я їм казав, що вибачте, але бачите військовий квиток? Діалоги з такими парами переходили в більш активну фазу, мені погрожували, що подадуть на мене скаргу. Казав, хай пишуть. Завтра мене тут і так не буде.

О дванадцятій усе закінчилося. Наради, нервові розмови, паніка. Усі в РАЦСі хвилюються. Жінки метушаться, шукають новини. А я? Я ходжу по кабінету, спокійний, хоча всередині – буря.

"Дівчата, це лише шість годин війни. До Харкова ще не дійшли. Усе буде добре".

Вони дивляться на мене з тривогою. А я намагаюся всміхнутися, хоча сам не вірю в ці слова. Але треба триматися. Поки що.

Їду в ТЦК. По дорозі розумію, що треба заскочити додому, зібрати речі. Але страшно – батьки точно не відпустять. Тато може до батареї наручниками прикувати, мама сльозами зупинить. Мені 21 рік, а я вже вирішив іти на війну. Що робитиму, якщо вони справді почнуть мене тримати? Думаю: гаразд, поговорю з ними. Їду до ТЦК, дорогою вирішую все ж заїхати додому.

По дорозі зустрів хлопця – колишнього військового з "Азову". Він якраз їхав у Маріуполь. Кажу йому: "Братан, що брати з собою? Бо я вже, типу, зібрався, але не знаю, що саме потрібно".

Він швидко накидав мені список. Я собі потихеньку рушив додому, хоч вийшов не там, де треба. Зібрав речі, все підготував. Батьки ще купили кнопковий телефон – хтозна, може, GPS не буде ловити чи мережа зникне, а кнопковий довше тримає заряд. Потім виявилося, що це було безглуздо, він сам по собі зламався за кілька днів.

І що було далі?

Потім поїхав у ТЦК. Там я вже ходив, як по святу воду. Дали якісь документи, мобілізаційний лист. Оформила мене дівчина з приймальні йкаже, що мені подзвонять.

Я в шоці. В сенсі? Війна ж почалася! Я офіцер першого розряду!

Я офіцерське звання мав. Закінчив Академію Сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного. Хоча через коронавірус половина групи не ходила на заняття, я відвідував кожен тренувальний день. На симуляторах працювали, відпрацьовували стратегії. У липні 2021 року отримав звання молодшого лейтенанта – вже тоді знав, що рано чи пізно це знадобиться.

Увечері з батьками вирішили заїхати в McDonald’s, у нас це сімейна традиція. Приїжджаємо – зачинено. Ну ясно, війна ж… Поїхали додому. Я вирішив набрати ТЦК за номером, що знайшов у Google. Кажу, що мені не повідомили, коли маю приходити.

У трубці пауза, потім: "Як не сказали? Завтра о 08:00 автобус виїжджає". Ну нарешті!

Мені дали вибір – 24-та чи 80-та бригада. Якби знав, що 24-та – це Короля Данила, ще б, може, задумався. Але 80-та – десантно-штурмова. Там точно буде найгарячіше. І я вибрав 80-ку. 

Максе, скільки тобі було років, коли ти сів в автобус як молодший лейтенант? І яку ти посаду відразу отримав?

Усе було трохи складніше. Ми приїхали 25-го числа. Вранці я сів в автобус у 80-ку, а вже ввечері, майже о 12-й ночі, ми виїхали на точку збору. Спочатку планувалося, що це буде полігон "Широкий Лан". Але поки ми доїхали, стало зрозуміло, що туди вже не потрапимо – надходила інформація про ворожі танки в тій зоні. Тому нас перенаправили на резервну точку.

На резервній точці почалося формування підрозділів. Спочатку я потрапив у п'яту роту. Вона досить відома в межах 80-ї бригади. Але потім до нас підійшов старший автобуса (а таких автобусів із добровольцями було більше пів сотні). Він сказав, що формується окрема рота спеціального призначення. Сказали прямим текстом: "Хто не боїться померти й готовий ризикувати – крок уперед".

Виявилося, що їм дуже потрібні офіцери, але ніхто не погодився. А я, 21-річний молодший лейтенант, сказав: "Окей".

Нас сформували, видали спорядження. Всім давали стандартний АК, а нам видали АКС із каліматорами – складні версії автоматів. Усі на початку війни отримували по чотири магазини, а нам видали вісім. Я тоді подумав: "О, класно, хоч буде куди запаковувати патрони".

Після цього нас відправили на південь, у Миколаївську область. Ми не потрапили на основний вогневий бій із росіянами, але взяли участь у контрдиверсійних заходах. Перше бойове завдання – відбити село від ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) з 52 осіб. Нас було 150 десантників, і я відразу подумав: "Щось тут не так. ДРГ з 52 осіб – це якось забагато." Але підписалися на таку роту, тож вибору вже не було.

Заходимо в село, а там – тиша. Ходимо по хатах, перевіряємо кожен будинок, і тут бачимо – в підвалі зарізано чотири свині. Навесні ніхто просто так не буде різати свиней. Щось явно було не так. Почало пахнути чимось серйозним.

У нас із собою була тільки стрілецька зброя, гранат нам не видали. А в селі – купа погребів. Як їх зачистити без гранат?

Якими були далі рухи?

Ми почали обшукувати будинки навколо цієї точки. Знайшли лише одного цивільного, який почав із нами говорити. Кажемо йому: "Нам треба перевірити твою хату, бо все виглядає якось дуже дивно".

Перевірили будинок, подивилися всі документи, звірили – начебто звичайний цивільний. Може, допомагав комусь, може, й ні – початок війни, тут всяке могло бути. Якщо до тебе хтось зайде, ти ж не кинешся відразу різати свиню, це зрозуміло.

Після цього рушили далі. Переконалися, що в селі чисто, й вирушили до інших сіл, які нам наказали перевірити. Зібралися, запакувалися в наш величезний "Неоплан" і два "Богдани", що були з нами.

Серйозна військова техніка…

Ага. Сідаємо, і тут чути крики: "Всі на вихід!"

Шум, гамір. Вибігаємо, падаємо в посадки. Чути, як летять вертольоти – починають працювати. На нас вилетіла "вісімка" (Мі-8) і Ка-52. Нюанс був у тому, що ми були біля якогось села, вже й не згадаю назви, але воно було досить велике.

"Вертушки" вилетіли звідти, і потім наші хлопці по перехопленню сказали, що росіяни думали, ніби в нас є "стінгери". Насправді "стінгери" у нас з’явилися тільки через три тижні після цього випадку. Через цю помилку вони почали хаотично відпрацьовувати по нас. Слава Богу, всі залишилися живі та здорові – це було дивом.

Це був мій перший обстріл, і я дуже хвилювався. Пережив його, але тоді мене найбільше лякала думка про "трьохсотих" і "двохсотих" уже на першій задачі.

Мені пощастило, що за всю війну мене ні разу не зачепило осколком, окрім легкого удару по голові.

Далі почалися підготовки до штурму: мали вилітати в Херсон для закріплення позицій. Але поки нам надали вертольоти та поки ми повністю підготувалися, всі ці задачі відмінили – вже не було куди летіти. Якщо я не помиляюся, це було восьме число.

Після цього нас перекваліфікували на організацію засідок. Спочатку ми працювали по ворожих колонах, але потім нам сказали: "Вас розформовують, будемо роздавати по підрозділах".

Уперше потрапив у глуху й дуже дурну ситуацію. Жили у жахливих умовах — сирість, вологість, холод. Я відморозив вуха. Ліг у медроту, бо застудив їх так, що нічого не чув. Оце був мій перший раз у медроті в 80-ці.

Сказав мамі, що ти без шапки на війні ходиш?

Я завжди був у шапці – але це не допомогло. Пам’ятаю, як під кінець, перед тим, як звільнитися, казав мамі з Антонівського мосту: "Мамо, я в шапці".

Слухай, розкажи історію. Ти казав, що мотоцикл, на якому ти зараз приїхав на інтерв’ю, був з тобою і на війні.

Так, був.

А що тебе змусило взяти з собою мотоцикл на війну?

Я його купив уже на війні.

Щоб що?

Це вже було ближче до кінця мого перебування в 80-ці. Я тоді вже був замком роти – найкраща посада в десанті. Замком роти з повітряно-десантної підготовки. Тобто займався всім, чим хотів, міг і треба було займатися, але без матеріальної відповідальності. Парашути, спорядження – все під моїм контролем.

Якось нам сказали, що буде виїзд на навчання в тиловий район. За день до цього побачив, як хтось їздив на такому мотоциклі. Приходжу до свого ГСР-а й кажу: "Хочу такий Geon Scrambler, капець, як хочу."

Він такий: "Блін, зараз глянемо."

Відкриваємо перше посилання. Я дзвоню, для ЗСУ третину ціни зняли. Наступного дня приїжджаю, мені дають п'ять годин, щоб від'їздити. Всі хлопці пішли зі мною, всім цікаво було. Мотоцикл привезли.

Я такий: "О, клас! Мені це подобається. А як передачі переключаються?"

Потім, коли зрозумів, що не хочу чекати довгий збір на завдання, взяв рюкзак, закинув автомат, каску, бронік – і поїхав на мотоциклі. Засів у КСП, мотоцикл десь загнав. Усе – відпочиваєш, поки чекаєш.

Давай тепер потрошку перейдемо від твоєї військової роботи до того, чим ти займаєшся зараз у мирному житті. Я так розумію, у РАЦС ти не повернувся. А пропозиції були?

Так, були пропозиції повернутися в РАЦС. Але на той момент, коли я повернувся, не дуже хотів комунікувати з цивільними. 

Потрібен час, щоб пристосуватися до цивільного життя. Якщо до тебе починають приходити з якимись питаннями, щось від тебе хочуть... Нерви ще налаштовані на армійський лад.

До речі, ти дуже правильно кажеш. Зараз багато говорять про те, що цивільні мають навчитися правильно спілкуватися з ветеранами. Але ж і ветерани мають теж вчитися взаємодіяти з цивільними, правда?

Так, абсолютно. Я виріс у прекрасній родині з гарним вихованням і вважаю, що це має бути взаємний рух назустріч. Розумію, що досі налаштований на армійський лад, де зайві запитання недоречні, їх треба відсікати, щоб не витрачати час даремно. У війську все чітко: конкретне питання – коротка відповідь – до побачення.

Я маю стати т.в.о. начальника управління з ветеранської політики у військовій адміністрації (на момент публікації герой уже обійняв цю посаду, - ред.). 

Це для мене серйозний виклик і велика відповідальність перед друзями, перед побратимами. Зараз ситуація складна, незрозуміло, що буде в найближчі пів року. Дай Боже, щоб гаряча фаза хоча б завершилася на тому рівні, що є зараз. Щоб наші хлопці могли трохи відпочити, відновитися.

Тобто ми з тобою по суті будемо прямими партнерами? Я як керівник з питань ветеранів у місті, а ти в області?

Саме так. Докладу максимум зусиль, щоб комунікація була ефективною. Багато чого треба навчитися, адже це тільки запускається. І дай Боже, щоб усе вдалося, як ми плануємо. Є багато питань, багато хлопців, яких повернули з полону – з ними теж треба багато працювати. Це дуже складна ситуація.

Нам треба зробити все, щоб і суспільство, і ветерани були готові вливатися в нове суспільство, вже повоєнне, дай Боже. Попереду велика робота.