Із Курщини в театр: історія ветерана 103-ї львівської бригади ТрО Михайла Фатєєва, який родом із Миколаєва
Фронт замість порту, поранення замість звичного життя. Миколаївець Михайло Фатєєв після служби у львівській 103-й бригаді, пройшов шлях дерусифікації та повернувся до творчості — нині він пише п’єси і виступає на сценах театрів
У проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина, Михайло розповів про життя після поранення.
Розкажи, будь ласка, коротко про себе
Мене звати Михайло Фатєєв, я з Миколаєва, мені 40 років. Служив у 103-й бригаді територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького. У 2024 році отримав поранення на Курщині. Зараз проходжу лікування та реабілітацію в центрі "Незламні".
Ти родом із Миколаєва. Як сталося, що потрапив саме до львівської 103-ї ТРО?
Скажімо так — волею Генерального штабу. У мене було відношення до миколаївської 123-ї бригади, адже до мобілізації я активно волонтерив і допомагав хлопцям. Хлопці 123-ї бригади зробили мені відношення, але воно не спрацювало. Я не засмутився, бо головне для мене було — служити й захищати, а не шукати "тепле місце". 103-тя бригада зустріла мене дуже тепло, і я жодного дня не пошкодував, що опинився саме тут.

фото: ютуб-канал "Без Броні"
Коли та як ти внутрішньо дійшов до рішення стати добровольцем?
Спроби були ще раніше. У 2022 році я добровільно звернувся до миколаївської тероборони, але тоді місць уже не було — аналогічно і з Нацгвардією. Тож я занурився у волонтерство, очолив громадську організацію. Потрібен був час, щоб усе налагодити і передати.
У війську не має значення, коли ти долучився. Важливо, що ти зробив цей вибір. Людський ресурс — це найцінніше, що ми маємо. Коли мене поранили, з поля бою мене винесли такі ж мобілізовані люди. Один із них — мій земляк з Миколаєва, інші — хлопці зі Львівщини. Немає різниці, звідки ти. Головне — що ти поруч і можеш врятувати життя.
"Ми мусимо в цей час підставити один одному плече. Ми встоїмо або всі, або тут нікого не залишиться."
Чим ти жив до війни?
Я працював у порту, докером, згодом — диспетчером, мав різні обов’язки. Паралельно займався творчістю: малював, писав абстрактні картини. Мені завжди була близька культура, мистецтво, спілкування з людьми. Освіту здобув в Одеському національному морському університеті.
Скільки часу ти був на бойових завданнях до поранення?
Приблизно чотири місяці активної бойової роботи. Перші місяці — злагодження, навчання. Особливо запамʼятався, перший бойовий виїзд тим, що минув без втрат. Тоді пощастило.
Пригадаєш момент поранення?
Чесно кажучи, я не пам’ятаю самого звуку пострілу. Ми працювали на позиції вже не перший день, тому не очікували загрози саме з того боку. Це було на День Незалежності. У таких ситуаціях мозок працює максимально зібрано — здається, що ти контролюєш кожну секунду. У голові тоді з’явилася дуже проста, але страшна думка: невже це так і закінчиться. Я лежав і розумів, що втрачаю багато крові, не можу самостійно рухатися, а сил стає дедалі менше. Водночас ти ніби спостерігаєш за всім збоку — як глядач у першому ряду, який нічого не може змінити. А потім — стабпункт, лікарі, і ти усвідомлюєш: життя триває. Попри те, що я не відчував нижче пояса нічого, думка головне — я живий. Завдяки медикам і Божій волі.
Чи було упередження через те, що ти з Півдня, а служив у "галицькій" бригаді?
Навпаки. Для мене служба у 103-й стала особистим шляхом дерусифікації. Відходження від того, що нам навʼязують. Коли за мову вбивають, питання вибору стає дуже чітким. Ми маємо бути солідарними й поважати одне одного — інакше не збудуємо майбутнього.
Після поранення ти почав писати п’єси. Як це сталося?
Після поранення, я дуже хотів написати книгу і так сталось що в центрі Unbroken випала нагода написати книгу. До цього мене надихнули й підтримали Катерина Кідсадова, Ірина Гарець, Люба Ільницька. Моя п’єса називається "Сам на сам". Прем’єра відбулася в театрі Леся Курбаса 6 і 7 листопада. Виставу вже показували у Львові та Славському, і ми продовжуємо гастролі. На сцені — ветерани та професійні актори львівських театрів. П’єса автобіографічна, тому ми ні в що не «граємо» — ми просто проживаємо.

фото: ютуб-канал "Без Броні"
Лише місяць тому я тебе бачив на кріслі колісному, а зараз ти прийшов сюди на власних ногах. Що допомогло тобі встати на ноги після поранення?
Варіантів не було: або лежиш, або йдеш. Реабілітація тривала понад чотири місяці. Атмосфера в Unbroken — це коли в тобі бачать людину, а не травму. Це дуже мотивує. У них немає ні краплі жалості і це радує.
Які плани після відновлення?
Я хочу повернутися до Миколаєва. Люблю своє місто й хочу розвивати там ветеранську спільноту. Я бачив, коли хлопці їздять у відпустку їм не вистачає спільноти. Побратимство — це найкоротший шлях до взаєморозуміння.
- Читайте також історія Героя України зі 103 ТрО Любомира Мікало
- Актуальне
- Важливе