Історія Героя України зі 103 ТрО Любомира Мікало: в оточенні 42 доби тримав позицію

У проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина Любомир Мікало розповів, як зустрів війну та за що отримав нагороду "Герой України".

Розкажи про себе: де ти, хто ти, і що робиш для зменшення кількости російських окупантів?

Я військовослужбовець 103 бригади ТрО, номер обслуги гранатометного відділення роти вогневої підтримки. Працюємо на американському гранатометі. Доводиться працювати й стрільцем, – які умови такі й завдання, – таким чином знищуємо ворога.

Як долучився до війська? Добровільно, повістка – у кожного своя унікальна історія. Яка вона у тебе? 

Я до війни працював монтажником-висотником: їздили по Україні, монтували різні об'єкти. 24 лютого 2022 року працювали у місті Старокостянтинів. Так зранку прокинулися від вибухів.

Ми зібралися разом на сімейній нараді. І як кожен свідомий українець, громадянин України, вирішили стати до лав Збройних сил, щоб захищати нашу країну від ворога.

Разом з сином?

Так.

Військкомати мали великий попит, тому вирішили записатися до нашої тероборони. Ми з сином, з братом дружини, з колегами сина, середущим братом та його колегами, – зібралося більш як 10 чоловіків, – пішли записуватися до тероборони. Всі потрапили в Збройні сили України.

Де застала тебе перша бойова робота?

Це було 26 квітня 2022 року, на Великдень. Прийшло бойове розпорядження – висуваємось на схід в район Білогорівки. Там ми відчули всі смаки війни. Це коли людина не була під обстрілами чи на бойових, тут під’їжджає до району, а там обстріли, обстріли, ще раз обстріли. Тоді не було дронів, вистачало обстрілів від танків, арти – все що можливо летіло на нас. Це був такий перший досвід.

Знаю що ти скромно про це мовчиш, але ти Герой України. За що тебе подали на цю нагороду?

Наш підрозділ перебував на Сумщині. Завданням було висунутись до населеного пункту та зайняти рубіж оборони, щоб не допустити ворога вглиб. Ми мали потрапити в один з позначених підвалів, але побачили що він горить. Тому десантувались на лісосмугу та знайшли більш-менш вцілілий підвал де нас четверо закріпилось.

Ми вже впродовж 40 діб там, у тому підвалі, й перебували. Ми не знали що, як виявилось пізніше, позаду нас вже ворог.

Коли бачили ворога, чули його – ліквідовували. Коли він був далі то доповідали по рації його місцеперебування і по ньому відпрацьовували. Таким чином впродовж 40 діб.

Скільки у вас було людей?

Початково на виході до позиції було п’ятеро. Коли десантували на лісосмугу, один з побратимів не зорієнтувався та втратив нас з поля зору. Вирішили не кликати його та не кричати, адже зрозуміли, що ворог поруч і це може привернути лишню увагу. На рацію він теж не відгукувався, тож на неї вийшов я і командування передало, що побратим повернувся, знайшов своїх. Тож закріпилось на позиції четверо.

Сиділи у підвалі з двома трупами

Щоб не розсекретити своє місце, ми вирішили затягнути до себе у підвал одного з перших окупантів, яких задвохсотили. А на шосту добу, на жаль, один з побратимів отримав смертельне поранення і загинув. Від першого задвохсоченого у нас був трофейний автомат з підствольним гранатометом, і побратим попросив дати цей автомат, щоб дістати їх з підствольника. Щоб ліквідувати ворога потрібно було встати на повний зріст. І йому прилетіло десь зі спини. Він отримав поранення в шию – як стояв, так до нас у підвал і залетів. 

Залишилось у живих троє. Вже до 40-ї доби ми перебували з двома трупами у підвалі. Роботу доводилось робити – ворог не переставав просуватись, ми мали трофейні телефони, рації та орієнтувались, що їхній маршрут проходить через наш підвал.

Як у цій ситуації вам вдалось вийти?

Ми почули, як по лівому флангу наші зачищали місцевість і десь за 150 метрів йшли бої. По рації чули українські голоси, казали не лякатись та не стріляти, бо будуть свої йти. Тож подумали, що у разі чого по правому флангу вдасться відійти. 

По виходу у нас був бій, він затягнувся і довелось пошуміти. Одну групу, що йшла, ми ліквідували, але інші, трішки позаду, почули, як ми усунули перших. Тож по нас відкрили вогонь, довелось повернутись до підвалу. По рації ми надавали підказки та коригували дрон, казали де ворог і по ньому працювали, використовували також гранати. Через це ми ще довше пошуміли. Так ворог і почув, або з сусідніх позицій або через рації тих, хто залишився. 

Окупанти почали використовувати дрони, скидали гази та запальні боєприпаси аби пробити вхід. Барикадувались кліткою металевою з-під ліжка – це врятувало життя. На жаль не всім, вижили з побратимом обоє. Вороги розчищали всю територію довкола підвалу, щоб потім могла залетіти FPV.

Тоді я вийшов на командування. Сказали зачекати на рішення, отримали відповідь через 2-3 години: "Козаки, мусите ще потерпіти. Невідомо, яка довкола вас ситуація, чи ворог близько". Щоб вберегтись, цілу ніч копали окоп. Зі всіх сил, до крові та мозолів. 

І залітає перша FPV. Один з побратимів сидів напроти й не сподівався, що вона залетить вже у підвал. На жаль, його також двохсотить. Я тоді отримав контузію, інший побратим осколкові поранення, але більш-менш ми ще були спроможні щось робити.

І почалось знову. Скиди, запальнички, гази й FPV, FPV, FPV. Прилітає дрон у барикаду, розіб’є, ми ж її поправляємо. Дошки не вціліли, вже підпирали трофейними автоматами, а з кожним прильотом вони розбирались. І так цілий день. Командування бачило, що відбувається довкола нас, але не знало, чи ми живі. 

Передостання FPV пробиває кут в підвалі - підперли дошкою, щоб не залетіло в отвір, а самі сиділи в заритому окопі. Мішки, в яких нам раніше скидали провізію, наповнили землею і використовували як бруствер з зовнішнього боку окопу, внутрішній бік обклали бронежилетами побратимів та ворога.

Прилітає крайня FPV у сам підвал, це був найсильніший вибух. На нас звалились мішки, якими барикадувались. Не чули ні рук, ні ніг, може де хребет переламало, барабанні перетинки порвало. Перегукнувся з побратимом – живий. Так зібрались з силами, через пару хвилин вилізли з-під мішків, оглянули один одного.

І після цього вам вдалось вийти?

Ми просто сиділи та чекали чи прилетить ще один FPV. Тоді я зловив зв’язок із хлопцями з сусідніх позицій, вони вже передали нашому командуванню про ситуацію. Нам дали добро виходити, дрон вів куди потрібно і по рації зв’язувались. Так дійшли до наших хлопців на лісосмузі – з пекла потрапили у більш-менш безпечне місце.

Візуальних описів таких ситуацій насправді багато. Ви напевно бачили фільм «2000 метрів до Андріївки», а тут це все описано просто, своїми словами, від першої персони.

• З офіціянта в рятувальники, з 86 днів у Азовсталі - в полон: історія Владислава Гірного.