З офіціанта в рятувальники, з Азовсталі — в полон: історія Владислава Гірного

У проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина Владислав розповів про оборону Азовсталі та полон.

Владиславе, розкажи, будь ласка, про себе. Як потрапив до Збройних сил? Де служив і на якій посаді?

Мене звати Гірний Владислав. Я пішов на контрактну службу у 2021 році. Строкової служби не проходив. До того працював у ресторані, був офіціантом. Але через коронавірус ресторан постійно закривався, треба було стабільне джерело доходу. І я вирішив піти на контракт. Мені порадили: не йти на строкову, а зразу на контрактну. Так я й зробив.

Тобто тебе підштовхнули і економічні причини, і певне бажання служити?

Так. І в ресторані мені дуже подобалося працювати. У нас був крутий адміністратор, він нас вчив, як продавати страви, як правильно комунікувати з людьми. Думаю, це дуже допомогло й на службі — адаптувався швидко, бо знав, як знайти спільну мову. Майже всі побратими були мого віку, тому проблем не було.

Читайте також: Юристка Любавa Уракіна про порушення ТЦК, пошук зниклих і ветеранський бізнес

Де проходила твоя перша ротація?

Літо 2021 року, біля Маріуполя. Там було спокійно. Ми тримали позицію, охороняли міст. Я питав у хлопців, чи з 2014 року були якісь заворушки — кажуть, ні. Все було спокійно. Мені подобалася гарнізонна і вартова служба.

І тут — повномасштабне вторгнення…

Так. У січні 2022 я знову поїхав у ротацію. Місяць служби, а 24 лютого зранку мені дзвонять з частини: "Гірний, збирайся. Почалась війна". Я ще сплю, думаю — що таке? А всі вже ходять насуплені. Іду до телевізора в підрозділі — ТСН. Вторгнення Росії.

Яка в тебе була посада?

Рятувальник. У складі пожежної команди.

Куди тебе відправили спочатку?

Ми приєдналися до побратимів на залізничному вокзалі Маріуполя. Пробули там дві ночі. А десь 26 лютого у місті зникло світло. Була евакуація цивільних. Жінкам, які були з нами в підрозділі, казали — переодягайтеся, їдьте додому. Але вони відповіли: "Ми приїхали з вами, з вами і поїдемо". Потім нам дали команду переміщатися на "Азовсталь". Заїжджали на територію вночі, у повній темряві. Сиділи ззаду в КРАЗi, в бойовій готовності, не знали, що попереду. Командири керували, ми ззаду зi зброєю, вже все було перезаряджено на випадок нападу. Прибули на завод, але мiсць вже майже не було. Спали у коридорах, просто на підлозі.

Ти тоді відчував страх?

На початку був адреналін. Ми думали: "Та, може, як Майдан — кілька днів, і все". Ніхто не очікував, що по заводу так утюжитимуть. Коли вже почався перший тиждень, стало зрозуміло: буде гаряче.

Перше бойове зіткнення?

Мали йти на КПП у наряд, але ДРГ прорвалася на територію. Команда: "В бойову готовність". Зима, сніг, ми лежимо на животі, цілимось. Тримаємо периметр. Команду на відкриття вогню чекали. Було страшно, мандраж такий… Але все обійшлося.

Як виглядала інфраструктура на "Азовсталі"? Їжа, вода, логістика?

Ще з 2014 року заводськi керiвники дали розпорядження — бомбосховища мали бути забезпеченi їжею i водою. I ми, як вiйськовi, мали свої сухпайки. Затоварились добре.

 Їли раз на день: одноразова пластикова тарiлка, половина з неї — пшенична або перлова каша. Вона була ситна, жирна. Нею наїдалися.

Скільки ти був там?

86 днів. Робив усе: чергував на КПП, ходив у варту, займався забезпеченням. Саме на КПП мене поранило — 13 березня. Літак пролетів, ми забігли на КПП. Через кілька хвилин — вибух. Мого товариша вбило. А мене контузило і поранило осколком у руку.

Я говорив з ним за хвилину до вибуху. Повертаю голову — вiн лежить. Мертвий. Це не передати словами. 

Потiм шум у вухах, сильний бiль. Добре, що поруч були медики. Втрачав свiдомiсть. Надали допомогу, дали води, вмили, привели до тями. Але той момент сниться менi досi.

І ти залишився там до наказу про здачу?

Так. Наказ нашого президента вийшов 16 травня. З 16 до 20 травня нас етапували в полон — в Оленівку. 

Нам спочатку сказали, що то не полон, що нас вивезуть тимчасово в "табір". Коли ми почули, що буде хліб, ми раділи — бо останні два місяці хліба не бачили. Їли раз на день. В тарілці — каша, переважно пшенична або перлова.

А як було в полоні?

Голод. В Оленівці — по три ложки каші. Хлопці падали в голодні обмороки. Начальство — з "ДНР" і "ЛНР" — стояли й навіть сміялися. 

Потім нас перевезли в Свердловськ. Там режим — підйом о 6:00, сніданок (каша і хліб), шикування, обід, шикування, вечеря, шикування.

Було психологічне чи фізичне насильство?

Було. Допити — змушували стояти головою до стіни, руки за спиною, питали про "Азов". 

Били — по спині, по обличчю долонею, щоб не залишати слідів. Хлопців катували струмом. Дівчат у Таганрозі — ще гірше. Розбиту пляшку змушували класти на підлогу й... змушували сідати. Таке от ХХІ століття.

Ти пам’ятаєш момент обміну?

Це був один з найщасливіших днів мого життя. Нас везли як товар — зав’язані руки, голови в шапках, які натягнули і закріпили скотчем. Спочатку Оленівка, потім Свердловськ, потім Таганрог. І — літаком у Сумську область. Я вперше в житті літав літаком. Дощ, сіра погода, і раптом військовий заходить в автобус: "Слава Україні, хлопці! Ви вдома". Мене аж трусило.

Ти зараз працюєш з ветеранами і родинами військовополонених. Їм легше тобі довіряти?

Думаю, так. Бо я теж пройшов через це. Я не завжди одразу кажу, що був у полоні. Але коли відчуваю, що треба — розповідаю. І тоді ветерани чи родини розуміють: перед ними рівний. Я свою "бочку дьогтю" вже з’їв.