В першу чергу я боєць, а вже потім медик. І я досі боюся - це нормально. Історія бойового медика Ярополка Пшика

У новому випуску проєкту "Без броні" на FM Галичина ведучий Андрій Жолоб говорить із бойовим медиком Ярополком Пшиком. В інтерв’ю — про страх, польову медицину, побратимів, ставлення до гіперемпатії в тилу та мрії після Перемоги.

Ярополку, ми можемо годинами говорити про твій бойовий шлях. Але для початку розкажи про себе: як ти доєднався до армії, як усе почалося?

Мій шлях почався 24 лютого, коли це все почалося повномасштабне. Я пригадую, що вранці я встав і я відчув, що я мушу йти і все. І як і більшість нас, так. А відверто скажу, що до цього я не мав жодного відношення до армії. Ба більше, я тобі скажу, що зараз мені є встидно за це, що я не доєднався в 14-му році. Тобто настільки все помінялося.

Думав, що бойовий медик просто п’є каву

Багатьох закрутив ще Майдан, потім АТО, ООС. Далі повномасштабна війна. Але ж не всі одразу пішли.

Я вважаю, що кожен по сміливості своїй, скажімо так, дозволивши сам собі, бо я ж теж не з тих, хто зразу взяв і побіг захищати державу.

Коли ти став частиною особового складу — до чого ти готувався, як це сприймав?

Насправді було дуже лячно. Це правда. Як я прийшов в бригаду, доєднався 25 лютого і нам всі розказували, що ми готуємося до партизанської війни тут, так? Ми вивчали місцевість. Ясно, що було лячно. Капець. Я не знав, що таке військо насправді. Я не знав як вести бій. Ну, що це взагалі, розумієш? Ба більше, я вирішив, що хочу бути медиком військовим, так мені й вийшло. Але я теж до кінця не уявляв, що це є. Первинно я думав, що бойовий медик сидить собі десь далеко, п'є каву і час від часу є хлопці поранені. По факту виявилося, що посада бойового медика — це є вторинне. Первинно ти є такий самий боєць, як і інші. Маєш виконувати ту саму роботу. А коли щось трапляється, тоді мене кличуть.

Скажи мені, бойову роботу тобі довелося виконувати? Оце по-сомалійськи стріляти в напрямку?

Так, то не дуже весела історія, хоча, в принципі, знаєш, всі кажуть, що у війську нема веселих історій. Це неправда, дуже багато і, ну, слухай, третій рік війни, чи четвертий рік війни, відповідно, бувало, Андрію, всяке.

Я став і сімейним лікарем, і механіком, і кухарем

В тебе є медичний досвід як фізичного терапевта, як реабілітолога. Тобі довелося стати стрільцем. Ким ще? Кухарем, механіком?

Кухарем і механіком, але мене найбільше бавить те, що я був змушений стати сімейним лікарем. Бо в період, коли не на бойових, ми ніби відпочиваємо, але насправді відпочинку як такого немає, бо постійно хтось приходить. Ну, і довелось вивчати нові речі, телефонувати до інфекціоністів, урологів й т.д. Хоча мені насправді пощастило дуже сильно, бо в мене в команді був анестезіолог і хірург. Відповідно, мені було легше. Але були дні, коли їх не було поруч, і відповідно, я змушений був вивчати нові речі. Це дуже сильна школа. На жаль, ціна тої школи є дуже велика, ми це все розуміємо, так, але я впевнений, що в цивільному житті такого навчитися, скажемо так, дуже важко, складно і довго. 

Чи твій військовий медичний досвід, він придатний для застосування у цивільному житті?

Ти ж чудово знаєш, що польова медицина — вона є дуже польова. Вона до цивільного, на жаль, не має нічого. Бо часто кажуть: "От ти вже ж лікарем був на війні, тепер ти, напевно, все вже вмієш". Дивися, я точно в екстрених ситуаціях буду діяти набагато краще, ніж інші люди, які не були на війні. Але я хочу ще одне сказати. Як я зараз консультую пацієнта — я зауважив, що мені дуже складно слухати довгі, сумні їхні історії. Знаєш, це може так жорстко звучить, але я не можу цього чути. Я перериваю розмову, бо мені треба швидко сказати, пояснити та все.

Чи згодилася тобі твоя фізична терапія на війні?

Так, дуже часто. Тому що доступ в тих районах, де я був, хлопцям до якісної їм помочі практично неможливий. Давай почнемо з того, що стає причиною того, що людина може до тебе звернутися з запитом: "Братан, допоможи мені, бо ти вмієш". Найчастіше — це біль спини. Оце було просто кожного дня. Після носіння бронежилета, після носіння побратимів чи снарядів. Тобто це звернення було кожного Божого дня. Це єдине, що я вирішував з точки зору фізичної терапії. 

Чи виникло бажання отримати вищу медичну освіту?

Класне питання. Так, дуже б хотів. Але я розумію, що це довгий шлях. Це мінімум 10 років. Заочно то не вийде, та і на третій курс відразу не поступиш, розумієш? Я б хотів мати право робити маніпуляції ін'єкційні, наприклад. Я їх робив на війні. Дуже класно. Але в цивільному житті я не маю права, треба мати ліцензію. А це занадто довго, тому я пас.

На фронті бракує медиків. Але не всіх треба забирати з тилу

Зараз знову підіймають тему, що бракує медиків на фронті. Як ти до цього ставишся?

Ставлюся я до того доволі двояко. Тому що з одного боку — так, медиків там бракує. А з іншого боку — тут, в тилу, мають бути фахівці, які мають ефективно надавати допомогу. Тобто забирати медиків на фронт — скоріше ні. Є ще інші верстви населення, які ще не воювали і вони мають йти. Навіть не зупиняючись на бойових медиках, я швидше зараз говорю про особовий склад медичних рот, де потрібні справді кваліфіковані лікарі, де їх також різко бракує. І будемо відверті — ті, хто там вже працює третій рік, лікарі, вони вже втомилися. Якщо мова про медичну роту — так, окей. Але я знаю історії зовсім інші. Я знаю, коли особовий персонал з лікарень забирають і їх кидають на евакуацію, їх кидають у бойові медики. При всій повазі, але цей факт потрібно зафіксувати. І нагадую, що бойовий медик — це вторинна твоя опція, розумієш? І мені шкода людей. Тобто кваліфікований лікар явно на третій рік війни вже не має бути на посаді бойового медика, тому що це практично недоцільне застосування. Це, як кажуть, мікроскопом цвяхи. Ти ж не раз чув історії про те, що там серйозний нейрохірург працював на посаді бойового медика. Ну це смішно. Нейрохірург має бути в нейрохірургії й виконувати свою роботу.

Як ти ставишся до гіперемпатії, коли цивільні, скажімо, надто переймаються твоїм досвідом?

Я ненавиджу це. Але знаєш, з чим я більше стикаюся? Я був в таких ситуаціях, де я сидів на пиві чи на каві з кимось, і той хтось хотів за мене заплатити. Бо що? Ну бо що? Я можу сам, знаєш? А він типу: "Ну ні, ну ти ж пішов в армію, а я не пішов". То що це — індульгенція? 

А як тоді доречно висловити повагу ветерану?

Дуже складне питання, але бодай — не ховати очі, як ти йдеш у формі. Тому що це ховання очей — це зневага, це страх. Я не з тих людей, які хочуть, щоб їх підносили чи щось таке. Come on. В нас є мільйон хлопців. Ми є всі молодці. Ми четвертий рік даємо тягла сильній армії. Ми такі всі молодці, що про нас будуть писати книжки. Про нас всіх. Незважаючи, чи ти є на фронті, чи ти є в лікарні, чи ти є цивільний. Ми всі молодці, як нація, інакше вже давним-давно програли б. Тому носити на руках треба нас всіх.

Ти ж розумієш, що ми є зріз і серед військових є ті, які втекли від відповідальності у цивільному житті, навіть кримінальної.

Так, є різні історії. Я бачив людей в армії, яких точно героями важко називати, бо це алкоголіки, наркомани та ексбандити, а може й не екс. Проте, вони також воюють: взяли автомати та б'ють росіян. Інше питання, що в армії також є хлопці, які не бачили жодного разу за 4 роки війни. Але й вони ще її побачать, бо війна триває. 

Я боюся досі. І це нормально

А як щодо тих, хто не пішов у ЗСУ? Серед них — твої знайомі, друзі. Як ставишся?

Були різні стадії сприймання. Зараз я настільки ментально виріс, що мені все одно. Я чітко розумію, що не кожен має бути в армії. І все. Так, бульбашка поламалася. Це правда, та вона стала якісніша. Мені жаль, що кілька хлопців, з якими я був близький, не в Україні. І знаєш, колись, там ще, умовно, років два тому, я б на них був злісний. Зараз мені жаль, бо це класні люди. Вони виїхали, бо вони не хочуть іти. І це нормально. Слухай, людина має право… тобто, людина не має права згідно з Конституцією, але має право боятися. Я теж боюся. Я досі боюся. Дуже боюся. І це нормально. 

Як пояснюєш дітям, чим ти займаєшся на війні?

Це мегаскладне питання. Діти мої знають, де я є, але все, що вони від мене чують: що це потрібно, тому що ми є на війні, я є мужчина, в мене є руки та ноги, і я маю це робити. Я маю стати на захист їх, нас і так далі. Дітям не розказую, що там відбувається. Та я й батькам своїм не розказую багато що. І це теж нормально. Як то було колись на війнах, коли ти ішов з хати й повертався або не повертався за 10 років. А відеозв’язків ніяких не було. Чувак, ти уявляєш, це атас. Ти повертався, а в тебе діти вже великі, одружилися, розумієш? А зараз — ти кожного дня: "Алло, привіт. Алло, привіт". Ефект присутності є. Це класно.

Про що ти мрієш у майбутньому мирному житті?

Про місяць відпочинку на віллі в Тоскані. Це було б не погано, але насправді я ще про це не думаю. Я думаю про те, як виграти цю війну. Я все ж таки далі думаю про те, як так зробити, щоби ми встояли. О, знаю, слухай — яхта. Я чекаю моменту, коли я попливу на яхті по Середземному морі, наприклад.

Читайте також: Пілот Мі-24 Сергій Тітаренко: від першого бою в Конго до падіння під Слов’янськом і створення центру абілітації