Пілот Мі-24 Сергій Тітаренко: від першого бою в Конго до падіння під Слов’янськом і створення центру абілітації

Свою історію Сергій Тітаренко розповів в інтерв'ю на FM Галичина у проєкті Андрія Жолоба "Без броні".

Хотів бути штурманом — і став ним

Відразу прошу тебе: представся, розкажи, як ти взагалі потрапив у військо, як в тебе доля з ним пов'язала. Що воно тобі взагалі дало?

Звати мене Сергій Тітаренко. Перш за все я є ветераном російсько-української війни. А до того, як я ним став, був офіцером армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України. І моя військова кар'єра почалася в 14 років — як би це не було дивно — з Чернігівського авіаційного ліцею з підсиленою військово-фізичною підготовкою в 1999 році.

Потім вступив  до Харківського ще тодішнього інституту льотчиків, той, що зараз ХНУПС імені Кожедуба. Закінчив, став офіцером, отримав лейтенанта й пішов служити в Сухопутні війська, де і закінчив свою кар'єру 2014 року.

Що тебе взагалі змусило подивитися в напрямку армії в 14 років? Дитяча мрія?

Ну, мене так виховували, що чоловік — це перш за все захисник. Як це втілити, мені допоміг пролітаючий повз гелікоптер. Раніше були такі гелікоптери Мі-6. У нього кабіна штурмана — такий скляний купол на носі. І я такий: "О, хто там літає? Штурман? От я хочу бути штурманом". І з того часу намагався бути штурманом.

Я так розумію, став ти цілим пілотом?

Так.

Мій бойовий шлях почався в Конго

Як почався твій бойовий досвід як пілота вертольота? 

Практично все життя, все льотне життя, пролітав на Мі-24. Він називається транспортно-бойовий, так, але це бойовий вертоліт вогневої підтримки Сухопутних військ. І мій бойовий шлях почався не в Україні.

Він почався в Демократичній Республіці Конго в 2012 році. Це була перша ротація нашого контингенту, нашої місії ООН у Конго. Ми провели там три бойові кампанії — трішки постріляли ми, трішки по нас.

І от відтоді я зрозумів, що таке Мі-24 і з чим його їдять, як він уміє огризатися, що він може зробити, як він може вивести. Саме мій екіпаж був підбитий. З того часу, напевно, почалося бойове розуміння — різниці між польотом згідно з курсом бойової підготовки і реальними бойовими умовами.

Ті екіпажі, які були в Конго, вже мали бойовий досвід, і вони були першими задіяні на сході України. 

Під Слов’янськом нас підбили. І почалося справжнє "після"

Скажи, будь ласка, а після того, як у Конго ваш екіпаж підбили, в тебе не з’явилася думка: та ну його в баню з такими варіантами?

Ні. Точно не було таких думок. Навпаки — було таке: "Ну, нічого собі! Хто ви такі? В мене стріляти? В мене?!" Направду сказати, страшно не було. Напевно, до моменту, поки нас не збили вже в Україні. От страшно стало вже після того, як підбили.

Давай на цьому моменті зупинимося. Чи пам’ятаєш ти своє поранення? Чи пам’ятаєш цей момент? Можеш мені описати його кольорами, запахами, звуками?

До початку, до вильоту — пам’ятаю з точністю до долі секунди. Є така фішка — говорять, що Всесвіт нас чує. Або Бог. Хто як називає. І нам точно відповідає, тільки дуже специфічно.

Ще коли я навчався на тактиці армійської авіації в університеті, нам викладач розповідав, що ракета ПЗРК типу "Стінгер" ось так от влучає у вертоліт. Але я не міг собі уявити, як це відбувається. Зараз — можу. До долі секунди.

Це був уже третій виліт того дня. Восьма ранку. Щоб ти розумів динаміку — третій виліт. Ми тільки що відстрілялися, вертоліт був розряджений, недозаправлений. І тут — раптове завдання. Наші два підрозділи — здається, 25-та і 93-тя — починали штурм Слов’янська з боку Ройгородка. Там такий підйом, усе як на долоні. І міг утворитися перший котел — не на нашу користь.

Нам сказали: треба знищити опорний пункт противника на в’їзді в місто. Це могли зробити тільки ми. Велика авіація тоді не могла працювати — чи не встигала, чи ще щось. А в нас — підлітний час 8 хвилин. Дуже близько.

У пари, що чергувала, не було бойового досвіду. Завдання — специфічне. Його треба було виконати будь-якою ціною. Командир екіпажу прийняв рішення. Каже: "Ну що, Сергію, давай". Ну, давай. 

Узяли екіпаж із бойовим досвідом, з яким літали багато разів, — і полетіли.

І от у той день усе говорило: "Ні, не треба". Відмовила радіолокація, не працював радіокомпас. Тоді ще не було GPS, як зараз у телефоні — був кнопковий. Бортова GPS-ка — стара чорно-біла "гармінка" — теж відмовила.

Ми вирішили, що я не зможу точно вийти на курс, а треба було точно. Тому вивели ведений екіпаж уперед. У вертолітній авіації є таке: стріляєш по диму ведучого. Перший борт відстрілявся в потрібному місці. Ми зайшли в його площину — і влучили шикарно. Ціль уражена на 100%.

І, в принципі, з того дня почалося звільнення Слов’янська. Але коли ми стріляли, я побачив, що по першому екіпажу вже йде ракета. Вона влучила в теплову пастку й розірвалася поряд. Слідкувати не було коли — динаміка.

Поки ми виходили в розрахункову точку — я повертаю голову й бачу, як у нас летить ракета. Кричу командиру: "Валік! Вогонь! Вогонь! Вогонь!". Він відстрілявся. Якби ні — бабахнуло б набагато красивіше. І падати було б уже нікому.

Зманеврувати не встигли. Ракета влучила в правий двигун. Ми зі 100 метрів обертаємося навколо осі — і за 6 секунд плюхнулися на землю.

Читайте також: "Коли весь світ летить шкереберть, не хочеться сидіти в партері": історія ветерана Романа Парамущака

Дим, гарячий магній і запах паленої шкіри. Це не забути

Ти питаєш про запахи й звуки? Звук ракети, яка летить — ні з чим не сплутаєш. Дуже схожа на ті крилаті, що зараз літають. Реактивний двигун.

Звук влучання — це не просто вибух. Це розрив металу. І це не перебільшення. Потім запах — паливно-мастильні матеріали, гарячий магній. Половина конструкції вертольота — з магнію. І цей сірий дим настільки їдкий, що коли ми впали, я взагалі не міг зрозуміти, де просторово перебуваю. Усе було в димі.

Найбільше запам’яталося — те, як мене Валік, командир екіпажу, витягнув. Напевно, в останній момент. Його кабіна вже згоріла. Ми ж тандемом — я був у нижній, як штурман.

Я вже відчував, як плавились дроти від мого шолома й текли по спині. І оцей запах паленої шкіри — його не сплутаєш ні з чим. Ну, а найбільший кайф того дня був, коли Валік таки витягнув мене й тягнув з опіками по грязюці. Воно набивалося за шиворот — і це був кайф. Бо це означало, що я живий.

Я думав: не згорів — то зараз БТР переїде

Упали ви все-таки ще на нашій території?

Ні, на нейтральній. І за нас ішов бій. Над нами літало все, що завгодно — кулі, свистіло й так далі. Ми лежали в молодих заростях акації. Чому акації? Бо патик, який пробив мені засклення кабіни, був із шипами — це була акація.

Я чув, як їде БТР. А в мене від влучання  ракети сильно вдарилася голова об прицільну станцію — і шолом лопнув. Половина шолома мені закрила око. Я одним оком визирав на той світ.

Лежимо в заростях, чую: їде БТР. Куча матюків, стрілянина. Тоді, коли я лежав у кущах, ще думки різні лізли.  А в розгрузці — пістолет офіцерський. Я тоді ще був капітаном, не знав, що вже шостий день як майор. На пістолеті на рукоятці було написано: "Капітан Тітаренко". І я тоді подумав: якщо буде нестерпно, якщо не зможу терпіти — доведеться стрілятися. Бо це дуже, дуже боляче.

Але страшно не тоді стало. Страшно стало тоді, коли подумав: "От зараз ще й БТРом переїдуть". І це було не просто страшно — це було образливо.

Розкажи, будь ласка, тепер про евакуацію і про розуміння того, можеш чи не можеш ти володіти своїм тілом.

Розуміння того, що не можу володіти своїм тілом, прийшло ще в кабіні. Я не міг вибратися, не відчував ні ніг, не міг рухатися. У мене працювала тільки права рука. Ліва була сильно поламана. Я її теж не відчував — ні болю, нічого. Просто не володів тілом.

Командир екіпажу витягнув мене і затяг у кущі. І нам реально пощастило, що той БТР був наш. Підійшла 25-та. Пам’ятаю, хтось просто спіткнувся об мене. Я так зажмурився — думаю: ну, як застрелять, то хоч не побачу, хто.

Він мене тормошить, каже: "Братан, що там з тобою?". Я відкриваю очі, бачу: старі погони, три лички, сержант, хрестик на білому тлі шеврона. З другого батальйону 25-ї бригади, мабуть. Я його так і не знайшов після того — ні імені, ні долі. Він підкликав ще кількох бійців. Вони мене поклали на автомати і класично почали тягнути, бо почав вибухати боєкомплект. Те, що лишилося, лежало прямо під моєю кабіною. А моя кабіна вже згоріла. 

Коли ти вже не можеш дихати, бо легені заповнені кров’ю

Поки хлопці мене відтягували, викликали евакуаційний вертоліт. Я чув, як командир екіпажу його викликав. Каже: "Лящ, нас підбили. Жени до нас, забирай нас звідси". А там питають: "Координати?" Які координати?! Тут такий факел, що його з площадки видно.

Ми впали біля дороги Слов’янськ – Зугрес. Там такі канави. Мене в ту канаву затягнули. І тут прилетів евакуаційний вертоліт. Вони погнали, взяли ноші, витягли мене, завантажили. Потім доставили до Харкова.

Тільки тоді я почав втрачати свідомість. Чому? Бо легені були заповнені кров’ю. Був потужний гемоторакс. І от із того часу життя поділилося на до і після. І це "після" триває досі.

Розуміння, що ти в новому тілі, приходить кожен день. Не було такого дня, щоб я сказав: "От, я змирився" або "Я знаю, як із цим жити". І навряд чи буде.

Абілітація — це не про зцілення. Це про те, як жити, коли руки/ноги не відростуть

Великим чином зараз ти свій досвід передаєш іншим хлопцям, які тільки потрапляють у реальність після поранень. Розкажи, що таке абілітація і чим вона відрізняється від реабілітації?

Реабілітація — це відновлення втрачених навичок. Але є навички, які не можна відновити. Руки-ноги не відростуть. Моє прямоходіння до мене не повернеться. Я мушу вчитися жити на кріслі колісному. Хлопці й дівчата — з протезами, очними, тілесними.

Абілітація — це набуття нових навичок у новому статусі. Прийняти, що тепер ти ветеран. Тепер ти людина з інвалідністю. У тебе тепер саме така нозологія. Це можу робити. Це — ні. А те, що не можу, мушу адаптувати.

Це не лише про тіло. Це про прийняття себе. Про адаптацію близьких. Бо додому приходить не той, що пішов. І якщо ще інвалідність — то взагалі холєра знає, що з ним робити. Через це сипляться родини.

І є ще гіперопіка — іноді вона ще гірша. А є й соціальна складова — хлопці соромляться вийти надвір. Бо виглядають не так. Бояться поглядів, не розуміють, як реагувати.

Ми за короткий час намагаємось адаптувати людину й дати головне — інструмент. Бо, як кажуть, не треба давати рибу. Дай вудку. І вона себе прогодує. Оцим ми займаємось.

Даємо базові навички. Дивимося разом, що можеш, чого ні. Пояснюємо, куди далі рухатись. І супроводжуємо. Просто як друзі.

Телефонують: "У мене отаке". Ми сідаємо й обговорюємо. І ще — створюємо спільноту. Це найдорожче. Бо ветеран лишається сам десь у глухому селі. Він має знати, що не сам. Що є ті, хто його розуміє. І може бути частиною цього.

Де ваш центр? Кому до вас можна, за яких умов не можна і як відбувається процес?

Цільова аудиторія — ветерани, військові, члени Сил оборони, члени родин, цивільні, які постраждали від війни — поранення, контузія, прильоти. Але ми не є медичним закладом. У нас немає лікарів.

Люди з відкритими ранами, яким потрібні крапельниці, перев’язки — на жаль, ні. Так само — відкриті фази психрозладів. Якщо пройшов лікування — окей, ми супроводимо. Я сам психолог, у нас є команда. Але гострий ПТСР — це не до нас.

Так само — люди, які шукають легких шляхів: алкоголь, наркотики. Якщо ти не хочеш брати відповідальність за себе — ми не допоможемо. Ми не витягуємо, ми йдемо поруч.

Але якщо хочеш працювати над собою, хочеш дізнатися про свій стан, навчитися жити з ним, допомогти своїм рідним — welcome.

Три головні послуги центру: психологічний супровід, соціалізація — допомога в адаптації та творення ветеранської спільноти. 

Наш центр розташований у Львові: вул. Стрийська, 86-В, ЖК "Парк Тауер".

Читайте також: "Найбільша проблема — це сама можливість евакуації. Золота година вже не працює". Розмова з військовим лікарем Віталієм Бурим