"Найбільша проблема — це сама можливість евакуації. Золота година вже не працює". Розмова з військовим лікарем Віталієм Бурим

Про це лікар розповів в інтерв'ю на FM Галичина у проєкті Андрія Жолоба "Без броні".

Сьогодні у нас нова розмова — як завжди, передаю слово гостю, бо ніхто не представить себе краще, ніж він сам.

Привіт. Мене звати Віталій Бурий. Наразі я — лікар військової частини 3002.

Ти ж не планував стати військовим лікарем, правда? Як склалася твоя професійна історія до служби?

До 2022 року я працював у приватних клініках — пацієнти, обстеження, операції… Але після повномасштабного вторгнення зрозумів: треба діяти, долучитися до захисту країни. Пішов у військкомат, але черги, списки — все тягнулося. Потім дізнався, що в частині 3002 можна вступити одразу. Прийшов. Сказали: лікар потрібен, але поки що вакансії немає — будеш замком роти. Так і потрапив.

Тобто починав із бойової посади?

Саме так. Ми були під Авдіївкою, у Новобахмутівці. Там я паралельно виконував лікарські обов’язки. Командир побачив це, оцінив — і вже після ротації офіційно перевели на лікарську посаду.

Як твої очікування про війну і медицину зіткнулися з реальністю?

Лікарям, мабуть, морально легше: ми звиклі до крові, травм. Іншим важко, бувають втрати самоконтролю. Але сама військова медицина — це постійне навчання, пристосування. Як правильно організувати евакуацію, чому навчити хлопців, як діяти на точці евакуації — багато речей ми розробляємо вже в процесі.

Чи змінилося ставлення до тактичної медицини?

Однозначно. Якщо раніше турнікети сприймали як жарт, то зараз всі розуміють: це про виживання. Ми постійно тренуємо, особливо новоприбулих. Навчаємо не лише накладати турнікет, а й проводити конверсію, оцінювати рану. Це реально зберігає кінцівки.

А як із забезпеченням? Раніше волонтери рятували ситуацію.

Трохи краще, ніж було. Але це армія — все рухається повільно. Якщо треба щось терміново — звертаємось до волонтерів. З налбуфіном, наприклад, нарешті розібралися — вилучили. Але це теж зайняло багато часу.

А що зараз із евакуацією?

Найбільша проблема — це сама можливість евакуації. Золота година — вже не працює. Усе залежить від ситуації. Якщо немає броні — ніхто не поїде. Буває, що поранені лежать на позиціях до ротації. Евакуація планується під погодні умови, дронами постійно все контролюється.

Чи навчаєш додатково своїх водіїв, санітарів?

Так, але лише базовим речам. Якщо людина не впевнена — краще, щоб не робила. Наприклад, дренаж грудної клітки — це складно і вимагає досвіду. Краще дати оклюзійні наліпки й навчити, як ними користуватись. Усе має бути поетапно, по рівнях підготовки.

Як щодо безпеки стаппунктів?

Закопуватись треба. Якщо є рух — будуть прильоти. Обстріли по медиках — так, відбуваються. Є запасні точки для розгортання, червону й зелену зони іноді розділяємо. У червоній — найтяжчі бійці, де кожна хвилина критична.

Чи дослухаються до тебе як до капітана медичної служби?

Так. Якщо я бачу, що точка евакуації — у відкритій зоні, ми її переносимо. Командири дослухаються. Зараз у нас уже інше покоління командирів — ті, хто пройшов це сам.

А як із документацією? Є якісь зрушення в бік електронної?

Щось зрушується, але поки що — папери + електронка паралельно. А це ще гірше. Але прогрес є. Повільно, бо це армія.

Плануєш залишатися в армії після перемоги?

Ні. Ми всі різні — музиканти, лікарі, художники. Захист — це обов’язок, а не вибір професії.

Що б ти змінив у військовій медицині?

Сили і засоби. Основна проблема — ЕВАК. Немає своєї мобільної броні, ми не можемо самостійно евакуювати поранених. Це критично.

А як ставишся до переливання крові поблизу нуля?

Позитивно. Це рятує життя. Але робити це треба лише тоді, коли є час і засоби. У більшості випадків переливання має бути вже на стабілізаційному пункті.

А що з евакуаційними машинами?

Вони — витратний матеріал. Дорогі реанімобілі на нулі — не варіант. Все б’ється, ламається. Працюємо з тим, що є. Головне — це люди, які рятують життя, а не техніка.

Читайте також: У 21 рік пішов у десантники й купив на війні мотоцикл: історія Максима Фетісова, ветерана 80-ї бригади