Війна – це також культурний сплеск, у театрах це відчувається, – актриса театру ім. Заньковецької

Анастасія Картава – молода й амбітна актриса, яка працює у Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Дівчина родом з Сум, однак здобула освіту у Львові і вже майже два роки є частиною творчої сім’ї "заньківчан".

Анастасія розповіла "Еспресо.Захід" про роботу в театрі в умовах війни та про свій творчий шлях.

Актрисою стала завдяки мамі

Анастасіє, чи з дитинства мріяла про сцену і роботу актрисою?

Чесно кажучи, ні. З дитинства я багато чого пробувала і багато чим займалася, але ніколи чітко не замислювалася про акторську кар’єру. Я займалася легкою атлетикою і думала, що колись стану олімпійською чемпіонкою. Також займалася танцями і думала, що буду відомою хореографкою. Але в підлітковому віці життя дещо змінило мої плани. Я завжди була дуже скромною дівчиною і чемно вчилася в школі. Однак у 15 років налякала маму тим, що, як кажуть, зв’язалася з поганою компанією і одного разу прийшла додому п’яною… Тоді мама терміново перевела мене з гімназії в школу, яка була ближче до нашого дому. Мама взяла більший контроль над моїм життям і сказала, щоб я вже після 9 класу вступала в якесь училище. Однак мало дітей у такому віці замислюються, ким вони хочуть бути. А ще менше чітко знають відповідь на це питання. Ось і я була такою дитиною і не знала, ким хочу стати. Мама допомогла вибрати дорогу, я вступила в училище культури на режисера масових заходів. В училищі мені сказали, що маю хороші акторські дані, до того ж батьків там знали, бо вони раніше займалися в аматорському театрі.

То твої батьки теж актори?

Ні-ні, в них колись був свій аматорський театр, але вони не професійні актори. Батьки займалися більше, скажімо, допомогою в організації заходів, наприклад, грали ролі Діда Мороза та Снігуроньки. Моя мама за першою освітою диригентка, а за другою – менеджерка. Вона досить різностороння людина.

Думала навчатися в Росії, однак події 2014 року змінили плани

А як ти опинилася у Львові? Що можеш сказати про освіту акторів у нас?

Смак приходить під час їжі і вже в училищі я полюбила свою професію, змогла знайти себе в акторстві. Спершу хотіла їхати навчатися в Росію, бо там значно вищий рівень підготовки акторів. Однак у 2014 році почалася війна і плани, звісно, змінилися. Не могла й не хотіла їхати в країну, яка чинить агресію проти нас. Тому почала думати про українські виші. Пробувала вступити в університет Карпенка-Карого в Києві, однак там не пройшла. 2016 року вдалося вступити у Львові в університет імені Івана Франка на факультет культури та мистецтв, який у 2020 році закінчила. Загалом були різні періоди в моїй освіті, коли хотілося кинути університет і шукати інше місце. Особливо на першому курсі було відчуття розчарування, чимало речей мені не подобалося. Однак тоді у моєму житті з’явився театр Заньковецької, студентська робота в якому мене наповнила додатковою мотивацією.

Як потрапила в театр Заньковецької?

Заньківчани набирали курс при театрі. При кількох театрах є такі. Тому я вже з першого курсу навчання в університеті була в них. Ми, студенти, ставили вистави і грали там як актори. Щоправда, нам нічого не платити за це, бо це була практична сторона навчання. На першому курсі я отримала головну роль у виставі "Марія Заньковецька" і грала Заньковецьку. Ця роль дуже пам’ятна для мене, вона надихнула, допомогла не покинути навчання. Коли я закінчила університет, то відразу пробувала знайти роботу, проходила проби в кількох театрах. Так вийшло, що взяли мене саме в театр Заньковецької, і це було для мене великою несподіванкою.

"У театрі немає друзів"

Чи складно бути молодою актрисою у великому театрі?

Звісно, є свої складності. Існує така популярна думка, яка добре ілюструє світ, в якому доводиться працювати, мовляв, у театрі немає друзів. А мені важливо мати близьких людей поруч, значно простіше працювати, коли є довіра. У театрі все-таки багато конкуренції. Не лише серед акторів мого віку, а й серед старших, актрис середнього віку, які можуть мені сказати, що я з ними конкурую. З одного боку, хороші актриси і в 40 років виглядають гарно та молодо, а з іншого - мені інколи кумедно чути такі речі. Я прийшла не конкурувати з ними, а займатися улюбленою справою, яка мені подобається та мене розкриває.

Акторство допомагає тобі краще пізнати себе?

Безперечно, гра на сцені відкриває тебе різнобічно, а кожна нова вистава може мати свої складності. Наприклад, в одній виставі треба багато виконувати танцювальних елементів, а в іншій – співати. Все це треба додатково опрацьовувати, щоб бути впевненою у собі, бороти якісь свої комплекси і не показувати їх на сцені. Зокрема, акторство допомогло відкрити у собі жіночу енергію, бути бажаною і сильною, не боятися емоцій, а використовувати їх на свою користь.

З початком війни хотіла кинути акторство і записатися в армію 

Як змінилася твоя робота після 24 лютого?

Повномасштабна війна з рашистами вплинула на всіх. На театр теж. Чесно кажучи, раніше я мало цікавилася політикою, як і багато людей з мого оточення, за що зла на себе, але зараз наздоганяю свої прогалини і вважаю, що ця тема для всіх нас має бути номер один. З перших днів хотілося взагалі кинути театр, крутилися думки, що я погана актриса, треба займатися чимось пов’язаним з військом, щоб бути корисною, навіть думала записатися в армію чи якийсь військовий заклад. 

До 1 квітня театри не працювали. Я займалася волонтерством, певний час прожила з родиною у Франківську. Однак коли мою роботу відновили, то повернулася до Львова. З театру не пішла, але увесь квітень була сама не своя. Було незвично працювати, думками були не тут. До того ж, значна частина нашої трупи зараз не у Львові. Деяких чоловіків-акторів мобілізували до війська, а частина жінок-актрис поїхала з дітьми за кордон. Загалом десь 15% колективу відсутні. Наш репертуар значно скоротився, бо ці 15% мають дуже важливі ролі у виставах, на них, по суті, тримається основа. Через те маємо менше вистав на тиждень. Однак знаходимо можливість підняти настрій нашим глядачам. Останнім часом змогла налаштуватися на потрібність своєї роботи, заново відродила в собі акторство і вважаю, що робота кожного з нас має сенс для спільної перемоги.

З війною люди почали більше цінувати театри

Чи відчула зміни у ставленні людей до театру? Важко працювати під звуки сирен?

Люди більше почали цінувати театри, якось по-іншому ставляться та реагують. Це піднесення передається. Глядачі частіше приходять з квітами. Відчувається цей культурний сплеск, який присутній зараз у всіх сферах, і в театрі зокрема. Хоча глядачів поменшало, адже не можемо заповнювати увесь зал, квитки розраховані тільки на ту кількість людей, яка поміститься в укритті. 

Під час вистав у мене лунали сирени. Одного разу - коли вистава лише почалася. Це була дитяча вистава, багато діток налякалися. Але все нормально, через 40 хвилин ми повернулися з укриття й закінчили виставу. А одного разу було таке, що залишилося всього 15 хвилин до закінчення, а тут сирена. Десь годину були в укритті, а тоді повернулися, щоб її закінчити. Прикро хіба те, що часто після сирени частина людей іде з театру, не хоче чекати.

Складно налаштуватися знову на гру після завершення сирен?

Якщо ти задіяна в "масовці", то ні, не сильно відчуваєш це. Але коли це головна роль і якийсь драматичний момент, тоді, звісно, складніше. Треба брати себе в руки.

Які ролі тобі подобається грати? Чи є улюблена?

Не маю улюбленої ролі. Кожна по-своєму є особлива. Зі всіх можу виокремити хіба роль Марії Заньковецької, бо це була моя перша професійна роль у театрі. Тому вона займає певне сакральне місце. У театрі з мене роблять героїню на зразок Марусі Чурай, коли ти маєш бути сильною і красивою жінкою, душею України. Я за типажем така. Хоча люблю різні ролі, від комедій до драми. Особливо цікаво, коли завдання непрості. Наприклад, влітку буде прем’єра вистави "Полісянка". У ній граю головну співочу роль, відповідно, треба багато співати. Тому працюю зі своїм вокалом і голосом. 

Глядачів треба виховувати, потрібно запрошувати більше нових режисерів

На твою думку, як можна зацікавити людей більше ходити в театри? Що потрібно, щоб наші театри стали кращими?

Важливо прищепити любов місцевої публіки до театру, щоб люди ходили на вистави регулярно, наприклад, як у Франківському драмтеатрі, там завжди ажіотаж. Коли є інтерес, тоді публіку можна привчати та виховувати до все більш драматичних вистав, до високого мистецтва. Бо, на жаль, у нас є така проблема, що глядачі шукають простих комедій, щоб посміятися і менше переживати драми. З одного боку, в житті нам вистачає драми, але з іншого, драма в театрі – це зовсім інше, вона наповняє сильними емоціями і дуже заряджає енергією. У нас мало вистав, після яких відчуваю духовне піднесення. Для цього потрібно запрошувати в театр нових хороших режисерів, давати публіці можливість порівнювати. Дуже сподіваюся, що після війни театральне життя в Україні також зміниться на краще. Адже війна призводить до змін чи не в усіх сферах життя.

Чи маєш мрії про кіно? Знаю, що чимало акторів театру хочуть стати акторами фільмів.

Так, є таке бажання. Однак усі актори кажуть, що потрапити в кіно – це більше про удачу. Коли ти потрапив у правильне місце, познайомився з правильними людьми. Певний досвід роботи з камерою я маю, знімалася у кліпах та рекламі, але в повнометражному кіно – ні, хіба десь в масовках. 

Хоча театр і кіно – це різні речі. Є певні особливості в акторській грі. Хотілося б навчитися поєднувати, щоб працювати в театрі і зніматись у кіно. Поки відкриваю для себе світ дубляжу, ходжу на кастинги з озвучення персонажів різних фільмів та мультиків, останнім часом ця сфера мене зацікавила.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.