Про свій бойовий досвід ветеран АТО розповів Роману Шадурі в інтерв'ю для "Еспресо.Захід".
У 1993 році Володимир Черчик вступив до військового інституту артилерії Сумського державного університету, де отримав звання лейтенанта. Служив у 802-му реактивному артилерійському полку у Ковелі, де отримав звання старшого лейтенанта. Пізніше був звільнений у зв'язку зі скороченням штату. А вже 2014 року пішов захищати східні кордони України.
З чого почалась ваша служба на фронті і з якими людьми вам доводилось працювати?
Найперше нас призвали на 1 день польових зборів, потім ті збори збільшили на 1 місяць. Хлопці, до речі, трапилися досить хороші, професійні та мотивовані. Я передбачав, що ми відправимось у саме пекло і старався мотивувати їх. Ми вчились на Рівненському полігоні, потім в Миколаївській області. Я був командиром артилерійської гаубичної самохідної батареї і мав 67 людей у підпорядкуванні. 90% моїх підлеглих були мотивованими професіоналами. До речі, зі мною були хлопці з Львівської області. То це були навчені люди, вони були прекрасними навідниками. Були, звичайно, і люди, які безвідповідально ставилися до своїх обов'язків, були не готові до цього, то вони зі мною навіть на фронт не поїхали.
А куди потрапив ваш підрозділ після навчання?
Я командував 6-ю батареєю 2-го гаубичний самохідного артилерійського дивізіону 51-ї бригади. Розташовувався він спочатку в Луганській області, а потів на Донеччині. Сам підрозділ був Володимир-Волинський, але служили ми в Донецькій і Луганській областях.
Читайте також: Війна показала, що нам потрібні розробки в науці, які потім використають в обороні, – науковиця Маслова
Як ви можете оцінити на той момент дії керівництва українською армією?
Ми почали працювати в АТО з квітня. Наша держава була не готова до цього. Хоча загалом люди і підрозділи були готові до будь-яких дій, але не було такої сили волі у держави для того, щоб приймати якісь радикальні рішення. В нас були випадки коли одна батарея перейшла на сторону Росії для того тільки, щоб вижити. Так, були і такі нюанси. Держава просто не була готова до такого. Тоді, 24 серпня в країні святкували День Незалежності, вручали ордени, а ми в той момент опинились під масованим обстрілом. Ніхто не був готовий до того, що на нашу територію прийдуть російські війська. А вони вже тоді були, я їх особисто бачив. Це були солдати з Курської бригади.
Яку мотивацію воювати мали хлопці на Сході України тоді?
Хлопці воюють за Україну і за те, щоб ми могли спокійно говорити. Щодня були загиблі і жодні гроші світу не варті того. Багато хлопців є добровольцями, які воюють за свою державу і свободу.
Що для вас означає слово “Батьківщина”?
Є така країна у світі, називається вона Україна. Вона є в Європі найбільшою за територією і вона є однією з найбільших за кількістю населення. Вона є найбіднішою за статистикою, але вона є для мене найріднішою. І я дуже хочу, щоб для нас, для українців настав час коли французи, поляки, іспанці, італійці, нідерландці приїжджатимуть на заробітки до нас.
Під час військових конфліктів завжди діють різні волонтерські організації. Яке ваше ставлення до волонтерства?
До нас волонтери приїжджали неодноразово. Вони навіть з нами на бойових позиціях були і бачили, як ми працюємо. Вони вже активно працювали в той час, але це тоді був тільки початок волонтерського руху. Ці люди варті пошани. Вони справді молодці!
Чи доводилось вам колись отримувати листи від дітей, дитячі малюнки, що вони для вас означали?
У нас не було такого моменту, щоб я спав десь у приміщені. Ми постійно спали в палатках. Ну і в палатках завжди висіли листівки від дітей. Були листівки від донецьких шкіл, харківських шкіл. Це було піднесення, було приємно, це було класно. І хлопцям це психологічно дуже допомагало.
А в яких населених пунктах ви перебували і чи якось взаємодіяли з місцевими мешканцями?
Моя служба почалася з Рівненського полігону, потім був полігон в Херсонській області. В Донецькій області біля Рубіжного були. Потім в серпні нас перевезли в інше місце. Ми мали завдання звільнити Донецьк та Іловайськ. Проте це завдання нам виконати не вдалось. Російські війська нас відкинули. Я тоді втратив свою батарею повністю.
Передовсім цивільне населення питало "Чи ви не є добровольцями?". Нам приносили і воду, і їжу. Луганська область є дуже україномовною. У Донецькій області трошки інакше. Там майже всі російськомовні, але ставлення місцевого населення було досить хороше. На одному з блокпостів був навіть священник, який постійно годував увесь той блокпост. Були ми також і в Луганській області, де постійно приносили якісь продукти. Люди нас з квітами зустрічали. Але був одного разу свідком того, як ми їхали через населений пункт і люди вийшли нас зустрічати. Маленька дитина махала до нас рукою, а її батько вийшов, вдарив її по руках і забрав. Траплялось і таке. Але в основному населення схилялось до української сторони.
Як починались ваші дні на службі? Якою була атмосфера між людьми?
Поки ми були у Рівненському полігоні, я щодня вмикав на телефоні о 6 ранку радіо, гімн України грав постійно. І ми всі вставали під гімн України. Це вже звичка була. Кажу: "Дівчатка, вставайте! Гімн України грає!" І вони вставали. Була дружня атмосфера.
Читайте також: Якби в лютому 2022-го на нас пішли війська з Білорусі, то подумали б, що тут лишилася УПА, – волинська волонтерка
Чи доводилось вам отримувати поранення?
Якось ми з хлопцями обідали і нас почали обстрілювати. Тоді вже практично ніхто не звертав на це уваги, оскільки для нас це стало буденністю. Розірвався поряд снаряд і я пригнувся. Осколок просвистів у мене над головою і відчуваю, наче щось починає текти. Якби я тоді не присів, то мене б уже не було. Все сталось раптово. Ти навіть не думаєш про це. Ну, а потім мені наклали 4 шви і все обійшлося. І таких випадків було багато.
Чи були загиблі у вашій бригаді?
Бойовий товариш Роман Данилевич отримав поранення 24 серпня. Я зробив йому укол, але це не допомогло, його поранення було не сумісним із життям. Він загинув. Осколок від снаряду зайшов йому в спину і вийшов через серце.
А 1 серпня загинув наш водій ЗІЛа 131. Я йогу навіть попереджав, кажу: "Сергій, придумай щось, можливо машина зламалась чи ще щось". Бо я відчував. Він каже:" Комбат, ну, я ж так не можу. Мені треба їхати. Мені сказали". Це Мар’їнка була. Він поїхав зранку, ми ще помахали один одному руками. О 7 ранку він поїхав, а о 8 ранку його вже не стало.
Що для вас було найважче на фронті?
Найважче було дивитись, як гинуть хлопці. Дуже тяжко було пережити те, що хлопці в полоні були. Хоча через пів місяця вони повернулися, крім двох. Двоє були в полоні цілий рік. Тяжко було налаштувати хлопців. Я їм казав, що ми будемо воювати. І вони до цього вже привикли і я знаю, що в інших підрозділах все-таки були і конфлікти, і навіть командирів своїх били. Але мої хлопці були готові до того, що ми маємо воювати.
Чи вистачало вам необхідних засобів під час перебування у зоні війни?
З цим проблем не було. Їсти собі ми варили самі, але було з чого варити. В нас були і тушкованка, і макарони, в нас були навіть свіже м'ясо. Ваня Мойсюк з Франківщини щодня приносив впольованого зайця. А одного дня ми лишись без м'яса. Говорив, не вистрілив через те, що зайчиха йшла разом із зайченятами. І просто рука не піднялася.
Боєприпаси також підвозили постійно всілякі. У нас біля кожної гармати гора гільз була. Коли нас розбомбили і ми змушені були покинути свої позиції, то я потім дізнався, що російські війська ті гільзи собі забирали. Певно щоб заробити на тих кольорових металах. А проблем із провізією не було.
Чи доводилось вам контактувати з бійцями інших підрозділів?
Співпрацювали ми постійно. "Правий сектор" був. Були "Донбас". Ми їм свою техніку надавали і підтримували їх вогнем. Контактували здебільшого через засоби зв’язку. Це були прості добровольці, які вирішили боротися за Україну. Які мали лише автомат і гранату. Власної артилерії вони не мали і ми їх підтримували, чим могли. Спершу вони були простими волонтерами, а вже потім утворився добровольчий батальйон. А крім того, ми ще й виходили з оточення з "Кривбасом", який теж вважався напівдобровольчим угрупуванням.
Чи доводилось вам комунікувати з російськими військами?
Якось нас гнали за допомогою дронів і ми змушені були змінити позиції. Ми їхали колоною з чотирьох машин. Я як командир замикав колону. І в нас машина закипіла. Ми зупинились, щоб охолодити її, відстали від нашої основної колони. І ось ми все зробили, продовжуємо рух. Їдемо дорогою і виїжджає якась колона. Танки новенькі, КамАЗи. І десь там виїжджає декілька машин з поля. А у нас було так заведено, що своїх треба пропускати. Ми зупинились, показую "Виїжджай далі". Ми їх всі пропустили. Останній їхав танк. Наводить на нас ствола і просто веде. І ми десь пів години їхали у цій колоні. Спершу, навіть не зрозуміли, що відбувається. А уже потім дізнались, що це були російські війська. А вже через 2 години після того нас розбомбили.
Якими були ваші перші враження, коли ви повернулися з війни? Що ви відчували в той момент?
Передовсім дискомфорт. Було важко звикнути до мирного життя. Вночі і сльози текли, і нервові зриви були. Ще один момент, коли було не дуже приємно, коли ми були у Кривому Розі, то на кожному другому балконі висів український прапор. В Запоріжжі стояв найбільший пам’ятник Леніну, який був одягнений у вишиванку! Пам'ятник Леніну висотою в 30 метрів був одягнений в українську вишиванку! А коли ми приїхали на Волинь, то я лише побачив жовто-синій міст.
Що б ви хотіли сказати молоді зараз?
Кожен мусить бути патріотом своєї хати. Ну і само собою ти маєш бути патріотом своєї країни. Ти навіть маєш бути патріотом планети Земля. Через те, що є також є проблеми, про які не говорять і які потребують негайного вирішення.