В реальності план ніколи не спрацьовує ідеально, - спецпризначенець ЗСУ про операції на фронті та адаптацію в цивільному житті

Дідо. Так називали його побратими, бо у свої 35 років він був найстаршим у своїй групі – елітному спецпідрозділі. Дідо не розкриває свого справжнього імені, але погодився розповісти про те, з чим зіткнувся після поранення та повернення в цивільне життя.

Розкажіть, будь ласка, трішки про себе.

До повномасштабного вторгнення я працював у SoftServe, був розробником програмного забезпечення. Прийшов уже з досить багатогранним досвідом, адже мав і досвід ведення бізнесу, і роботи в різних компаніях, не пов’язаних з ІТ. Власне, SoftServe був моїм першим місцем роботи у сфері ІТ.

Але в мене була, скажімо так, бурхлива молодість. Я займався майже всіма видами єдиноборств, шість років провів у військових таборах, вигравав чемпіонати зі стрільби з різної зброї. Вів активний спосіб життя: стрибав із парашутом, із даху з мотузкою, катався на всьому, на чому можна кататися.

Словом, був свого роду адреналіновим наркоманом. І, як виявилося, саме таких людей і збирають у ті місця, куди я згодом потрапив.

Як ви потрапили до війська?

Пішов я не одразу після початку повномасштабного вторгнення, адже моя сім’я й тодішня дівчина (тепер уже дружина) були категорично проти. Ми домовилися, що якщо мені вручать повістку – піду.

Але я ходив, ходив… Повістку так і не давали. Уже навіть шукав у telegram-каналах, де їх роздають, ходив туди – нічого. Від початку повномасштабної війни жодного разу до мене не підійшли працівники ТЦК. Не знаю, чому так, але вони мене якось оминали. Зрештою не витримав і на початку 2023 року сам прийняв рішення йти.

Спілкувався з хлопцями з "Азову", зокрема з Грінкою, і казав, що хочу саме туди. Я часто керуюсь інтуїцією в житті, і тоді відчував, що це – те місце, куди маю йти, і той вид роботи, який зможу виконувати.

Пройшов співбесіду в "Азові", мав їхати в Київ подавати документи, бо тоді у Львові ще не було рекрутингового центру. Але для цього мені потрібно було отримати приписне, яке зберігалося у військкоматі.

Приїхав у ТЦК, пояснив ситуацію: мовляв, я доброволець, працював програмістом, пройшов співбесіду, хочу подати документи в "Азов", мені потрібне приписне.

Виявилося, що приписного немає, його треба виробляти. Мене запросили на розмову до начальниці ТЦК, полковниці, яка тоді там працювала. Вона сказала, що "зараз є унікальна можливість потрапити у війська спецпризначення. За рівнем навчання і забезпечення це буде значно вище, ніж в "Азові".

На той момент в "Азові" ще тільки формувалася К-12, а тут структура була вже вибудована. І це правда: за рівнем навчання та забезпечення тоді у спецпризначенців було значно краще. Зараз і в "Азові" цей рівень дуже виріс.

Але структура спецпідрозділів все ж таки передбачає інший вид роботи, ніж звичайна піхота. Наприклад, якщо рота піхоти – це близько 100 людей, то рота спецпризначення – до 15.

Тобто вас переманили?

Можна так сказати. Потім почав дізнаватися про цю структуру. На той час у мене була дуже хороша фізична підготовка, бо я готувався до армії. Навіть був момент, коли я їздив по військових таборах і думав вступати до військового училища, але батьки мене відмовили.

Це були військові вишколи від однієї з молодіжних організацій. Там вивчали тактику малих груп, диверсії, засідки. Тобто речі, які ми потім вчили вже на більш професійному рівні.

Виходить, що теорія у вас уже була?

Так, нас вчили, як підповзати, знімати вартових, виконувати різні завдання. Мені це було дуже цікаво, я цим захоплювався. На той час моя фізична форма була чудовою: легко підтягувався 20 разів, пробігав 8-10 км із темпом 4,3 хв за кілометр.

Але коли я прийшов на справжній відбір, зрозумів: фізична підготовка – це тільки база. Ті випробування могли тривати понад добу, без відпочинку. Якою б сильною не була твоя фізична форма, це не витримаєш. Головне – характер. Людське тіло слабке, але дух – незламний. 

Як казали хлопці: "На характері". Бо під час завдань бували моменти, коли вже через дві години сил не було, а треба було ще десять годин іти, нести 30 кг ваги, робити швидкі маневри. Важливо було залишатися уважним у складних умовах. Тіло відмовляється, але ти йдеш далі. Бо знаєш: від цього залежить твоє життя.

Я усвідомлював, що якщо не потраплю в цей спецпідрозділ, мене відправлять в іншу структуру, де рівень підготовки, людей і забезпечення буде зовсім іншим. І для мене це мало значення.

Виявилося, що інтуїція мене не підвела – потрапив в одну з найкращих частин, у які тільки можна було потрапити. До повномасштабного вторгнення туди проходили лише 3% людей.

Можете назвати якийсь приклад операції? Теоретично, щоб зрозуміти, чим ви займалися на війні?

Теоретично – це спеціальні дії: розвідка, коригування, влаштування засідок на території ворога, ведення штурмових дій, зачистки. Ми працювали в посадках, зачищали позиції. Іноді зовсім невеликими силами нам вдавалося досягати успіху завдяки методично спланованій роботі.

Якщо нам потрібно було штурмувати якусь позицію, спочатку проводили багато польотів дронами, будували детальні схеми руху. Розробляли макет місцевості – не лише на папері чи комп’ютері, а й фізично, щоб можна було все побачити й деталізувати.

Далі копали окопи або облаштовували схожі укриття, розмічали всі розгалуження, точки входу, шляхи відходу. І це все відпрацьовувалося до автоматизму. На самій операції кожен уже чітко знав своє завдання: хто куди заходить, хто прикриває, хто кидає гранату.

Але в реальності план ніколи не спрацьовує ідеально. Завжди щось піде не так. Тому ми завжди обговорювали варіанти: "А що, якщо?" Що, якщо станеться ось так? Що, якщо піде зовсім не за планом? І ми на кожен сценарій шукали рішення.

У нас у підрозділі всі мали свої ролі. Були Alfa, Bravo, Charlie, Delta, Echo, Foxtrot — кожен відповідав за свій напрям. Два таких набори формували роту.

На яких ділянках фронту ви воювали?

На багатьох. І в Донецькій області, і в Запорізькій, і в Херсоні були, і на Бахмуті хлопці наші теж воювали. Тобто, де конкретно я був, не можу сказати, але майже на всіх ділянках фронту.

Як довго ви були в армії?

Півтора року.

Чому пішли зі служби?

Можу сказати загально, без деталей, бо це ще доволі особисте. Отримав травми, які унеможливили подальшу службу. Людський організм має свій ресурс.

У 20-річного хлопця цей ресурс значно більший, ніж у мене, тоді ще 35-річного, який уже "зношений" життям, має травми. До того ж я активно займався спортом, тож ще до армії мав певні пошкодження – три струси мозку, наприклад.

Звісно, на медкомісіях усе це замовчував. Бо люди, які мотивовані, будуть до останнього казати, що з ними все добре, навіть якщо ледь стоять на ногах. Бували випадки, коли хлопці з поламаною ногою проходили ще 10 км – просто на характері.

Але фізичне і моральне виснаження неминучі. Такий ритм роботи, така інтенсивність – відпочинку і часу на відновлення немає. Люди просто "загинаються".

Ті, з ким я воював, дехто загинув. Дехто, як і я, через травми більше не може служити.

Мені дуже пощастило потрапити в наш підрозділ. Знаю, що навіть в інших спецпідрозділах статистика втрат значно гірша. Наше керівництво дуже відповідально ставилося до збереження особового складу.

Так, армія – це структура, де всі мають виконувати накази. Але наші командири, розуміючи реальну ситуацію на передовій, інколи знаходили способи зберегти людей. Вони були поряд із нами, бачили оперативну обстановку і діяли відповідно.

У нашому підрозділі офіцери вищих звань ходили на завдання разом із бійцями. У нас не було такого, що командир сидить десь за 100 км у теплому штабі. Вони працювали разом із нами: в підвалах, на місіях, постійно на зв’язку, спостерігали за ситуацією і ділилися досвідом.

Окрім того, в нас були дуже інтенсивні тренування. Нас навчали кращі спеціалісти з усього світу, люди з величезним бойовим досвідом.

Пізніше, коли я спілкувався з хлопцями з інших підрозділів, то чув, що в них теж була хороша підготовка. Але жоден не казав, що вона була на рівні нашої.

Ви півтора року були на війні, і от повернулися у цивільне життя. З якими викликами стикається ветеран, повертаючись?

Коли військовий повертається в цивільне життя, це завжди складний процес. Я говоритиму про власний досвід, адже в кожного він може бути іншим.

У мене це відбувалося в кілька етапів. Перший почався ще під час служби. Час від часу я приїжджав до Львова й помічав, що в мене з’являється агресія. Я бачив молодих, здорових хлопців, які безтурботно прогулювалися містом, їздили дорогими машинами, жили звичним життям. Чи була ця агресія виправданою? Ні. Будь-яка агресія, якщо вона не є реакцією на пряму загрозу чи біль, не має виправдання. Кожен робить свій вибір. Хтось розуміє, що війна – це загроза всім, і готовий віддати за країну все. Інші – ні.

Навіть люди, які живуть у прифронтових містах, не завжди усвідомлюють реальність війни. Я бачив великі міста за 60 кілометрів від лінії фронту, де в п’ятницю просто не знайти вільного місця в кафе. Молодь відпочиває, їздить на дорогих авто, ніби війни зовсім немає. Це дивує.

Наші хлопці їдуть на фронт добровільно, ніхто їх не змушує. І якщо подивитися, які області дають найбільше добровольців, то це Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська. Можливо, ще Чернівецька, але точно не знаю.

Я багато спілкувався з людьми, які мають доступ до розвідданих, і сам брав участь у  допитах російських військовополонених. Це дало мені чітке розуміння: ворог не зупиниться. Вони не думають про людські життя, їм байдуже навіть на своїх. Їхні фінансові потоки не припиняються, бо світ і далі платить їм за ресурси. Війна приносить їм прибуток.

Але це вже інша тема. Якщо повернутися до питання адаптації ветерана – мій досвід все ще залишається закапсульованим. Це процес, який триває і з яким доводиться працювати.

Я зараз працюю з психотерапевтом і намагаюся пропрацьовувати все, що пережив. У мене є сімейний терапевт, особистий психотерапевт, психіатр, а також медикаментозна підтримка. 

Це перший етап відновлення після армії – психологічне відновлення.

Другий етап – фізичне відновлення, наскільки це можливо. До нього я ще не дійшов, але поступово рухаюся вперед.

Чи важко відновлюватися? Дуже важко. Більшість ветеранів, які повертаються з війни, особливо якщо були звільнені за станом здоров’я, мають поранення або інші наслідки травматичних подій. Кожен із них пережив ситуації, що завдали не лише фізичного, а й морального болю.

ПТСР. Як він впливає на стан ветерана?

Фактично, кожен ветеран повертається з певним рівнем ПТСР. Це часто супроводжується безсонням: я, наприклад, прокидався серед ночі саме в ті години, коли зазвичай виходив на завдання. Адже ми переважно працювали вночі та в складних погодних умовах.

Контузії та ПТСР спричиняють зміни в мозку, які викликають неконтрольовані викиди адреналіну. Тобто мозок звикає до постійного стану бойової готовності, і будь-який подразник може викликати надмірну реакцію, непропорційну ситуації.

Я знаю різні випадки, коли ветерани після повернення влаштовують бійки чи погроми. На щастя, в мене такого не було, але переживав спалахи агресії. Це дуже виснажує, бо ти постійно злий, нервова система виснажена, а сон порушений. Будь-яка стресова ситуація миттєво повертає у бойовий стан. Перші пів року після звільнення мені щоночі снилися бойові дії.

Часто снилися найгірші моменти: як завалило бліндаж, як ми штурмували позицію противника, як доводилося відкопувати людей з-під завалів. Уві сні все виглядало настільки реальним, що я не одразу міг зрозуміти, кого рятую – свого чи ворога. Такі сни не дають відпочити: прокидаєшся змученим, злим, і важко зосередитися на будь-якій роботі, особливо розумовій, бо не можеш зосередитися та сидіти на місці. 

На війні постійно тримаєш у полі зору безліч деталей. У нашій роботі були так звані seals – миті абсолютної тиші, коли всі зупиняються, затамовують подих і слухають, вдихають повітря, оцінюють обстановку. Так визначаєш, чи немає переслідувачів, дронів або інших загроз.

У мирному житті ці навички не вимикаються. Ти все одно мимоволі аналізуєш ситуацію, ніби очікуючи небезпеку, адже звик, що будь-якої миті може прилетіти дрон чи розірватися міна. Це реальність війни. Одна розтяжка в лісі – і групи може не стати. Наприклад, ОЗМка (осколкова міна) спрацьовує миттєво: підлітає на 60-90 см, випускає 2400 осколків у радіусі 25 метрів – і все, шансів немає.

Пам'ять має особливість капсулювати стресові події, особливо ті, що були травматичними.

Зараз я дивлюсь на деякі речі й розумію, наскільки вони були жахливими. Наприклад, доводилося цілий день лежати на трупі чи навіть спати на ньому вночі. Запах трупного розкладу проникав всюди – у волосся, одяг, навіть під нігті. Після таких завдань доводилося обрізати нігті, ретельно відмиватися, змінювати одяг, бо цей запах просто в'їдався в усе, особливо влітку.

Зрештою, народжені рефлекси притуплюються. Я звик їсти в таких умовах, бо доводилося. Завдання тривали по два-три дні, інколи п'ять, а бували випадки, коли планували на три дні, а залишалися значно довше, бо ситуація змінювалася, і заміни просто не було.

До всього звикаєш. Це, мабуть, як у патологоанатомів, які можуть їсти бутерброд біля трупа. Тільки в них це свіже тіло, а тут… труп може вже розкладатися.

Контузія – також страшне явище. По суті, це відмирання частини твого мозку і воно не лікується, можуть забратися лише симптоми. Ти можеш тільки заново нарощувати оці нейронні зв'язки.

Ти можеш вчитися. Дуже мені допомогло. Я зразу ж, коли мені пояснили, що це таке і як воно, почав вивчати іноземні мови. І потім, відповідно, повернення до роботи в SoftServe мені теж дуже допомогло, тому що це розумова діяльність.

Я спілкувалася з багатьма військовими й часто чую, що знайти фахового психолога, який дійсно зрозуміє і допоможе, є проблемою.

Фахівці є, але їх недостатньо, щоб покрити нинішню потребу. Запит на кваліфікованих спеціалістів значно перевищує те, що ринок може запропонувати.

Один із найбільших викликів для ветерана – знайти хорошого психотерапевта та психіатра. Психіатр допомагає справитися з певними проблемами медикаментозно, коли інших способів недостатньо. Деякі хлопці намагаються відволіктися, знаходячи гіперфокус у чомусь іншому – швидкій їзді, мотоциклах, екстремальних видах спорту. Інші, на жаль, вдаються до заборонених речовин або алкоголю.

Алкоголь – найгірший варіант, який тільки можна обрати. Особисто я повністю відмовився від нього, бо знаю, що він викликає важкі спогади, занурює в депресію, з якої потім дуже складно вибратися.

Хороший психіатр може підібрати медикаментозне лікування, яке допоможе адаптуватися до цивільного життя. Я довго був негативно налаштований до ліків через попередній невдалий досвід. Але дійшов до межі, коли вже не бачив іншого виходу. Тому відновив прийом медикаментів, цього разу під наглядом кваліфікованого спеціаліста, якого знайшов у приватній клініці.

Це справді допомогло. Депресія відступила, агресія зменшилася. Більше не прокидаюся злим на весь світ. І це вже велика перемога – мати можливість нормально спати та зустрічати день без ненависті.

Що може призводити  до депресії?

Причин може бути багато. Одна з найпоширеніших – втрата друзів. Це люди, які були не просто товаришами по службі, а справжньою сім’єю. В армії, особливо в нашому підрозділі, панувала згуртованість. Кожен підтримував іншого, ділився досвідом, допомагав. Усі розуміли, що ми в одному човні: якщо комусь було важко, його намагалися розвантажити, бо успіх усієї групи залежав від найслабшого її члена.

Ми жили разом, тренувалися разом, знали сім’ї один одного. Разом збиралися з дружинами, дітьми. А потім хтось не повертався з завдання. І жодні компенсації не повернуть батькам сина, дружині – чоловіка, а дітям – батька.

Ті, хто загинув, виконали свій обов’язок сповна. Вони були справжніми героями. Дехто отримав це звання посмертно, а дехто ні. Але всі вони до останнього робили все можливе, щоб захистити побратимів, виконати завдання, повернутися живими.

Часто бійці жертвували собою, залишалися прикривати групу, виконували ризиковані дії, які зрештою рятували інших. Вони свідомо віддавали свої життя заради друзів. Що може бути більшою ознакою справжньої відваги та честі?

Є, мабуть, ще один виклик – це повернення в сім’ю.

Коли ти повертаєшся, це не просто повернення в сім’ю, до своїх близьких. Людина, яка чекала тебе, мусить пройти разом із тобою всі етапи – агресію, зневіру, біль.

Моя дружина знала багато про те, що я робив і де був. Ми обговорювали це ще до мого повернення, і я пояснював їй специфіку роботи – що не все можу розповісти. Вона сказала: "Є два варіанти: або ми проходимо це разом, або після твого повернення ми станемо зовсім різними людьми, тому що я навіть не уявлятиму, через що ти пройшов".

Вона пожертвувала своїм психологічним здоров’ям, адже навіть просто знаючи, що я пережив, відчувала сильний стрес, що згодом потребував медикаментозного лікування.

Коли люди повертаються з війни, вони часто будують собі ілюзію: "Я повернусь додому, і все буде добре. Я буду щасливий просто тому, що буду поруч із рідними, можливо, повернуся на свою роботу. Більше не потрібно буде пролазити крізь болото чи бігати по мінних полях".

Але реальність інша. Людина повертається виснаженою – фізично і морально. Ті, хто звільняється, роблять це не просто так – вони вже на межі своїх сил. А коли повертаєшся, на тебе чекають нові виклики, для яких у тебе вже немає ресурсу.

Моя дружина також була вкрай виснажена – фізично й емоційно. Ми не могли підтримати один одного, бо кожен із нас був настільки пригнічений, що не мав навіть сил допомогти іншому. Через це виникає агресія, адже коли тобі важко, а поряд немає підтримки, з’являється відчуття самотності та образи. Ти починаєш думати: "Ніхто мене не розуміє. Навіть найближчі люди не можуть підтримати".

У якийсь момент ми прийняли важливе рішення: ми не можемо зараз допомогти один одному, тож кожен має подбати про себе. Обоє почали працювати над своїм станом, проходили терапію, долали ці процеси кожен по-своєму.

Тому важливо не будувати ілюзій, що сам факт повернення додому автоматично зробить людину щасливою. Насправді все може бути зовсім навпаки – саме тоді починаються найскладніші виклики.

Зараз, мабуть, ситуація краща, але все ж зберігаються стереотипи, що допомога психолога – це щось "не по-чоловічому"?

Насправді це залежить від рівня розвитку людини та навіть від роду військ. Мені пощастило служити в елітних підрозділах, і серед нас були хлопці, які точно не боялися проявляти силу. Для них ідея, що похід до психіатра чи терапевта – це щось "не по-мужицьки", звучала б абсурдно.

Адже лікар – це лікар. Якщо у тебе гангрена на нозі, ти ж не будеш прикладати подорожник? Ти підеш до лікаря, щоб її зачистили. Тут те саме. Війна – це травма, а травму треба лікувати. Це нормально. І це потрібно усвідомлювати, не боятися звертатися по допомогу.

Я вважаю, що ті, хто заперечує необхідність лікування, просто ховаються за цими словами. Вони бояться відкриватися, бояться здатися слабкими. Але насправді слабким є той, хто не впевнений у своїй силі. Той, хто впевнений у собі, не боїться показати вразливість.

Тому питання не в тому, чи по-чоловічому ходити до психіатра. По-справжньому мужньо – це зустрітися віч-на-віч зі своїми страхами, подолати їх і повернутися до нормального життя.

Бо коли людина не розібралася зі своїми проблемами, вона несвідомо завдає болю тим, хто їй найдорожчий.

А як щодо повернення на роботу, в колектив?

Мені дуже пощастило з компанією. Мої колеги з розумінням поставилися до мого рішення. Компанія продовжувала виплачувати мені ту саму зарплату, яку я отримував до того, як пішов в армію. Це було великою підтримкою, адже, навіть попри хороше забезпечення, завжди є речі, які необхідно докуповувати.

Забезпечення в нас було на гідному рівні, але воно покривало лише базові потреби. А якщо хочеш бути ефективним, доводиться вкладати власні кошти. За весь час я підрахував, що разом із зібраними благодійними внесками та власними грошима витратив понад 400 000 гривень на обладнання.

Тому той факт, що SoftServe продовжував платити мені зарплату, був для мене дуже важливим. Це дозволило зосередитися на службі та не перейматися фінансовими питаннями. У мене є знайомі, які працювали в інших ІТ-компаніях, і, на жаль, їм просто виплатили одну додаткову зарплату та побажали "удачі". Такі ситуації трапляються, і це прикро.

Окрім фінансової підтримки, компанія зберегла за мною робоче місце. Коли я повернувся, мені надали 30 днів відпустки для відпочинку та адаптації. Це дуже важливо, адже після повернення з війни потрібен час, щоб хоча б трохи прийти до тями.

Також наша команда, техлідер і менеджмент, поставилися до мого повернення з великою повагою. Вони створили максимально комфортні умови, не чинили жодного тиску, підтримували мене та намагалися допомогти в адаптації.

Звісно, ніхто не може повністю зрозуміти, через що я пройшов. Але сам факт того, що люди намагаються підтримати – це дуже цінно.

Які ваші поради колективу, до якого повертається ветеран, чи в якому починає роботу людина після фронту.

Не варто тиснути на людину, допитуватися чи навантажувати її зайвими завданнями. Поділюся кількома рекомендаціями зі свого досвіду.

Перше, про що варто пам’ятати: у перші пів року після повернення не слід навалювати купу завдань "для галочки". Наприклад, інклюзивні тренінги й інші формальні процедури. Я повернувся і мене ними буквально засипали, бо за два роки я нічого з цього не проходив. У підсумку замість того, щоб згадувати свої робочі обов’язки та поступово адаптуватися, я витрачав час на десятки тренінгів. Це було надмірним навантаженням.

SoftServe у багатьох аспектах робить усе дуже добре, але, оскільки ветерани тільки починають повертатися, ці процеси ще не до кінця налагоджені. Саме тому подібні дискусії можуть реально вплинути на те, щоб у майбутньому ветерани мали більш комфортні умови повернення.

Один із позитивних моментів – у SoftServe для ветеранів передбачено додаткові 14 днів відпустки на рік. Це окрема пільга, яка додається до основної відпустки. Також для них є спеціальний страховий поліс. Але тут є нюанс: цей поліс не покриває психологічні захворювання та медикаментозне лікування. Ми вже обговорювали це з дівчатами, компанія дійсно працює над покращенням цих умов. Я пояснював, що користі від такого поліса мало, бо фактично кожен ветеран, усвідомлює він це чи ні, має певні психологічні наслідки пережитого. Цей досвід не минає безслідно.

Тож немає сенсу у страховому полісі, який не покриває психіатра, лікування чи підтримку, необхідну ветеранам. Наскільки мені відомо, компанія планує змінити ці умови. Крім того, SoftServe надає можливість безкоштовно користуватися послугами психологів та психотерапевтів. Але тут я зіткнувся з проблемою: спеціалісти, до яких звертався, мені не підійшли. Врешті я знайшов людину за рекомендаціями, з якою мені комфортно працювати.

Тому логічне питання: чому я не можу самостійно вибрати психолога чи психіатра, а компанія просто відшкодовувала б витрати? Це могло б стати хорошим рішенням, адже не кожному підходять запропоновані варіанти.

SoftServe, як велика компанія, має можливості створювати такі умови для ветеранів. Виникає питання: чи можливі подібні механізми в інших компаніях, незалежно від їхнього розміру? Чи це питання виключно бажання?

Я вважаю, що це тільки питання бажання. Якщо воно є – можливості знайдуться. Ми зараз говоримо не про прибутки, не про ROI чи revenue, а про базові речі, які потрібні для того, щоб ми як суспільство могли функціонувати, бути єдиною нацією.

Адаптація – це процес, який має бути взаємним. Важливо, щоб не лише ветерани адаптовувалися до суспільства, а й суспільство вчилося адаптовуватися до ветеранів.

Ви підняли важливу тему: подвійний процес адаптації.

Чесно кажучи, ніколи не мав ілюзії, що все навколо підлаштується під мене. Я завжди розумів: суспільство – це багато людей, а я один. Відповідно, саме я маю адаптуватися до всіх, а не всі до мене.

Звісно, цивільних, які не мають військового досвіду, набагато більше, ніж тих, хто воював. Це об'єктивна реальність. Якщо, наприклад, в Україні залишилося 30 мільйонів людей, а бойовий досвід мають лише близько мільйона, то це лише 1/30.

Я усвідомлюю, що мені доведеться пристосовуватися до суспільства, але після повернення з війни у ветерана й так надто багато викликів. Треба розібратися з власним станом, знайти своє місце, адаптуватися до мирного життя. Це не так просто.

Крім того, виникає ще одна проблема: в армії тебе більше немає, тобі вже не платять зарплату. Тож якщо в тебе є робота, ти змушений триматися за неї, бо нинішня ситуація на ринку складна. А якщо роботи немає, то ветерани потребують спеціальних програм підтримки, які враховували б їхні особливі потреби.

Якщо ми не допоможемо ветеранам повернутися до активного життя, вони можуть просто "загубитися". І, на жаль, не в хорошому сенсі. Бо людина буде шукати інші, не завжди позитивні, способи реалізації. Тому важливо спрямувати їхній потенціал у правильне русло.

Тому суспільство має розуміти, що йому вигідно, аби ветерани швидше адаптувалися. А ветерани, своєю чергою, теж зацікавлені в тому, щоб влитися у цивільне життя. Хоча, звісно, є й такі, хто вважає, що їм усі щось винні – і держава, і суспільство.

Ваші три поради ветеранам, які тільки-от звільнилися.

Перше – не розслаблятися. Розуміти, що легше не буде.

Наш командир завжди казав: "Легше не буде." Це звучить не дуже оптимістично, але правда. Якщо ти розслабишся і чекатимеш, що все стане простіше, це може зіграти з тобою злий жарт.

Іноді робити надзвичайні речі легше, коли твоє життя під загрозою – тоді організм мобілізує всі ресурси, бо інакше ти загинеш. А ось у відносно комфортних умовах змусити себе діяти набагато важче. Тому потрібно змушувати себе, мобілізовувати власні сили. І поки ти не вийдеш із цієї "ями", потрібно працювати над собою.

Друге – потрібно шукати підтримку: психолога чи психіатра. Зараз є багато безкоштовних програм допомоги, і якщо перший спеціаліст не підійшов – не варто здаватися. Пробувати другого, третього, десятого – доки не знайдеш того, з ким буде комфортно працювати.

Хороший терапевт – це не просто людина, яка ставить сухі питання. Це той, з ким ти захочеш говорити. Якщо під час сеансу відчуваєш, що часу замало, що хочеш розповідати більше – значить, це твій спеціаліст.

Робота над собою – це не лише для власного блага. Вона важлива для тих, кого ти захищав, для твоїх рідних і близьких. Ми не йшли воювати, щоб повернутися й зробити їхнє життя ще важчим.

Якщо ми не працюємо над собою після повернення, ми можемо нашкодити своїм рідним. І тоді виникає питання: для чого це все було? Ми ж пішли захищати їх, а не приносити їм біль.

Тому боротьба триває. Але тепер вона із внутрішнім ворогом – тим, що залишився всередині нас.

Третє – говорити. Потрібно знайти людину, з якою можна буде обговорювати військовий досвід. Це може бути друг, побратим, психолог або навіть кілька різних людей.

Говорити про свій досвід важливо. Це допомагає не закапсульовувати спогади, не ховати їх глибоко всередині, бо вони все одно вирвуться назовні – і найгірше, якщо це станеться у невідповідний момент.

Я сам зрозумів, що багато буденних, але хороших спогадів просто забув через травми. Але вони є – жарти, сміх, прізвиська, моменти, коли ми дуркували, навіть серед ночі. Такі речі потрібно згадувати, бо це теж частина пережитого.

Моє ставлення до смерті змінилося. Я шкодую не тих, хто загинув – вони виконали свій обов’язок, пройшли свій шлях. Найважче тим, хто залишився. Я почув одну фразу, яка зачепила мене: "Біль за втратою – це вся невисловлена любов, яку ми не встигли віддати". Чим більше ти любив людину, тим сильніший біль від її втрати.

Але потрібно говорити. Перші рази це буде важко – тремтять руки, кидає в піт, вибиває з колії на цілий день. Але кожна розмова робить це легшим.

Я прийшов на це інтерв’ю не лише для того, щоб комусь допомогти своїм досвідом. Але й щоб ще раз проговорити це для себе. Чим більше ми говоримо, тим більше впорядковуємо свої думки.

Читайте також: "Після Маріуполя я хочу росіянам мститися". Інтерв'ю з азовцем Іваном Сокалем, який пережив полон. Частина 1

Читайте також: "Майже рік не бачив неба, а лампочка була нам за місяць": азовець Іван Сокаль про російський полон. Частина 2

Читайте також: "У полоні був постійний контроль, тому вдома ми хочемо спокою". Азовець Іван Сокаль про повернення з полону. Частина 3