"Після Маріуполя я хочу росіянам мститися". Інтерв'ю з азовцем Іваном Сокалем, який пережив полон. Частина 1

"Еспресо.Захід" поспілкувався з азовцем про бої в Маріуполі та його перебування в полоні.

Для початку розкажіть трохи про себе.

Родом я зі Стрийського району Львівщини, з села неподалік Стрия. Навчався в місті Стрий у коледжі. У 2018 році завершив навчання, 4 липня отримав диплом. А 10 липня я вже вступив у полк "Азов". Мені було 19 років. Хотів швидше, але батьки мене перемовили, вони дуже сильно мене просили, щоб спершу здобув освіту і пізніше вже йшов туди, куди я хотів.

Чому хотіли стати військовим?

А це так заклалося в мене ще, напевно, з дитинства. Мені дуже подобалися військові спеціальності. Після закінчення школи хотів іти в академію, але, на жаль, був непридатним. На той час у мене була травма, тож вступив у коледж 2014 року, коли саме почалася АТО. Увесь цей період стежив за подіями. Надихнуло мене ще те, що в мене там (у війську, - ред.) був мій друг. І я розглядав, знову ж таки, один із підрозділів, в якому буде розвиток і в якому немає радянської армійщини.

Тож у 2018 році я поїхав на медкомісію. Мені сказали: "Ти реально хочеш служити?" Кажу: "Так". Тоді мені відповіли: "Ну, тоді будеш придатний". Пройшов курс молодого бійця, який проводили вже в Маріуполі, на той момент на полігоні. Так потрапив у роту піхоти.

На яких посадах ви були?

У роті піхоти я був і стрільцем, і гранатометником. Пізніше в період служби у 2019 році ми поїхали на Світлодарську дугу. Після цих боїв перевівся у роту розвідки, де набрався нових знань, проходив нові курси й розвивався надалі.

Перескочмо до лютого 2022 року. Ви були на той час у Маріуполі?

Спостерігав за всіма новинами, які йшли до 24-го числа. І, скажімо так, зі всієї інформації було зрозуміло, з яких напрямків будуть іти наступи. Тобто в наступі росіян я був упевнений. З накопичень техніки було зрозуміло, що це не тренування. Це реально була в них підготовка до повномасштабного вторгнення на територію України. 

У цей момент я розумів, що Маріуполь розташований у такій точці, де реально ми будемо в кільці. Попри це, вибору в нас не було. Ми не могли покинути місто, бо так зраджували себе, свою присягу, бо цілісність нашої держави не є пустим словом. 

Уже 24 лютого зранку ми проснулися від звуків тривоги. Чули виходи з моря корабельної артилерії та почали збиратися. Заїжджаючи в Маріуполь, бачили, що на околицях були вже підбиті наші РЕБи. Це була четверта година ранку 24 лютого. У місті ми зробили пункт, в якому планували наші майбутні дії. Згодом прийшов наказ обороняти Маріуполь. Також у місті було багато суміжних сил: і ТрО, і морпіхи, і поліція, і прикордонники. До березня ми на в’їздах у місто ще ставили барикади, підривали мости тощо - робили все, щоб противнику було важче зайти. 

Чому не спрацювало?

Спрацювало, але ефективність була невелика. У росіян було більше техніки та більше людей. Фактично до початку березня, з боку Донецька та Криму росіяни довго йшли. Весь цей час ми добре оборонялися та чинили гідний опір. Лише потім нас узяли в кільце.

Які завдання ви виконували в цей час, до Азовсталі?

Іван, який виконує роботу медика, у Маріуполі, Фото: з архіву Івана Сокаля

Я був медиком. Моїм завданням було надавати медичну допомогу, а в другу чергу працював, як усі інші бійці, тому що було багато роботи, нестача людей, багато вмінь, які можна було використати, тобто, крім того, що я медик, я аналогічно так само виконував завдання, як і весь наш підрозділ.

1 березня ми зрозуміли, що з Маріуполя прорватися вже буде нереально. І прорив зі сторони Запоріжжя в наш бік наших сил теж буде нереальним, тому що дуже велика відстань. Це понад 100 км дороги, тобто доїхати колонами або із Запоріжжя в наш бік, або з Маріуполя в Запоріжжя неможливо, ми наткнулися б на багато ворожих пунктів, де могли просто загинути.

До Азовсталі ми виконували різні завдання. Таке відчуття, що ти живеш одним днем. 

Ти не знаєш, яка в тебе буде робота через годину, тому що зараз ми їдемо на евакуацію пораненого, через трохи вже їдемо відбивати ворожий штурм, і обставини за день дуже-дуже сильно мінялася. Ми не спали багато часу.

До 15 квітня весь Маріупольський гарнізон був поділений на два кільця, в яких ми вели боротьбу. Було воно все нелегко, тому що противник застосовував усі свої засоби ураження, від стрілкової зброї до авіації. 

Авіація була найстрашнішою?

Не то, що найстрашнішою. Це було найважче, бо в першу чергу їх було важко вичислити, щоб збити. І в нас було мало засобів ураження для цього.

Вони літали кожних 15 хвилин і скидали ФАБи, які розносили вщент дев'ятиповерхові будинки, вулиці, повністю все, приватні сектори. У них не було конкретних цілей, куди саме бити.

Коли ви перебралися на Азовсталь?

Азовсталь є дуже великим заводом з міцними спорудами й укриттями. Ми розуміли, що він може стати нашим останнім бастіоном оборони Маріуполя і дасть трохи більше часу для цього. На цей час ми були на правому березі річки Кальміус і в нас було багато поранених. 15 квітня ми зробили великий прорив на Азовсталь, з великими втратами. 

Тобто ви проривалися з великою кількістю поранених воїнів?

Так. Тим, хто міг іти на своїх ногах, ми давали знеболювальне і вони намагалися пересуватися самі. Інших відправляли машинами, поки міст через річку ще був цілий. Коли ж на нього впала авіабомба, почали переправи човнами й усім, що могло для цього надаватися. 

Ми перейшли на Азовсталь 15 числа, але цей процес загалом тривав до 17 квітня. Тоді ж ми й розпочали оборону Азовсталі. Ще кілька районів довкола заводу були нашими, але з кожним днем ми все більше їх втрачали. Розуміли, що в нас дуже мало протитанкових засобів і що в нас залишилася тільки, скажімо так, стрілкова зброя, автомат - і все. До Азовсталі нам гелікоптерами ще доставляли певні боєприпаси, назад ми відправляли поранених, але це було до заводу. Тут же ми опинилися сам на сам з ворогом. 

Також не вистачало медикаментів. На Азовсталі був госпіталь, називали його "Желєзяка" і він був переповнений пораненими. Довелося робити додаткові такі собі підпункти, де перев’язували легких поранених. 

Коли ми зайшли на завод, розуміли, що з нього вже взагалі виходу немає, тому що з одного боку в нас море, з іншого - річка і далі йде весь лівий берег Маріуполя.  З усіх боків вівся бій, бо з моря била корабельна артилерія, з боку Кальміуса їхня сторона відпрацьовувала в нашу сторону, з неба сипле авіація, а з лівого берега сунуть живі сили. 

Варто розуміти, що на Азовсталі був увесь маріупольський контингент. Окремо також на заводі ховалися цивільні. 

У Маріуполі був також 501-й батальйон морської піхоти. Що скажете про їхні дії?

Вони просто вирішили прориватися з міста. Їм не вдалося. Ми пропонували заходити з нами на Азовсталь, бо так, імовірно, ми довше могли б протриматися там. Але сталося, як сталося. На жаль. 

А як щодо цивільних? Ви з ними комунікували якось?

Так, у нас були окремі бункери, в яких перебували цивільні. У них над бункером було позначено, написано на асфальті "діти", "цивільні". Але попри це, ворог усе одно авіацією бомбив усі ті місця. 

Ми допомагали їм чим могли. У мене було дуже багато дитячого харчування, медикаменти для дітей, ми відправляли їх на бункер, де були цивільні, тому що там було дуже багато дітей. Дякувати Богу, що домовленості відбулися так, що цих цивільних евакуювали з Азовсталі.

Коли їх забрали, тоді почалися дуже масовані авіаудари.

Найскладніші моменти…

Те, що закарбувалося мені на все життя: коли я йду розбитими вулицями Маріуполя, а люди шукають місце для сховку, просять допомогу, вони поранені. Я бачив у дворах маленькі могилки, де були поховані діти, на табличках 2019 рік, 2015 рік… І ти розумієш, наскільки ворог підлий, він не шкодує дітей, нікого. 

Коли йдеш і бачиш тіла діток, над якими плачуть рідні, а збоку вже чатують собаки. Ніколи воно в мене з голови не викинеться і закарбувалося так, що росіянам потрібно мстити за це.

Як ви змогли морально та фізично це витримати?

Не було часу замислюватися, бо яким би ти класним військовим не був, одна міна - і все, тебе нема. Ти живеш одним днем, виконуєш завдання і маєш маленьку надію, що стане краще. Дякувати полку за те, що підготовка була дуже серйозною. Тобто коли ми стикнулися з повномасштабними бойовими діями в місті, почувалися там комфортно. Всі твої тренування, всі твої зусилля, які були вкладені до цього, не були даремні.

Ви брали участь у боях ще до повномасштабного вторгнення. Тут же був бій просто в місті. Наскільки це було важче?

Азовець Іван Сокаль з побратимами, Фото: архів Івана Сокаля

Набагато важче, бо якщо ми беремо поля, посадки, ліси і йде штурм, то там відсоток три до одного. Тобто противник застосовує трьох бійців проти тебе одного. Коли йде штурм міста, то це шість-сім до одного. Крім того, є вулиці, є багатоповерхівки, є підвали, потрібно дуже бути уважним, бо ворог може підібратися з будь-якої сторони.

Ну, і це загальновійськовий бій. 

До прикладу, в нас позиція в будинку і ворог про це знає. Вони розбирають будинок артилерією так, що залишаються руїни. Пізніше заходить техніка, а за технікою заходить піхота. Якби ми були в полі, цю техніку побачили б ще на підході.

Тобто в місті оборонятися важче?

Ну, тут дуже важке питання. Можна сказати, що й легко, бо довкола тебе є багато споруд. Але з іншого боку, на тебе сконцентрована більша увага різної зброї, різних сил.

Друга частина: "Майже рік не бачив неба, а лампочка була нам за місяць": азовець Іван Сокаль про російський полон. Частина 2

Третя частина: "У полоні був постійний контроль, тому вдома ми хочемо спокою". Азовець Іван Сокаль про повернення з полону. Частина 3