Україна – єдина країна Європи, де футболісти збірної не говорять державною мовою

Моє найсильніше враження, коли приїхав до Києва, яке не відпускає донині - російськомовний син абсолютно україномовних господарів квартири. Це було настільки дико – чужа мова з рідними батьками, що я вкляк. І справа навіть не в російській.

Мені досі не вкладається, як взагалі з рідними батьками можна говорити іншою ніж вони мовою? Навіть вдома, коли ніхто не чує – хоча і це дико.

Але це була людина вихована в СССР, коли українська – та самі розумієте чим тоді була ця мова в Києві. "Дай закурити. А якщо знайду?".
Довбик виховувався в інший час – як не як, але кучмівське переведення шкіл на українську ще в 90-х пробило першу діру в монопольно-агресивній позиції російської.
Та ще й з україномовної родини.

І що з того, що в Дніпрі в спортклубі? З усіх великих міст, після Львова та Києва, це найбільш комфортне місто для української. Було б бажання.
Б'ють в клубах за українську?

Ой, не чіпайте, мальчіка – йому ше не перемкнуло, ось колись...

Та ніколи, якщо після 2014 року україномовний пацан так і не наважився публічно сказати пару слів мовою якою говорив з батьками. На Шевченка гляньте. Ніколи. Бо це не про мову, а про глибоко закомплексованих людей.

Я розумію, що думка про те, що вони мають публічно говорити українською зараз програшна і дуже непопулярна. Підтримати її – нарватися. Стати тим україномовним на вулицях Києва у вісімдесятих. Тільки тепер тут, в соцмережах.

Почасти, бо хайп триває – хто ж судить переможців?

Персона Ніцой, яка це озвучила - теж не сприяє просуванню цієї тези. Імідж скаженої баби поховає навіть дуже правильні речі. Як результат: навіть проукраїнське середовище хейтить тих, хто посмів покритикувати мальчіков-побєдітєлєй. Такі смішні. І дурні.
Ломаченків-усіков мало було?

Не нажерлися кумирів зі спорту і шоу-бізу, які тотально інфіковані ворогом? Але, то таке – час все розставить на місце. Справа в іншому.

Коли по ночах в Україні валили перших лєнінів, то ось ті самі захиснички (деяких по іменах пам'ятаю) обурювалися. А потім це зробила держава.
На тих, хто казав, що лєнінів треба знести дивилися як на ідіотів. Та ви шо?! Мішає? То вже хай собі стоїть. То у вас там на Западенщині поскидали, а в нас буде так.

Не буде так.

Не буде українська мова тільки у Львові, бо це не буде Україна. А Україна буде там, де буде українська.

І навіть срач, який зараз триває – має плюс, бо хай дуже тихо, під криком оскаженілих малоросів, але заявлено: в Україні нема національної збірної. Єдина країна Європи, де футболісти збірної не говорять державною мовою. В збірних нема легіонерів, але в нас є – цілий москвоязичний легіон, які б гасла вони не писали на футболках. Хочеться вірити, що теперішня суперечка все ж спонукає футбольних функціонерів звернути увагу на мовний режим.

Хоча б публічний.

Але судячи з прізвищ тих функціонерів – це станеться лише тоді, коли їх завалять як тих лєнінів.

Якшо шо, я ці матчі не дивився. Своїх не побачив, на чужинців – часу шкода.

Ізвінітє, бєлопальтошні какаяразніца, так теж буває.
 

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.