Турецький гамбіт. Блог Ігоря Гулика

Ердоган дуже хотів би стати в одну шерегу з батьком нації Ататюрком, який на початку минулого століття зробив неможливе – європеїзував/цивілізував затуркану ісламську країну, і упродовж доволі короткого часу зробив її регіональною потугою.

Але Реджеп Тайїп добре розуміє, що мова йде лише про трішки більше, ніж три відсотки велетенського терену, здебільшого того, який географічно таки належить континенту Європи. Хто хотів би переконатися у тому, — відішлю до роману турецького нобеліата Орхана Памука "Сніг", у якому знайдете все – і зашореність ісламської провінції, і безнадію, і майже середньовічні забобони.

Але це так, до слова.

Ердоган робить ставку на військо. Ті, кому доводилося подорожувати Туреччиною не банальними туристичними авіачартерами, а, як до прикладу, мені, — з Болгарії до Стамбула і далі, безумовно зауважили надмірну мілітаризацію міст та навіть маленьких містечок. На кожному кроці ви бачитимете екзотичного солдата на брамі військової частини, — у білосніжних чоботах/гетрах. Саме армія допомогла чинному президентові впоратися із так званим заколотом 2013 року. Недоброзичливці твердять, що Ердоган сам підготував і зрежирував заворушення, щоб, скориставшись моментом, розправитися з політичними опонентами – зокрема з впливовим заморським лідером руху "Хісмет" Фетхуллою Гюленом. Ну, і одночасно вичистити армію, суди, чиновництво від "неблагонадійних".

У цьому – весь Ердоган. Він, висловлюючись шаховим сленгом, майстер турецького гамбіту. Це – така пастка (італійською gambetto — "підніжка"), коли у дебюті гри майстер жертвує незначною фігурою задля атаки на чужинського короля.

Свого часу, ще до Ердогана, молода, прогресивна Туреччина стала членом НАТО. Відтак, за Реджепа Таїпа, у штаб-квартирі Альянсу не раз і не двічі хапалися за голову від свавілля такого учасника компанії. Ердоган чудово розуміє преференції географічного розташування своєї країни, рівно ж як і те, що НАТО не конфліктуватиме з офіційною Анкарою саме через таку локацію. До того ж Туреччина – єдина мусульманська країна, яка, звісно, є і ключем і контактером з велетенським ісламським океаном для англо-саксонського світу.

Тому й маємо: з одного боку, у Туреччині базується ядерна зброя Альянсу, з іншого, — у разі потреби (2012 р.) Анкара дозволяє собі безкарно відкривати вогонь по території Сирії, де компактно мешкають непримиренні борці за власну державність – курди. Щобільше, — вибивати в Альянсу підтримки. І не тільки моральної: країна отримала і системи ППО, і легендарні тепер в Україні HIMАRSи.

Європейський Союз, на відміну від НАТО, виявився стриманішим у питанні приєднання до себе Анкари. Попри спокуси її ринку і статус поважного хабу. Тому Туреччина вже 65 років прямує до ЄС, але при тому дозволила собі відкусити ласий шматок Кіпру, заснувавши там так звану Турецьку республіку Кіпр. До слова, Греція на знак протесту проти свавілля "союзничка" сказала НАТО "прощавай". Але Ердоганові й це зійшло з рук.

Як і недвозначні жести Анкари у співпраці з геополітичним противником Штатів – Пекіном. Попри те, що Туреччина має певні зобов'язання, передбачені статутними документами Альянсу, вона бере участь в організації спільних з китайцями військових вишколів. Ердоган навіть висловлював побажання вступити у ШОС, — військовий блок, створений Китаєм, Росією, Індією, Пакистаном, Казахстаном та іншими дрібнішими регіональними гравцями, — і у НАТО примружили на це одну око. Турецький гамбіт…

Зрештою, у недавній історії з блокуванням вступу Фінляндії та Швеції до НАТО Ердоган також скористався звичною тактикою. Цілком покладаючись на західні фобії щодо ісламських фундаменталістів, граючи, грубо кажучи, картами того ж таки Заходу… Для нього Гюлен та його послідовники – терористи. І ніхто не переконає Ердогана у протилежному.

Коли зараз, в умовах російської агресії проти України, Ердоган одягається в тогу миротворця, це, звісно, вітається. І західним світом, і офіційним Києвом. Та знову ж таки, НАТО на недавньому саміті, змінивши свою воєнну доктрину, визначило Москву як потенційну загрозу. А Ердоган залюбки зустрічається з Путіним у Сочі, і за зачиненими дверима обговорює, мабуть, не експорт у РФ анталійських оливок. З усім тим, для українських експортерів зерна посередництво всюдисущого турка стало таки рятівною соломинкою, — це слід таки визнати. Але, попри реляції українських ЗМІ після ялтинської зустрічі, варто було б ретельніше вчитатися в офіційні повідомлення: Ердоган обговорював з Путіним експорт російського збіжжя, серед якого може трапитися й наше, крадене окупантами.

Ясна річ, бункерний дід виглядав прохачем перед всесильним Ердоганом. Як кажуть на Сході: душа не хоче ні кави, ні чаю. Вона хоче розмови, а кава — лише привід. Роль юродивого на східній паперті  ще більш принизлива тим, що Путіну доводиться шукати "місточки" для ймовірного перемир'я з тим, хто особисто наказував командирові F-16 збивати "русского аса" над Сирією 2015 року. Якщо хтось думає, що таке забувається, — у випадку з нарцисичним "вождем" помиляється двічі.

Ресурси росармії явно вичерпуються, а затятий Захід і Київ заповзялися серйозно покарати руйнівника міжнародного права, воєнного злочинця-рецидивіста. Зрештою, для Путіна принизливим є все, що стосується його антиукраїнської авантюри. Але вона була його вибором, його божевільною ідеєю фікс.

Припускаю, що Ердоган залишиться стабільним і в цьому випадку, розіграє турецький гамбіт. От тільки для кого він готуватиме пастку?

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.