Таке оманливе "позачасся". Блог Ігоря Гулика

Причому його триб суттєво відрізняється від традиційно галицького: "Давайте вже після свят!". Тут є бодай чітко окреслені часові рамки, позаяк і Різдво, і Великдень, — приходять з незмінною стабільністю.

"Відкладене життя" воєнного періоду (не у сенсі юридичного регламентування дозволеного і табуйованого, а цілком на побутовому рівні) небезпечне своєю тяглістю та й ризиками звикання, забуття, так би мовити, базових постулатів життя "мирного". Звідси, на мою думку, і корені того, що фахівці називають дещо узагальненою абревіатурою ПТС (посттравматичний синдром) у тих, хто навіть близько не був до лінії вогню.

Оце оманливе "позачасся", я б сказав, свідома відмова від певних звичок, обов'язків, умінь і намірів, завжди таїть спокуси для розмаїтих зацікавлених осіб. Тих, хто волів би скористатися цим специфічним видом суспільного анабіозу задля цілком конкретних речей. Контекст війни та воєнного часу (цього разу вже у правничому сенсі) відкриває шлюзи для маніпуляцій та зловживань особами, наділеними владними повноваженнями й, — відповідно, — обов'язками.

Звідси й оте "не на часі", яким відмахуються від суспільного запиту, як від докучливої мухи, посадові мужі, коли йдеться про мусовість реакції на ті чи інші потреби, вимоги спільноти. "Не на часі" говорити про те, десяте, п'ятнадцяте, "не на часі" публічно висловлювати власну думку про ті чи інші події, явища, "не на часі" критикувати абсолютно очевидні, такі, що лежать на поверхні, ґанджі. Інакше станеш об'єктом загального осуду. Осуду, до слова, такого ж штучного, витвореного у бульбашках соцмереж, як і саме поняття "позачасся". Причому куценькою і латаною-перелатаною ковдрою "єдності перед обличчям ворога" (читай – "мовчанки мас", - за Бодріяром) користуються акурат ті, хто найменше дбає про оту "єдність", а більше переймається суспільною опінією, реєстровою "патріотичною цнотою", рейтингами, доступом до ресурсів, солодкими "печеньками" з корупційною начинкою тощо.

Ба більше, — існує ціла, з дозволу сказати, "плеяда" осіб, яким дозволено вирішувати, що "на часі", а що – зась. Найпромовистіший приклад – дискусія довкола того, що ж все-таки трапилося перед війною на українському Півдні, який окупанти захопили буквально упродовж доби. Після днів впертого мовчання зазвичай велемовних наших зверхників, після того, як серед громади вже наплодилося стоп'ятсот версій, чуток, припущень, один з непрошених і, до слова, ніким не уповноважених речників кинув в ефір коротеньке слівце "про***бали!". Ось і все, з дозволу сказати, пояснення. Ковтнули?

Або ж безсенсові з точки зору юриспруденції та абсолютно аморальні з погляду на "персону" свідчення Медведчука. Пройдисвіт і колаборант, який давно має сидіти за держзраду, кум Путіна, виголошує зі суфлера написаний псевдопубліцистичний текст, адресований кому?.. Людина, яку знають як викінченого брехуна на процесі Стуса, розраховує на суспільну довіру? Чи на неї очікують "відеооператори" і автори спічу? Хто пояснить доцільність цього, з дозволу сказати, ексцесу, який не те що "не на часі", а поза межами часу, логіки й моралі нормальних людей. Арестович було взявся, але вийшло, як завжди. Чонгар? Так ось же Медведчук розповів...

А, може, цілили в інфантильний електорат, що знудився від щоденних воєнних зведень, і далі прагне шоу? Так, бо оштучнене "позачасся" акурат культивує інфантилізм і байдужість, властиві носіям "какойразніци" і "по***уй".

Ну, ок, у цих випадках бодай щось. Але є питання, які просто таки зависають у повітрі, кочуючи з соцмереж в офлайн-простори маршруток, кав'ярень, кухонь. Є й такі, які виринають випадково, лише після того, як утаємничені або ж дуже настирні вихлюпнуть їх назовні герметичної бюрократичної споруди. Так ми дізнаємося про зазіхання на демократичні інституції, зокрема обмеження повноважень органів місцевого самоврядування. У деяких ексцесах взагалі важко знайти кінці – бо справа, — як у відвертій цензурі не надто комфортних для влади телеканалів, — впирається у маленького "цапа-відбувайла", що опинився не в той час і не в тому місці. Причому, у ситуації, коли серйозно припиратимуть до стінки, — все легко списати на синдром виконавця.

Я переконаний, що "оманливе позачасся", як і кундерівська "нестерпна легкість буття", - "не на часі". Бо йдеться про те, якою буде країна після виснажливої, кровопролитної, але переможної війни. Мені ходить про те, щоб вона не стала через оте "позачасся" маленькою копією вбитого Дракона. Щоб його "зуби", й без того завбачливо засіяні в офісах і кабінетах, не проросли новою бундючною номенклатурою, що воліє вилизувати певні місця "батьку нації", замість займатися наділеними виборцями повноваженнями.

Якщо станеться інакше, тоді суспільний посттравматичний синдром загостриться гидким відчуттям марності зусиль, крові, втрат. Зрештою, промовляючи чи чуючи "не на часі", згадуйте Камю: "Не чекайте Страшного суду. Він відбувається щодня".

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.