"Яка різниця, чи дитина народилась в мене в животику, чи в серці", – мама для 16 дітей Ірина Процик

З Іриною та Михайлом Проциками поспілкувалася журналістка "Еспресо.Захід".

"Із 1998 року ми були волонтерами в інтернаті "Вишенька", який розташовувався в Жовтанцях. Ми постійно приїжджали до дітей, привозили їм різні смаколики, проводили уроки, проводили біблійні уроки, і просто спілкувалися з ними. Коли у 2008 році ми вже побудували свій будинок, дуже хотіли в сім'ю донечку, – пригадує Михайло, і Ірина додає: – Просто мені лікарі заборонили через рак народжувати. Але там була одна дівчинка дуже на нас схожа, і вихователі жартували: "Процики, ви гарантія її тут забули". Ми кажемо, та ні. Ще не одружені були, бо вона старша від наших біологічних дітей, та якось так ми почали задумуватись".

Читайте також: "Після звільнення ховав сльози і попросив привезти фруктів": мама Арсена Мачуженка про зустріч з сином

Коли вони волонтерили у дитячому будинку, то завжди залучали своїх дітей. Щоразу їхали разом із двома синами, вони подружилися із хлопцями з дитбудинку. І, кажуть батьки, дуже хотіли, щоб їхня сім'я була більшою.

"Вони дуже любили з нами їздити в інтернат, бо там багато дітей і їхні друзі там були, і тоді вони сказали: ми хочемо братика, а виявилось, що в братика ще двоє рідних, їх троє братів, і розділяти не можна, і ще був їхній двоюрідний братик, найстарший Ромчик, 16 років майже. Ми його також забрали, і виявилось так, що наша сім'я в один момент на п'ятьох дітей збільшилась, – ділиться Ірина. – Сини сказали: "тату, ти побудував великий будинок, ми поділимося всім, що маємо". Ми були в шоці, а діти були такі відважні".

Фото: Ірина та Михайло Процики

Як пояснює Михайло, будинок сімейного типу – це коли сім'я бере п'ять і більше прийомних дітей. Фактично, це та ж сама прийомна сім'я, проте із більшою кількістю дітей. Тим часом патронатна сім'я – це коли дитину беруть на деякий час з притулку, роблять документи, допомагають адаптуватися і потім ця дитина йде вже в іншу сім'ю або повертається додому.

Коли ж семеро дітей Проциків виросли, Ірина та Михайло спочатку не планували брати нових діток, але доля обернулася інакше.

"Коли ми виховали всіх сімох дітей і вже почалися весілля, вони вже закінчили університети, вивчилися, одні переїхали жити в нашу львівську квартиру, хтось з нами, хтось ні. І наш будинок в один в одну мить, можна сказати, став порожнім, – каже Михайло, і тут Ірина додає: – Але ми тішилися, бо вже чекали внуків, щоб бавити, ми направду не думали, що братимемо ще дітей. Це зі служби до нас прийшли і кажуть: "Процики, ви можете, у вас є гарний підхід, у вас є можливості, і у вас гарно все вдається". Тоді я дуже сильно теж хворіла, і ми ще не знали, як бути. Потім кажемо окей, здаємо аналізи, якщо все добре, беремо, ні – тоді ні. Ми здаємо аналізи, я пам'ятаю, це був 2014 рік, якраз почалась війна, і мені лікарі кажуть: "та ви повністю здорові, ми нічого не виявили". І ми зрозуміли, що Бог хоче, щоб ми далі виховували дітей".

Фото: Ірина та Михайло Процики

Так їхня сім'я зросла на шістьох дітей, рідних між собою. Процика зрозуміли – це вони. Діти дуже швидко звикли, вся родина швидко звикла.

"Найперше ми старших запитували, чи вони згідні, щоб наша сім'я збільшилась, вони кажуть: "так, ми пішли і готові ще поділитись тією любовю". Усі діти, яких ми беремо, це з дозволу дітей", – наголошує Ірина.

Родина в сімейному колі завжди обговорює усі важливі рішення, спільно вирішують, наскільки вони готові до змін і наскільки вони готові прийняти інших дітей та помогти

"Ми не беремо дітей до 18 чи 23 років, це наші діти назавжди, внуки – це наші внуки. Яка різниця, чи дитина народилась в мене в животику, чи в серці. Коли я в дитину вклала 7-8 років, ти настільки звикаєш до дитини, любиш її, ти не скажеш "їй усе йди". Ми тільки вчора приїхали от, в нас народився дев'ятий внук від нашого прийомного сина. Ми чекали на це 5 років. Це не передати просто ту радість, ті емоції, які наповнюють тебе".

Фото: Ірина та Михайло Процики

На час, коли почалося повномасштабне російське вторгення, дехто з дітей своїми сім'ями вже роз'їхався. Якраз за тиждень до цього сім'я провела за кордон прийомного сина з невісткою та двома онуками, які до цього жили із ними. Саме в цей час сім'я заговорила про те, аби взяти ще діток. Так в них з'явилися ще троє синів.

"Важливо, що старші діти нам говорять батьки, ви мусите мати час один для одного і для внуків. Навіть, коли діти дорослі, і ми думаємо, що от все, вони виросли. Та ж вони ще більше потребують часу і нас! Щоб це була сім'я, родина, і це тепло, родинне вогнище, щоб воно зберігалося, щоб це не була якась ще одна інституція. Ми хочемо зберегти в першу чергу родинне тепло", – підкреслюють Процики. 

Як розповідають Ірина та Михайло, раніше вони мали традицію кожних два роки влаштовувати спільну фотосесію. Започаткували її ще у 2008 році, а останню встигли зробити за тиждень до початку вторгнення, саме тоді, коли проводжали за кордон сина із сім'єю.

"Остання наша фотосесія була за тиждень до війни, якраз оця є в чорно-білих футболках (фото нижче, – прим. ред.). На війну пішов наш син Богдан, він загинув під Бахмутом, це дуже боляче. Тоді перший раз ми не зібрались на різдвяне свято, як завжди. А цього року зібрались, тому що в нього залишилась дружина, двоє дочок, – із тугою згадує ті дні Ірина, але із теплотою продовжує: – Ми тримаємося сім'єю, хоч ця війна й внесла свої корективи. У нас є гарні традиції і на день народження, і особливо на Різдво, коли ми всі разом. Даруємо подарунки один одному і згадують як було раніше, вони розказують нам історії, про які ми не знали, признаються зараз, коли вже дорослі".

Фото: Ірина та Михайло Процики

Зараз наймолодшому синові у родині – 11 років, а найстаршому – 34. Власне молодші троє синів з'явилися у сім'ї після загибелі під Бахмутом Богдана.

"Ми прийняли рішення, що візьмемо в сім'ю цих трьох синів за тиждень перед тим, як наш син загинув. Коли загинув Богдан, ми сказали: "ні, ми, напевно, не готові". Але ті діти знали, що ми маємо прийти. Директор інтернату подзвонив і каже, що діти чекають, вони 7 років були в інтернаті і дуже хочуть сім'ю. І коли ми з дітьми, які живуть з нами, поїхали подивитись на тих хлопців, познайомитись, побачити, чи знайдемо точку дотику, то настільки легко й близько ми знайшли цей дотик".

Коли Ірина з Михайлом показали хлопцям сімейну фотографію і розповіли, що у них 13 дітей, найменший вигукнув: "А ще ми! Як 13? Ще ми там маємо бути".

"Ми їм ще не казали, що беремо в сім'ю, а вони вже очікували, що ми їх заберемо. Це була ця точка, ми бачимо, що Бог подбав наперід, щоб в нашу сім'ю дати знову Богдана, серед тих трьох хлопців в нас знову є Богдан, і коли дбаєш, то якось легше це переходиш, хоч це болить, що через війну ми втрачаємо синів".

Фото: Ірина та Михайло Процики

Кажуть у родині діє важливе правило: після одруження дітей батьки завжди приходять на допомогу, коли вони просять, але ніколи не втручаються, не говорять, чи їм подобається щось у сім'ї дітей, чи навпаки не подобається. А поради дають лише тоді, коли вони просять або питають.

Окрім турботи про дітей, Ірина та Михайло задіяні у багатьох різних сферах. Серед іншого, Михайло є священником у протестантській церкві, каже, віра дуже допомагає у вихованні діток у їх становленні.

"Ми працюємо в багатьох сферах. От власне, як найкраще навчити дітей, особливо тих, які прийшли з інтернату, змінитися? Це робити добро іншим, зі старшими ми їздили допомагати в той інтернат, звідки їх забрали. Коли ми забрали середніх, цей інтернат у Жовтанцях вже закрили, бо всіх дітей розібрали у сім'ї. Тому зараз ми робимо для нашого ОТГ ярмарки, – додають Процики. – Ярмарки, де збирають кошти на ЗСУ, в нас є свій апарат для попкорну, для солодкої вати, і діти роблять з нами. Ще наша команда допомагає з церкви".

У родині переконані, коли твориш добро –це змінює, робить тебе кращим. Тому роблять добрі справи самі та навчають цього усіх своїх дітей.

Фото: Ірина та Михайло Процики