Нерозсекречена криївка, церква-воїн, містична гора і традиції опільської гостинності. Блог Христини Дорожовець

Криївка, яку не розкрили

Мій провідник, пан Ярема Зварчук, зустрів мене під Народним домом села Пуків. Ми почали маршрут від меморіальної таблиці Роману Шухевичу, встановленої на фасаді  2007 року з нагоди століття командира УПА. Чому, власне, меморіальна таблиця Роману Шухевичу з’явилася у Пукові? Тут була підпільна штаб-квартира, де у 1945-46 роках найбільше перебував командир УПА. Хоча в селі були й інші законспіровані криївки, ця розташовувалась у дуже вигідному місці: крайня хата, далі – лісовий масив. Над рікою Млинівкою стояв потужний млин. Сюди постійно приїжджали з мішками збіжжя багато людей, і під виглядом селян на зустріч із Шухевичем прибували командири, зв’язкові. Якби у село навідався хтось чужий, складно було би зберегти конспіративність. Крім того, Пуків мав залізничну станцію, можна було скористатися потягом, зокрема й самому Шухевичу, якщо виникала потреба кудись виїхати.

У лютому 1946 року створили Українську головну визвольну раду – вищий орган підпільної держави – і Шухевича обрали головою секретаріату УГВР саме в той період, коли він перебував у Пукові. З паном Яремою ми перейшлися до місця, де була розташована підпільна штаб-квартира. На банері неподалік є план тієї хати і криївки. Переважно в криївці ночували; вдень Шухевич перебував у хаті. Зимою він старався уникати вогких лісових криївок через слабке здоров’я.

Це єдина зі штаб-квартир, яка залишилась нерозконспірованою, – совіти її не викрили, ніхто не видав. У 1954 році хату розібрали і вхід в криївку присипали, щоб туди не лазити. Господарі збудували іншу хату, і селяни мали заповіт від тих старих людей  нічого не копати в цьому місці, бо там «щось є». Аж у 1960 році люди здогадались, що в їхньому селі перебував генерал-хорунжий УПА Тарас Чупринка, він же Роман Шухевич.

...Бентежне відчуття – стояти на дорозі, під якою досі є криївка УПА.

– З мого боку було багато ініціатив, щоби все-таки дослідити ту криївку, – каже пан Ярема, який очолює станичну раду "Пласту" станиці Рогатин. – Добре би відбудувати і хату, і криївку, продумати цікавий квест для дітей, щоб вони пробралися туди через стрих.

Пуківська "доля"

Мандрівку Пуковом ми завершили там, де й починали – біля Народного дому. Колись тут стояла корчма. А одного дня не стало корчми – згоріла. Пан Ярема жартує, що це сталося у межах боротьби за тверезість. Люди склалися і збудували на місці, що звільнилося, школу і Народний дім. "Клуб гуде, як вулик" – це про Пуків. Село може похвалитися численними творчими колективами. Також у Пукові збереглася унікальна традиція випікання обрядового весільного хліба, який має назву "доля". Вважалося, що "доля" символізує долю подружньої пари. Якщо хліб припечеться засильно чи западеться, значить, життя в тої пари буде… ну, таке дуже кучеряве. Якщо ж він гарно виріс, пухкий, то й подружнє життя вдасться. Розміри пуківської "долі" вражають – гляньте на фото! Випікання традиційного весільного хліба супроводжується відповідними ритуалами і піснями.

У тиші турецького меморіалу

Пуків відомий подіями національно-визвольної боротьби під час ІІ світової війни й опісля, а сусіднє село Лопушня – вшануванням загиблих турецьких воїнів, які у роки І світової війни боролися пліч-о-пліч зі січовими стрільцями проти царської російської армії. У травні 2016 року було урочисто відкрито оновлений меморіал на турецькому цвинтарі в Лопушні. Приїжджав тодішній посол Туреччини, у церемонії взяв участь османський військовий оркестр "Мехтер", який існує з XІІI століття! Музиканти були одягнені в автентичні строї. До речі, турки оплачують догляд за цвинтарем, навіть провели сюди світло.

Після ІІ світової війни совіти знищили багато турецьких поховань на території Заходу України. Кілька вціліли, зокрема і в Пукові. Місцевість, де розташований турецький цвинтар, має назву Вали. Згідно з археологічними дослідженнями, колись тут було городище, можливо, навіть і хорватських часів. Львівські реставратори, які приїжджали сюди, зробили гіпотетичний малюнок замку з вежами і дерев’яними частоколами – він є в експозиції історико-краєзнавчого музею "Опілля" у Рогатині.

Чортова гора – святе і грішне

Традиційно моя нова мандрівка Франківським Опіллям передбачала знайомство не тільки з історичними та архітектурними пам’ятками, а й і з природними. Тож, незважаючи на спеку, ми легенько підкорили вершину Чортової гори. (Щоправда, в обхід, а не стрімкою прямою стежкою.)

А як вам назва? За легендою, чорти, роззлостившись на рогатинців, вирвали величезний шмат землі й  несли на Рогатин, щоби засипати його повністю. Волочили вони ту землю, багато  часу в них на це пішло, а тут раптом засвітало, заспівав півень, і чорти втратили свою чортячу силу. Кинули ту землю і вже більше ніколи до цієї справи не бралися.

Геологи пояснюють усе значно прозаїчніше: цю гору з ідеальним гладким, як вертолітний майданчик, плато на верхівці присунув льодовик. Її висота – 370 м над рівнем моря від підошви до чубка. Чортова гора тисячоліттями не заліснюється. Є якісь окремі  кущики, навіть дерева черешні є, але все воно карликове – коріння в глибину не пробивається через алебастр, фрагменти якого між травою гарно виблискують на сонці.

Сучасні язичники широко популяризують версію, що на Чорній горі було велике капище, обгороджене частоколом – зараз можна побачити залишки рова. Нібито це було сильне енергетичне місце. Подекуди ми надибували на горі місця, де в покладах алебастру витесані ями, які слугували жертовниками. Так це чи не так, люди до сьогодні вважають, що в околицях Чортової гори відбуваються всілякі аномалії. Наприклад, глухне авто. Місцеві мешканці, які давніше поверталися з робочої зміни вночі, боялися йти попри Чортову гору. 

Чортова гора є ботанічною пам’яткою загальнодержавного значення. Кілька десятків рослин занесено в Червону Книгу: це дика конвалія, ковила степова, чортополохи, сон-трава, горицвіт, любка дволиста, яку козаки носили зі собою, бо це був сильний енергетичний засіб. Як Чортова гора стала заказником? Ще майже до середини минулого століття люди викошували тут всю траву і заготовляли пашу для худоби. Двічі на рік все спалювали, і всі ті рідкісні рослини також. Нищилися нори звірят. Гора з язиками полум’я справді мала чортячий вигляд. Частина сіножаті належала пуківській церкві, а частина – рогатинській. І у 1935 році о. Кудрик, який відправляв у Рогатині, звернувся до митрополита Андрея Шептицького, щоб оголосити цю землю заповідною, бо тут росте багато унікальних рослин – ботаніки надали йому відповідну інформацію. У 1936 році митрополит Шептицький видає спеціальний лист, де вказує, що цю територію заборонено використовувати для скошування трави, для її спалювання і не можна винищувати флору і фауну. Офіційно ж статус природоохоронної пам’ятки Чортова гора отримала щойно у 1975 році.

Не хочете поцікавитись, звідки чорти брали землю, якою планували засипати весь Рогатин? З Коритища. Є така улоговина дорогою на Чесники, куди далі проліг наш маршрут. Її обриси акурат збігаються з обрисами Чортової гори. І площа така сама – 13 гектарів. Ну як же тут без містики! 

 Раз ми вже зачепили язичницьку тему, випадає згадати про Лопушнянського ідола, чи то пак Світовида (Святовида). Його датують І тисячоліттям н. е. Цілу кам’яну фігуру Світовида у середині позаминулого століття дістали з ріки Липиці в Лопушні. Відомості про цю дохристиянську пам’ятку опублікував у збірнику НТШ учений Вадим Щербаківський. Є у його описі оповіді, записані з вуст місцевих мешканців, про те, що місцевий «піп велів розбити виловлену в ріці Липиці статую Святовида, котра мала чотири лиця і чотири ноги; але, розбивши голови і тулуб, велів на ногах поставити хрест, в знак побіди христової віри над поганством. Сі ноги і тепер стоять в селі і на них хрест кам’яний». Найбільше в цій історії дивує, що сільські жінки щороку перед Великоднем старанно білили цілу фігуру: і ноги дохристиянського бога, і хрест зверху.

Уже в наші часи Борис Возницький перевіз Лопушнянського Світовида до Львова, і зараз він стоїть у внутрішньому подвір’ї Львівського Національного музею ім. Андрея Шептицького на вул. Драгоманова.

Де живуть найчесніші люди?

Останнім пунктом моєї подорожі стало село Чесники. Там нас зустріла Роксолана Росоловська. З пані Роксоланою і сімейною справою Росоловських познайомимо читачів трохи пізніше, наразі ж – про те, чим здатні здивувати мандрівника Чесники.

Вам теж назва села перегукується зі словом "чесність"? Є такий народний переказ. Повертався пан із базару в Рогатині додому. Їхав бричкою, задрімав, і випав йому гаманець. Люди це побачили, наздогнали бричку, розбудили пана і віддали гаманця. Вражений чесністю тих людей, він назвав місцину, де трапилася пригода, Чесниками.

Тим часом у старих метриках фігурують Чашники. Перша письмова згадка про Чесники датується 1368 роком. Коли готували місце під фундамент чесниківської школи, викопали глиняні черепки. Їхній вік вказував, що люди жили тут ще в І-ІІІ тисячоліттях нашої ери і займалися гончарством, бо в селі є поклади глини. Зокрема з блакитної глини робили горщики, можливо, й чаші.

Церква-воїн і церква-довгобуд

Усі туристичні шляхи Франківського Опілля ведуть до чесниківської середньовічної церкви з... трьома назвами. Перша – св. Миколая, друга – св. Михаїла, третя – храм Вознесіння Господнього. Очевидно, сільська громада мала причини переосвячувати церкву упродовж віків. Цей храм оборонного типу датують XIV ст. Хоч є припущення, що його могли збудувати на два століття раніше. Святиня мурована, отож її спорудження обійшлося дорожче, ніж якби це був дерев’яний храм. Можливо, будівництво фінансував котрийсь із князів... Чесниківська білосніжна церковця є пам’яткою національного значення, втім, вона малодосліджена.

Церква вражає гордим виглядом зовні й жалюгідним усередині. Риштування, які мали б давати надію на ремонт, насправді є всього лишень згадкою про його невдалу спробу. Ще в радянські часи місцевий голова колгоспу вирішив упорядкувати споруду храму. Вже встановив було риштування, далі будівельна бригада, яка працювала на фермі, мала поштукатурити стіни. Але хтось із села доніс, і на голову колгоспу відкрили кримінальну справу. Та й по ремонті...

– Коли я вперше побачила іконостас цього храму, він уже був знищений і розграбований, – розповідає п. Роксолана. – Маю тільки одне старе фото, яке відтворює його автентичний вигляд. Зверніть увагу: тут видно тільки одні дияконські ворота. Де другі? А їх і не було. Мабуть, іконостас виготовили чітко під розміри вузької церковці.

Біля царських воріт на залишках іконостасу збереглося зображення архистратига Михаїла. Досить нетипове! Здебільшого на іконах архангел Михаїл тримає спис, або меч, або хоругву, а наш тримає тільки терези. У цьому сюжеті закладене уявлення, що після перемоги у битві з Люцифером архангел Михаїл шукав чисті душі справедливих людей і зважував на терезах їхні вчинки. На одну шальку клав добрі, а на другу – не дуже добрі. Архангел спрямовує палець до неба, ніби заохочуючи, що як переможе добро, то душа піде туди.

Пані Роксолана підсвітила ліхтариком нижню частину однієї з балок іконостасу, де видніється напис: "Консервовала і чистила сей іконостас смиренна раба Божа Софія П. 1932 рік, червень-липень".

Уважне око помітить, що віконні отвори у стінах храму несиметричні – це тому, що їх робили примітивними інструментами. На долівці лежать кілька цеглин із відбитками пальців майстра. Є цегла пізнішого періоду – вже акуратна і з клеймом. Приїжджали фахівці з Бережанського замку, то сказали, що саме з цієї цегли, найімовірніше, у XVI ст., вимощена арка всередині храму.

Через неправильне перекриття даху, це вже в часи незалежної України,  порушене водовідведення – дощ затікає всередину, утворюється грибок, будівля нищиться. Пані Роксолана з татом білять фасад, розуміючи: це, звісно, косметичні заходи. Поділяю їхню тривогу, що храм невпинно руйнуватиметься, якщо до нього надалі буде байдуже чиновникам, які мають важелі впливу задля збереження архітектурної спадщини. Надто якщо це пам’ятки національного значення.

Сумовитий настрій після відвідин храму підсилює нагробний пам’ятник поруч.  Епітафія повідомляє, що тут поховані кілька осіб з одної сім’ї. Першим у 1825 році помер 65-річний Анджей Хшановський віком 65 років, через рік – його донька, 24-річна Кароліна, ще через рік – друга донька, Аделя, теж у віці 24 роки! Пам’ятник рідним встановила дружина і мама. Кам’яну фігуру плакальниці виготовили у Львові – таких чимало на Личаківському цвинтарі у Львові. До речі, автор пам’ятника і власник архітектурного бюро, яке його спроєктувало, не мав дітей. Пам’ятник страждає від вогкости, деякі частинки відкололися.

Оборонні мури, які колись оперізували середньовічний храм, тепер значно нижчі:  люди "позичили" камінь на господарські потреби. Вхідні ворота довелося розібрали, оскільки вони почали завалюватись, а це небезпека для відвідувачів.

Мабуть, немічна церква-воїн заздрить сусідові – храму архистратига Михаїла, який у Чесниках збудував відомий архітектор Василь Нагірний. Будівництво стартувало у 1906 році, а відправляти почали щойно 1911-го. Чому так довго тривало спорудження храму, з гумором пояснює сам Нагірний: "В селі Чесники підрядник, вивівши церкву до вікон, забрав усі гроші і втік, не сказавши до побачення". Ось так несумлінний підрядник зіпсув  репутацію чесного села. Люди повторно збирали гроші, щоб продовжити будівництво.   Архітектор дуже вдало вписав церкву в чесниківський ландшафт. І, на щастя, вона не має блищачих бань!

Олійних справ майстри

Якщо оглядати Чесники з дороги, яка збігає в село, створюється враження, що воно лежить наче на дні величезної чаші. Довкола – неймовірної краси опільські краєвиди. Серед дерев, що ростуть у цій місцевості, переважали буки.

– Коли ми дітьми ходили до лісу, бабуся казала нам не їсти багато букових горішків, бо болітиме голова, – згадує пані Роксолана. – Вони справді мають наркотичні властивості. Букова олія дорога, її виготовляють здебільшого за кордоном.

Пані Роксолана знається на оліях. Чесниківський бренд "Опільські олії", сімейний бізнес Росоловських, у серпні відсвяткував п’ятиріччя. У їхньому гостинному домі я скуштувала зо три види олій, а всього вони виготовляють дванадцять.

– Під час епідемії ковіду ми продавали олії онлайн, і покупці постійно розпитували, як у нас відбувається процес виробництва, – розповідає п. Роксолана. – Тоді виникла ідея запрошувати до себе туристів, щоб усе докладно їм пояснити і показати. Ми розробили екскурсійний маршрут Чесниками, коротенько описали історію села і його пам’яток. Туристів почали приймати у 2020 році, коли Львівщина перейшла у помаранчеву зону ковіду. Моя університетська спеціальність – міжнародний туризм, багато років працювала у Карлових Варах. Повернулася до України під час епідемії ковіду.

Я народилася і виросла в Харкові, а в Чесники приїздила до бабусі. Особливо любила Різдво з його колядами, вертепами, традиційними стравами, чого не було в Харкові. Коли обставини у моєму житті змінилися, вирішила показати галицькі обряди українцям з інших регіонів. Запросили Ярему Зварчука з його творчим колективом і зробили разом програму "Різдвяна радість на Опіллі, або Опілля колядує". Люди почали приїжджати саме на цю програму. Потім проводили для гостей майстер-класи з народних танців.

Так виникла ідея популяризувати опільське село, де мальовнича природа, смачні страви, добре збережена обрядовість, щире спілкування, поєднати галицькі традиції гостинності та культурні традиції з гастротурами.

"Прийде ще час..."

Частуючись фірмовим борщем із морелями – його знаменито готує п. Галина Росоловська, і морозивом, политим маковою олією, я розмріяно слухала родинні історії, які розповідали пан Михайло і пані Роксолана. А головною дійовою особою в них був Богдан Весоловський, перший український джазмен. Виявляється, його батько і бабця п. Михайла були рідними братом і сестрою. Тато Богдана, Остап Весоловський, походить із Чесників. Він був головним суддею у Стрию. Мав брата Левка і сестру Рузю. У виставі "Львівське танго", яка з успіхом йде у Львівському театрі Заньковецької, є епізод, коли один герой запитує: "А чи добра буде забава?", а другий відповідає: "Та буде така добра забава, що навіть старенька баба Рузі візьме свою паличку і піде танцювати".

Не знати напевне, чи Бонді, як називали Богдана Весоловського, бував у Чесниках. Мав би бодай заскочити сюди з Черча. До ІІ світової війни в Черче на Рогатинщині, яке тоді було відомим бальнеологічним курортом, приїздила відпочивати українська еліта: військові, які перебували на еміграції, лікарі, правники. Відбувалися мистецькі виставки українських модерністів. Словом, Черче було українською культурною столицею в часи польської окупації. А бавити публіку приїздив "Ябцьо-джаз" – учасники бенду, які були студентами, так собі підробляли. Жодна українська молодіжна вечірка у Львові не обходилася без виступів "Ябцьо-джазу".

Якщо ще не читали – прочитайте книжку Ігоря Осташа "Бонді, або Повернення Богдана Весоловського". Якщо ще не відвідали виставу "Львівське танго" – підіть обов’язково. А тоді їдьте у Чесники, звідки коріння обдарованого музиканта і свідомого українця Богдана Весоловського. Наступного року, до речі, його 110-річчя.

Фото: Христина Дорожовець, Ігор Боднар, Дарка Гірна, Вероніка Заник, Роксолана Росоловська, Світлана Зварчук, facebook: Богдан Весоловський/Bohdan Vesolovsky

Про автора. Христина Дорожовець, редакторка, журналістка, мандрівниця, оптимістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів