"Треба мати інтерес до життє": у мережі публікують варіанти радіодиктанту різними діалектами

Флешмоб розпочався під дописом авторки диктанту Євгенії Кузнєцової, яка представила свій варіант закарпатським діалектом.

"Треба жити!

Жити мусай ипно: ходити на гриби, шпацирувати красно по корзові, варити палинку і печи баньки на шпорі…

Мусай жити! Не помали, не піціцько, не післявчора! Фурт! Нись!

Мусай шкомтати мацура за черево, ходити на яфини, передавати шовдарь леґіням на войну, уладжувати хижу і чинити сиринчу, тим ко коло нас.

Мусай взяти на ся файноє шатя, і веричи гроші на Мукачівські дрони MyDrons, а й щи - шурігувати листя і упозірувати у яркові гистині, бо дітвак ся узвав, шо завтра треба на урок.

Мусай любити свою хижу, даже кіть она не наохтема і докус у чужому краю - і чуєш її лим у сирці. Мусай здавати кров, і може кось утямить, шо вто такоє "пітятко", "сарачатко" авадь "струк".

Мусай цілюватися, се бізівно. І все уповісти шо думаш. Ниє часу онаджитися. Життя утікать од нас ги вітер на вігорлаті. Лим то шо не мож покивати, зопстанеся з нами - памнятай, люби і радуйся.

Щи мусай ривати, коли годенісь. За усьо, шо не мало ся з нами стати. За те шо ми тямиме, ко майліпший Мадяр і чуєме "братську" брехню ще до початку бесіди. Немза хоче аби ми жили в суєті-гризоті, а наші дітваки вадилися "по-руськи". А ми будемо жити фосо, ай зато, не тямлючи на гісторію, бо так має боти для нас і наших «пітяток»", – йдеться у дописі Кузнєцової.

У коментарях до її допису з’явився одразу варіант з Тернопільщини.

"Траба жити!

Жити траба інтересно: читати книжки, ходити на витрішки до теятру, бавитися з псом Патроном…

Траба жити! Не таково собі, не троха, не позавтру, не післє. По-справжнім! Зара! Траба гладити кОтів, йти на гриби, везти песюків з вОйни на поїзді, мастити в великій хаті і ходити колєдувати до нанашки з нанашком. Траба купувати сукєнки з пацьорками і офірувати на вОйско, пантрувати РЕБи і генератори, а ше — лазити по ночах по фосах, бо на перший урок траба дітискові каштанів.

Траба любити свою хату, навіть якшо вона не на все і ген далеко від твої настоящої хати — тої, шо в серці. Траба йти здавати кров, і, може, з нев ше в чийомусь серці стане любов до тернопільских наголосів, які живут поза вашими правилами.

Траба цюлюватися, як є з ким, і балакати про то, шо на думці. Нема часУ на гнівИ. Матеріальне — такево, тут є, тут нема, життє тікає та й всьо. Настоящим лишилосє лиш то, шо не мож вхОпити руками: шось давне, як реготали і любилисє.

Ше траба рикати, коли мож. За всьо то, шо ніколи не мало з нами сє стати. За то, шо ми не лиш знаєм, як пишесє "далекобійний дрон" або "балістична ракета", а й розрізнєєм по звуках.

Кацапи хочут, шоб ми були подібні до них: гнили у вічній гризоті. А ми будемо жити інтересно — аби вони сє всрали і за тих, хто після нас буде балакав нашов мовов", — йдеться у тернопільському варіанті.

Також з’явилась галицька версія диктанту.

"Треба мати інтЕрес до життє: читати ґазети, ходити в гриби, але не з кошелем, а з фузІйов чи з ґвером, і не дрочитисі дурно з псом Набоєм, а пускати *го на голос, так, аби пес добре знав, де свій, а де маскаль.

Тра жити! Не заледве, не слАбо, не колись, не потому. А так, як сі належит, файно, як Бог приказав! Нинька! Вмент! Треба привезти песєт з фронту в «Червоній руті», у суботу взєти кітку за паршивку, потрІпати хідники і попрєтати в хаті, попідливати мушкательку і шпарагус на ґалЄрії, казати "помайбі" і "дайбоже" всім людьом, а не лишень тим, кого любим. Треба купувати блищєчі сукєнкИ і не грати вар’Ята, а фундувати на вОйско, давати на бофони і на справу визвОльну, шити хлопцьом сорочкИ у ліси і гонорові котильйони. А ввечери, як сі змеркне, ще перебічисі через фосу помежи лЮдскі городИ, же би десь, може, найти зо три-штири головки маку, аби бодай було на Маковея ти й до пшениці.

Треба фист любити свою хату, навіть, якщо ти далеко від неї, десь на ягодах в ПольщИ чи на будові на чехах. Мус робити так, аби нагла кров заллєла всіх, хто ще дотепер не знає, що то значИт "лишЕньшо", "цьИпітко" і "качінИ", а ще - "бамбетель", "куфер" і "дзиґарок".

Треба цілювати уста малинОві і все казати лиш правду, що маєш на мисли. Бо нема чісУ бавитисі в цюцюбабки. Бо то не дощ валит, а житє тікає помежи пальці. Бо правдивим є лишень музика й вино, а ще тото, що не мож помацати: памніть, фіглі і коханє.

Ще треба пускати слезу, коли мож. За тото всьо, що сі ніколи не мало з нами стати. За тото, що ми не лишень знаєм, як то сі тепер називає тото всіляке жилізне дранті, але і пізнаєм на звук, що то за нендза францовата летит на наші бідні дурні голови.

Маскалі, зараза, хтєт, жи би ми зробилисі подібними до них: ґибіли у вічній гризоті. А насеруматтери! Ми будем жити так, аби шляк трафив тоту прокляту маскалоту (курва їх мама засрана була!), аби їх хОлєр наглий напав і би по нас на наші землИ ніґди не було чути ані звуку тої смердєчої гадєчої мови. Бігме! (с)", – йдеться в галицькому варіанті.

Раніше Суспільне Культура у партнерстві з Українським Радіо опублікувало текст Радіодиктанту національної єдності 2025.

Треба жити!

Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…

Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба гладити котів, збирати гриби, везти цуценят із фронту на "інтерсіті", робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще — нишпорити вечорами в міжʼярʼї ботсаду, бо на перший урок треба принести каштанів.

Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "допіру", "пітятко" чи "кияхи".

Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов.

Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "далекобійний дрон" або "балістична ракета", а й розрізняємо їх на слух.

Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.