Хейт у соцмережах - це не лише про стрес через війну: психолог про причини образ і нетерпимості

Нещодавно у facebook натрапила на відео однієї блогерки, де вона з онукою-підлітком на випускному. Доглянута жінка, симпатична дівчинка в довгих сукнях. Здавалося б, звичайне відео, яких повно. Але що творилось у коментарях… "І хто тут бабуся?", "Це, звичайно, не моя справа, але вашій онуці пора на дієту", "Це ж треба, аби у такої красивої бабульки була така страшна внучка". 

Насправді коментарі, які пишуть українці одні іншим у соцмережах, часто неприємно вражають. Адже про що б не був допис, завжди знайдеться хтось, хто прокоментує фігуру і вкаже на зайві, на їхню думку, кілограми чи надмірну худорлявість, не шкодуючи епітетів, розкритикує одяг чи почне давати поради, що краще одягати. Інколи навіть обзивають автора/авторку чи пишуть прокльони. 

Як правило, образливі коментарі пишуть тим, кого не знають особисто. Чому так відбувається, і чому українці отримують задоволення від "срачів" у соцмережах, пояснює психотерапевтка Галина Карпук.

фото: FB сторінка Ольги Цибульської

Відсутність емпатії до "екранної" людини

За словами Галини Карпук, одна з основних причин такої кількості образливих коментарів у соцмережах – це те, що в інтернеті ми дегуманізуємо людей. Тобто перестаємо усвідомлювати, що за нікнеймами користувачів соцмереж – також живі люди, зі своїми переживаннями. І саме через те, що в нас немає емпатії до "екранної" людини, їй легко писати образи.

Друга причина – це відчуття власної анонімності. Те, що ми боїмось висловити комусь у вічі, бо за це може "прилетіти", ми легко пишемо в соцмережах. Тобто є певне відчуття безкарності.  

Однак найбільше українцям бракує емоційної освіти. Люди часто не розуміють, що з ними відбувається і які емоції вони відчувають, тож їм складно бути екологічними й толерантними до інших. 

"Саморефлексія й емпатія до інших – це те, з чого мало б починатися навчання дітей у садках і школах. У нас значна частина людей просто не навчені до якихось таких саморефлексій. До того ж у нас було і є багато соціальних стереотипів щодо емоцій. Вважалося, що емоції – це щось неважливе, ми їх не маємо відчувати. До того ж досі є гендерна різниця, коли, наприклад, хлопчикові кажуть "не плач, ти що, не козак? Ти що, дівчисько?" А сльози – це універсальний механізм саморегуляції, зниження рівня напруги, і сльозові залози є і в хлопчиків, і в дівчаток, – каже психотерапевтка. – Від того, що ми ставимо табу на емоції, вони не зникають. Вони розпирають зсередини й можуть вириватися в дуже імпульсивні реакції та в пасивну агресію, в тому числі в соціальних мережах".

Радянська культура нормалізації приниження

"Ми живемо в час війни, а війна піднімає рівень агресії. Багато людей не знають, що робити з цим внутрішнім відчуттям, і викидають його на все, що є навкруги. У людей є багато агресії, і нею щиро діляться направо і наліво, бо ж кожен ділиться тим, що має", – каже Галина Карпук. 

Однак війна – не єдина причина, чому українці пишуть образи в соцмережах.

"Ще одна проблема – низький рівень емоційної грамотності. Нас у родині, у школі не вчать, як контролювати свої емоції, як висловлювати незадоволення. Нас не вчать про наші кордони й про кордони інших, – каже психотерапевтка. – На жаль, у суспільстві існує так звана культура нормалізації приниження. Таке  зверхнє ставлення типове для пострадянського простору. Ми вже давним-давно вийшли з Радянського Союзу, але Радянський Союз ще не зі всіх вийшов. І ця культура як спадок передається з покоління в покоління. Часом дуже юні особи поводяться, як такі  стереотипні "бабусі під під'їздом". Вони схильні просто критикувати, бо все, що відрізняється від них, не здатні прийняти. Для них приниження інших – єдиний спосіб самоствердитися".

За словами психотерапевтки, часто нема розуміння, що людина – це найбільш різноманітний вид у живій природі.

"Ми всі дуже є різні: за зростом, вагою, зовнішністю, смаками, в нас є різні способи самовираження. Але часом люди, які бачать, що хтось суттєво відрізняється від них, можуть відчувати тривожність. І от коли вони не знають, як з цією тривожність впоратися, вирішують нападати", – пояснює психотерапевтка.

Непрошені поради як спосіб самоствердження  

Окрім образливих коментарів, ще один спосіб самоствердитися – роздавати поради тим, хто їх не просить і не потребує.

"Часом така диванна експертність стає єдиним способом самореалізації для людини. На жаль, у дуже багатьох родинах, соціальних колах турбота проявляється виключно через поради. Це теж іде ще з пострадянського суспільства, коли батьки "краще знали", сусіди "краще знали". От ця модель поведінки продовжується в соціальних мережах", – каже Галина Карпук 

Як коментарі щодо зовнішності, так і непрошені поради пов’язані з відсутністю відчуття власних і чужих кордонів.

"У нашому суспільстві толерується порушення кордонів. Навіть ця установка, яка має гарний вигляд у романтичних книжках, на  пару, яка стає одним цілим, – це злиття, це порушення кордонів. І це масштабується на решту сфер. Часом люди не бачать, де їхній приватний особистий простір, де їхня внутрішня фортеця, а де вже починається фортеця іншої людини, куди ходити не можна", – пояснює Галина Карпук. 

Як реагувати на хейт у соцмережах

"Зовсім не реагувати на образливі коментарі чи неетичні поради – неможливо. Емоції – це фізіологічний процес, це стимул-реакція. Ми не можемо вибирати свої емоції, але можемо вибирати прояви цих емоцій. І для того, аби нам було краще вибирати прояви своїх емоцій, потрібно усвідомлювати: те, що пише автор коментаря, – це не про мене, це насамперед про нього чи неї.  

Усвідомлення такої позиції дасть нам дистанціювання від токсичного коментаря і дасть можливість більш впевнено почуватися і не так ранитися", – радить психотерапевтка.

Наступне – важливо розуміти й окреслювати свої кордони. Якщо хтось пише вам якусь гидоту чи дає непрохану пораду, можна поцікавитися: з якої нагоди вам намагаються зробити щось добре, коли ви про це не просили. Також не варто боятися вилучити людину, яка порушує ваші кордони, зі свого простору.

"Чим добрі соціальні мережі, що нам легше витісняти людину зі свого простору, блокувати, відписатися від неї тощо. А ваша сторінка – це ваш простір, тож потрібно використовувати механізми захисту", – каже Галина Карпук. 

Якщо ж вам хочеться написати якийсь коментар, варто втримуватись у тематиці допису. За жодних обставин не коментувати зовнішність, якщо автор посту не просить про це безпосередньо. 

"Перш ніж написати коментар незнайомій людині, треба поставити собі питання: а що це мені дає? Для чого я це роблю? Що  відчував би чи відчувала б, якби такий коментар написали під моїм постом? Це трошки дає можливість розвернути і, можливо, відчути емоції іншого, – радить експертка. – Також треба навчитись розрізняти зрілий конструктивний конфлікт, який насправді може бути дуже корисним, від бездумного "срачу". Останній, окрім викиду емоцій, не несе в собі жодної користі, оскільки там кожен бажає лише висловитись, але не хоче чути іншого".