"Наш прапор був кілком, забитим у хребет Совєтської імперії": Василь Бичко пригадав, як підняв над Стриєм перший синьо-жовтий прапор в УРСР

Історичну подію зафільмували на відеоплівку, яку оприлюднили вже після здобуття Україною незалежності.  Почесну місію вивісити прапор виконали: Богдан Ботвин, Василь Бичко, Олег Бойко, Орест Галицький, Роман Дрімайло та Богдан Морквич.

Еспресо.Захід поспілкувався з одним із них – 67-річним стриянином Василем Бичком, який і підіймав стяг на міську раду Стрия.

У 1990-му році, коли підіймали національний прапор, панові Василю було 32 роки. Він походить з націоналістичної родини, батьки відбували заслання у Сибіру. Власне там, у Норильську, й народився Василь.

Був членом крайового проводу "Руху", художник. Малювати, пригадує, хотів, але не мав на це багато часу, бо керував "Вартою Руху" – вони охороняли зібрання, віча і мітинги.

"У той час у нас щонеділі відбувались різні заходи на підтримку українських національних рухів. А я з друзями займався охороною порядку на таких заходах. Пізніше створив першу в Україні й узагалі в союзі Чоту порядку. Це все відбувалося за погодженням міста і депутатів. Згодом перейняв у нас таку ініціативу Львів", – пригадує пан Василь.

"Ми були молоді, а в молодих страху нема"

Тоді, каже, атмосфера в СРСР, в Україні, і зокрема в Галичині та Стрию, була такою, що люди вже "піднімали голови". 

"Стрий з певних причин був закритим містечком. Було повно військових і кагебістів. Але з 1989 року тут почали часто відбуватись мітинги, на які приходило багато людей. Не маючи ще тоді мобільних телефонів і бажаючи проукраїнських заходів, місцеві так організовувались, що на площах за лічені хвилини людей ставало, як мурах. У нас, звісно, було чимало осередків Народного Руху – практично по всіх підприємствах, селах. А на 8 березня 1990 року ми створили осередок НРУ на військовому аеродромі", – додає пан Василь Бичко.

Страх перед системою ставав усе меншим.

"Ми були молоді, а в молодих страху нема. Старші люди боялися, вони нас за руки іноді тримали, мовляв, краще вберегтися від затримань. Але ми, молоді, йшли вперед. Тим більше мої батьки в Сибіру були: тато – 15 років, а мама – 10. Я горів Україною", – додав він.

Рішення підняти національний прапор не було спонтанним, акцію планували декілька днів.    

"У кінці лютого пройшли вибори Верховної Ради, місцевих і обласних рад. Якраз до Верховної Ради обрали Віктора Романюка, нашого поета, який був головою крайового проводу "Руху". Він був імпульсивний, мав надзвичайні організаторські здібності. 11 березня ми зробили величезне віче, де зібралося багато людей. Тоді він привітав усіх новообраних депутатів міської та обласної ради, де понад 90% депутатів були від Руху, і сказав: "Ну, раз тепер наша влада, значить, на ратуші має бути наш прапор". Тоді я і ще четверо молодих хлопців вхопили прапор і побігли до міськради, аби негайно повісити його. Ми не хотіли більше чекати", – пригадав Василь Бичко.

Але двері, були закриті й туди не впустили. Сказали, що в міськраді вихідний.

"Прийдете, буде засідання виконкому, тоді через виконком встановимо", – відповіли нам, – пригадує чоловік. – У вівторок було засідання крайового проводу. Зібралося дуже багато людей у міському будинку культури. І довгоочікуване рішення таки прийняли: сильно-жовтий прапор має бути встановлений на ратуші".

Богдана Гавришок пошила гарний і великий прапор. Богдану Ботвину дали завдання освятити його в Успенській церкві. Оресту Галицькому – зробити та встановити на даху кріплення.

"Треба було поставити три кріплення, тому що тоді там був тільки один прапор, червоно-синій. А ми мали не знімати червоно-синій, а поставити збоку один, а з другого боку – синьо-жовтий. Мені доручили встановити прапор і забезпечити охорону порядку", – розповідає пан Василь

"Думав про те, скільки поколінь боролися за цей прапор"

Міліції тоді взагалі не було, пан Василь гадає, що усі сховалися.

"Я розробив тоді 480 пов'язок тільки для охорони порядку. За підрахунками, в день встановлення прапора було десь 16 тисяч людей. Приїжджало дуже багато зі Сколе, Миколаєва, Дрогобича. Коли вже саме встановлювали прапор, на засіданні виконкому був начальник Стрийського КДБ Колодяжний. Виступав проти й залякував людей".

Як тільки принесли прапор, вийшов мер Стрия Ігор Матійців і оголосив рішення виконкому, що вирішили встановити прапор. Усі люди були в ейфорії. 

"Ми швиденько нагору, встановили два прапори – радянський і наш, синьо-жовтий. Тоді якраз над нами пролітали в небі журавлі, поверталися в Україну.  Клинами розійшлися,  вийшов наче тризуб у небі", – згадує щемливий момент пан Василь.

Події того дня на відеокамеру знімав оператор з телекомпанії "Міст" зі Львова. Тривалий час відео не було у відкритому доступі, а люди, зафіксовані на кадрах думали, що плівку забрало КДБ. Знайшли його у просторах інтернету, кажуть, аж після Помаранчевої революції".

Світлини місцевого фотографа також з'явилися в мережі вже після 2000-х.

Пан Василь зізнається, що у момент підняття прапору відчував, наскільки це історична подія, і з відповідальністю виконував цю місію.

"Коли я нагорі чекав на прапор, дивився на натовп і подумав собі: якби я зірвався звідси, мене люди впіймали б. Стояв і думав – скільки людей, скільки століть за цей прапор страждали й боролися. Я був художником і навіть не дозволяли малювати поєднання блакитного й жовтого, а мені доля дала таку можливість – уперше в Україні підіймати наш синьо-жовтий прапор на державному органі влади".

У 64 роки пішов на війну

Увечері після історичної події, прийшовши додому, пан Василь ще й побачив себе в телевізорі.

"Мама включила телевізор, де йшла програма "Врємя" і кричить: "Василю!".

І такий уривок – розвівається прапор і ми стоїмо четверо під прапором і співаємо гімн. Ми тоді від хвилювання вісім разів той гімн співали. І диктор дослівно сказав. "В городе Стрый Львовской области над зданием горсовета поднят бандеровський флаг". Мама розплакалась і сказала, що все правильно зробив.

Зараз прапор, який уперше підняли над Стрийською мерією, зберігається у краєзнавчому музеї "Верховина"

Згодом, 4 квітня, синьо-жовтий прапор підняли у Дрогобичі, потім і у Львові. 

"І я тоді вже усвідомив, що тоді наш прапор – це був кілок, забитий у хребет Совєтської імперії. Тому що, власне, після 14 березня почався розвал. Потім почався Нагорний Карабах, потім Білорусь, Прибалтика. Частково я причетний до того розвалу імперії", – зазначає Василь Бичко.

На цьому боротьба пана Василя за вільну і незалежну Україну від російських окупантів не закінчилась. У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, він добровольцем пішов воювати. Тоді чоловікові було вже 64 роки.

"Мене тут не брали, казали – старий дід. А я поголився, постригся налисо, аби здаватися молодшим, і поїхав у Київ, у Карпатську Січ. Там мав знайомих і мене вже не питали, скільки років. Дали автомат у руки. То були Ірпінь, Буча, Вірнопілля під Ізюмом. Я там був найстарший".

Потім, коли добровольче формування розформували, панові Василеві подякували й відправили-таки додому.

"Мені сказали: "Діду, дякуємо, давай додому. І так моя війна закінчилася. Але потім тут, у Стрию, ми створили ДФТГ (добровільне формування територіальної громади) й охороняли місто".

До 35-ї річниці знаменної події пана Василя нагородять відзнакою та медаллю "За заслуги" м. Стрий від міської ради, нагадавши про ту важливу місію, яку чоловік виконав для історії міста і всієї країни.