Компромісу з поляками шукали десятиріччя: 112 років тому Галицький сейм ухвалив угоду, за якою українці отримували третину місць в сеймі

"Еспресо.Захід" розповідає більше про запеклу політичну боротьбу, яка точилась перед цим десятиліттями, як шукалися компромісні рішення та що передбачала сама Сеймова угода.

Що передувало 

На початку XX століття Королівство Галичини та Володимирії фактично жило в умовах політичної блокади. Виборча система, створена ще 1861 року, давала перевагу польській шляхті.

Згідно з виборчим законом, українці в Галицькому сеймі могли мати лише 33% послів, хоча вони становили 45% населення краю.

Насправді ж кількість українських послів в реальності була значно меншою. Лише у першій каденції 50 послів були русинами. У 1867-1869 роках їх стало 33, у 1870-1876 рр. – 36, у 1877-1882 рр. – 18, у 1883-1889 рр. – 15, у 1889-1895 рр. – 21, у 1895-1901 рр. – 18. А 1901 року було обрано лише 13.

посли-русини Галицького сейму 1-ї каденції (1861—1867)

Українці намагались різними способами виправити цю ситуацію. Політична боротьба між поляками і українцями загострилась навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила кількість українців у Галицькому сеймі.

У 1905–1906 роках проводилися масові віча та демонстрації за проведення виборчої реформи, внаслідок цього з 1907 року вибори до австрійського парламенту стали проводитись на основі загального виборчого права. Того ж року український правник Євген Олесницький вніс законопроєкт щодо загального виборчого права до Галицького сейму. 

Як шукали компроміс

Переговори між українцями і поляками тривали роками. Посередниками виступали церковні та політичні авторитети — зокрема Андрей Шептицький. Польську сторону представляли намісники Міхал Бобжинський та Вітольд Коритовський. 

У січні 1914 року, завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького, був укладений польсько-український компроміс: "На день 26. січня 1914 р. запросив маршалок краєвий граф Адам Ґолуховскі президії соймових клюбів на нараду в справі порозуміння про спірні пункти відносно виборчої реформи. Тут знова станули проти себе обі сторони: українська і польська, а безрадний намісник Коритовскі, станув без ніякого предложення угодового, та відозвав ся з просьбою до митрополита Шептицького, щоби він сказав якесь слово поєднання. Тоді митрополит Шептицький виголосив промову в першій части по українськи та в другій части по польськи, і від себе предложив три умови компромісу: 1) що відношеннє членів Виділу краєвого буде: двох Українців – на вісім членів, але маршалок краєвий буде мати тільки один голос, а не два голоси, як хотіла польська сторона; 2) що має бути тільки 12 двомандатових округів виборчих, і 3) що польська сторона дасть на доказ національного порозуміння заяву за відновленнєм переговорів в справі українського університету...

По двох днях нарад, памятного 28. січня 1914. р. заключено і підписано формальний компроміс на сих условинах... По підписанню сеї угоди заявив митрополит Шептицький, що се лиш одна справа, але дуже важна та дає надію, що за нею послідує полагода инших спірних справ в інтересі мирного пожиття обох народів..."

Андрей Шептицький

Учасник цього процесу, депутат Галицького сейму та Австрійського парламенту Кость Левицький писав: "Отсе була перша історична і дійсна угода на галицькім терені, яка мала вигляди бути епохою у визвольних змаганнях нашого народу. Забезпечена наших округів виборчих, в значній части національним кадастром, та застережений вибір українських членів Виділу краєвого, соймових комісій і краєвих інституцій нашою соймовою репрезентацією, – мали стати зародом політичної автономії українського народу. Переведена реформа надала виборче право значно ширшим народним масам, як се було досі, бо запровадила загальне, безпосереднє і тайне право голосування в сільській і загальній міській курії, чим наблизила ся до засад демократичної виборчої реформи та Українцям дала спромогу вибрати також своїх заступників з міст до галицького Сойму".

Сеймова угода

14 лютого 1914 Галицький крайовий сейм проголосував за так звану Сеймову угоду, яку передбачав укладений польсько-український компроміс і яка змінила Крайовий статут для Галичини 1861 року, і запровадив нову Виборчу сеймову ординацію для Галичини.

Галицький крайовий cейм

Згідно з нею, новий Галицький сейм мав складатися з 228 депутатів. Серед них 13 обиралися "за посадою" — зокрема ректор майбутнього Львівського українського університету та троє греко-католицьких владик. 45 депутатів представляли табулярну земельну власність (лише один українець серед них), 57 — міські курії (з них 9 українців). Ще 7 депутатів обиралися від торгово-промислових палат і промислових товариств, без визначення національності. І 106 послів представляли сільські громади, серед яких 48 українців. Таким чином, українці мали отримати приблизно третину місць— 62 мандати (27,2%) — у сеймі та повноправне представництво у різних комісіях.

Реформа передбачала, що будь-які зміни до Крайового статуту потребують 75% голосів. Це означало, що без згоди української фракції Сейм не міг ухвалити жодного стратегічного рішення, українці отримали законне право вето.

Польсько-український компроміс також суттєво обмежував монополію поляків на владу, передусім у сфері освіти та культури, і зобов’язував польських політиків не перешкоджати створенню українського університету у Львові.

Водночас питання про поділ Галичини на два окремі краї, польський з центром у Кракові та український зі столицею у Львові, залишалося невирішеним. До української Галичини в перспективі планувалося приєднати Буковину та Закарпатську Русь.

Однак за кілька місяців почалася Перша світова війна, і компромісна угода залишилася лише на папері.

Читайте також: Між польським впливом і українськими мріями: 164 роки тому запрацював Галицький сейм

Кінець діяльності Галицького крайового сейму

Остання сесія Галицького сейму відбулася у 1914 році. Невдовзі після її завершення розпочалася Перша світова війна, і сейм більше не скликали. Бойові дії точилися, зокрема, на території Галичини, а Львів певний час перебував під окупацією. Деякий період продовжував функціонувати Крайовий виділ.

Після закінчення війни Австро-Угорщина розпалася, а в Галичині вибухнула українсько-польська війна, що завершилася перемогою Польщі. За нових обставин сейм утратив своє значення, а Крайовий виділ поступово замінили органи польської адміністрації.

будівля Галицького сейму (Львівський національний університет імені Івана Франка зараз)

Остаточно Галицький сейм було ліквідовано 30 січня 1920 року актом польського Установчого сейму про скасування Сейму і Крайового виділу колишнього Королівства Галичини й Володимирії з Великим князівством Краківським. Документ передбачав формальне припинення діяльності цих інституцій, а їхні права, обов’язки та майно передавалися польській державі. Водночас було створено Тимчасовий виділ самоврядування (Tymczasowy Wydział Samorządowy), який мав виконувати функції Крайового виділу до запровадження єдиної системи самоврядування.