Коли Степан Бандера став ворогом Третього рейху: історія і значення арешту 1941 року

Ця подія стала кульмінацією напружених відносин між українськими націоналістами та нацистською Німеччиною, яка, попри початкову співпрацю, не визнавала прагнень українців до незалежності. "Еспресо.Захід" розповість більше про причини ув’язнення та якими були будні Бандери в концтаборі.

Передісторія: ОУН та співпраця з німцями

У 1930-х роках Організація українських націоналістів, заснована у 1929 році, активно діяла на західноукраїнських землях, які на той час перебували під польською окупацією. 

Уже в 1932 році, у віці 23 років, Степан Бандера був членом Крайового проводу ОУН, обіймаючи посаду референта пропаганди, і вважався одним із найрадикальніших молодих лідерів українського націоналістичного руху. Тому його неодноразово заарештовували. 

Активна діяльність Бандери, зокрема організація замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 році, призвела до тривалого арешту та ув’язнення польською владою. Варшавський процес став одним із найбільших судових процесів проти Організації українських націоналістів та мав широкий резонанс у пресі, зробивши з Бандери культову особистість. Суд засудив його та ще двох учасників ОУН до смертної кари, яка у підсумку була замінена на довічне ув’язнення.  

У 1936 році Степана Бандеру перевели до варшавської тюрми. Умови були суворими: спали на цементі, бракувало води. Бандера отримував гроші від рідних на продукти й книги. У камерах з ним сиділи інші відомі представники ОУН, зокрема, Микола Лебедь, Ярослав Карпинець, Богдан Підгайний та інші. В’язні обмінювалися літературою, організували навчання одне для одного. У січні 1937 року посилили режим, тому Бандера з оунівцями провів 16-денне голодування, після чого їх перевели до іншої камери, а згодом його ізолювали. У 1937–1938 роках ОУН планувала втечу Бандери, але поліція арештувала організаторів, а Бандеру перевели до тюрми в Бересті.

Після початку Другої світової війни у 1939 році, коли Польщу розділили між нацистською Німеччиною та СРСР, Бандера зміг втекти та вибратися на волю. Він очолив революційне крило ОУН-Б після розколу організації у 1940 році. Бандерівці сподівалися використати німецько-радянський конфлікт для відновлення української державності. 

У 1941 році, напередодні операції "Барбаросса" (німецького наступу на СРСР), ОУН-Б співпрацювала з німецькою розвідкою (Абвером), отримуючи підтримку для підготовки диверсійних груп та формування двох українських батальйонів у складі німецької армії – Нахтіґаль" та "Роланд". Бандера та його соратники підозрювали, що Німеччина не зацікавлена в незалежній Україні, а розглядає її як джерело ресурсів і територію для колонізації. Попри це, оунівці вирішили використати хаос війни для просування проукраїнських цілей, сподіваючись, що у підсумку вони зможуть переконати нацистів у необхідності існування окремої української держави.

Це одразу чітко помітно з перших днів німецько-радянської війни. Адже, коли батальйон "Нахтіґаль" під командуванням Романа Шухевича, увійшов до Львова, оунівці довго не думали, а одразу 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави. Цей акт мав на меті заявити світові про прагнення українців до незалежності та поставити німецьке керівництво перед фактом існування української держави. 

Ярослав Стецько був проголошений прем’єр-міністром, а Бандера залишався головним ідеологом і провідником руху. Німецьке командування, зокрема Адольф Гітлер, різко відреагувало на цю ініціативу. Фюрер вважав проголошення української держави змовою, тому розпорядився ліквідувати рух Бандери. Адже нацисти планували встановити в Україні маріонеткову адміністрацію, а не визнати незалежність, Бандера і його поплічники стали загрозою цим планам.

Читайте також: Міфи та правда про Романа Шухевича: 118 років від дня народження головнокомандувача УПА

Арешт Степана Бандери німцями та умови життя 

фото: Вікіпедія

Німецькі спецслужби швидко зреагували: спершу затримали Стецька з поплічниками у Львові, а тоді взялися за Бандеру. 3 липня 1941 року в Кракові Степан Бандера разом з іншими помітними фігурами ОУН (Б) вели переговори з німцями щодо Акту 30 червня. На погрози Бандера заявив, що ОУН бореться за незалежну Україну і має право створювати уряд.

Коли Бандера покинув Краків, 5 липня гестапо арештувало його біля Белза, і відправивши через Люблін назад до Кракова. 6 липня шеф уряду Генеральної Губернії Бюглер вимагав від нього відкликати Акт, але Бандера знову відмовився. 9 липня його з дружиною Ярославою та дочкою Наталкою перевезли до Берліна, де помістили під домашній арешт у тюрмі гестапо на Ліхтерфельде-Ост.

У цей період Бандера та Стецько писали меморандуми та листи до нацистського керівництва, зокрема Гітлера, Ріббентропа та Розенберга, пояснюючи позицію ОУН, але не відступали від своїх принципів. 

Однак після успіхів німців на Східному фронті, зокрема оточення й захоплення Києва, у Берліні вирішили більше не зважати на українських націоналістів. З 15 вересня 1941 року Бандеру перевели до центральної тюрми гестапо на Прінцрегентштрасе, а з січня 1942 року він перебував у концтаборі Заксенгаузен, у спеціальному приміщенні, де утримували важливих політичних в’язнів. Умови в "Целленбау" були відносно кращими, ніж у звичайних бараках концтабору.

Разом із Бандерою було заарештовано близько 300 членів ОУН, а з вересня 1941 року репресії посилилися: за даними істориків, у німецьких тюрмах і таборах опинилися півтори тисячі оунівців. Двох братів Бандери, Василя та Олександра, закатували в Аушвіці в липні 1942 року, а третього брата, Богдана, за однією з версій, розстріляли в Херсоні чи Миколаєві. У львівській в’язниці загинув брат дружини Бандери, а його тещу закатували в 1944 році.

брат Степана Бандери, Василь був закатований в Аушвіці, фото: Вікіпедія

Тож загалом арешт Бандери був прямим наслідком його відмови співпрацювати з нацистами на їхніх умовах. Гітлерівське керівництво прагнуло використовувати ОУН як інструмент у боротьбі проти СРСР, але не було готове миритися з ідеєю української незалежності.

Ув’язнення в Заксенгаузені: 1942–1944

У січні 1942 року Бандеру і Стецька перевели до концтабору Заксенгаузен (поблизу Берліна), в так звану "Целле цегельна" (Zellenbau) – ізольовану частину табору, призначену для "особливо важливих" політичних в’язнів. До речі тут перебували такі відомі в’язні, як Георг Ельзер (організатор замаху на Гітлера), лідери європейських рухів опору, комуністи, радянські генерали та німецькі єпископи. 

Хоча умови утримання були жорсткими, вони не були ідентичними до масових бараків: в’язнів у Zellenbau утримували в окремих камерах, із можливістю отримувати книги, іноді навіть вести обмежене листування (та для цього треба було проявляти кмітливість, щоб робити це нелегальними каналами).

Згідно з даними німецького агента "Штазі", у концтаборі Степан Бандера був у дружніх стосунках із художником Оддом Нансеном. Цей норвезький велетень взяв його під свою опіку і допомагав усім, що мав, особливо – продуктами. Він малював портрети ув'язнених, зокрема і Бандери. 

Один з оунівців, що теж був в цій в'язниці, описав суворий розпорядок дня: підйом о 5:00, застеляння ліжка, прибирання камери, умивання. Сніданок, обід (12:00) і вечеря (18:00) подавалися в камеру, їжа була низької якості, посуд мили самі в’язні. Оунівцям надавали найгіршу категорію харчування. Заборонялися розмови під час прогулянок. Відбій – о 20:00.

Тож більшість часу Бандера перебував у камері одиночного утримання. Його допитували, намагалися використати в політичних цілях, та безуспішно. Увесь цей час він залишався під пильним наглядом гестапо, але не поривав зв'язків з ОУН-Б. Через посередників він іноді отримував новини з волі та передавав свої думки.

У своїх спогадах інші в’язні згадували, що Степан Бандера в ув’язненні був товариським, ділився продуктами з нужденними. Також він тримався гордо з німцями, не зламався психічно й не співпрацював з нацистами. У в’язниці він розмірковував над майбутнім України, аналізував політичні помилки, і навіть почав готувати ідеологічні нариси, які потім вплинули на формування післявоєнної стратегії ОУН-Б. Наприклад, 22 липня 1943 року, Степан Бандера зустрівся в концтаборі з головним комендантом Армії Крайової Стефаном Ровецьким, який перебував теж в ув’язненні. Вони обговорювали українсько-польські відносини, політику західних союзників та загрозу приходу більшовиків. Згодом Ровецький у листі до польських в’язнів зазначив, що Польща мусить рахуватися з втратою східних земель на користь українців заради національної політики.

Звільнення Бандери

Арешт Степана Бандери показав світові, що ОУН-Б не була союзником Гітлера, а українські націоналісти боролися за незалежність, не визнаючи жодного окупанта – ні радянського, ні нацистського. 

До 1944 року ситуація на фронтах Другої світової війни змінилася: Німеччина зазнавала поразок, і нацистське керівництво вирішило переглянути свою політику щодо українських націоналістів. 

У серпні 1944 року, усвідомлюючи наближення поразки, нацисти вирішили звільнити лідерів ОУН, сподіваючись використати їх у боротьбі проти наступаючої Червоної армії. 25 вересня 1944 року на нараді одного з головних ідеологів нацизму Альфреда Розенберга та генерала військ СС Ернста Кальтенбруннера було затверджено рішення про звільнення Бандери та Стецька. 

Таким чином Бандера провів у німецькій неволі понад три роки. 27 вересня 1944 року його звільнили з Заксенгаузена та згодом перевезли до околиць Берліна, де він перебував під домашнім арештом. Німці пропонували йому співпрацю в Українському національному комітеті під керівництвом генерала Андрія Власова, але Бандера відмовився, наполягаючи на незалежності ОУН.

1 лютого 1945 року Степан Бандера з родиною, за сприяння Миколи Лебедя, втекли з-під німецького нагляду під час авіабомбардувань у хаосі війни до Тіролю. Згодом Бандера переїхав до Відня, де продовжив керувати ОУН з-за кордону. Однак у 1959 році його було вбито агентом КДБ Богданом Сташинським у Мюнхені.

Читайте також: Вбитий кілером-шпигуном з Львівщини: роковини трагічної смерті Степана Бандери