Розстріли цивільних – це традиція окупанта. Відеоблог Володимира В'ятровича

Доброго дня, я Володимир В‘ятрович.

Я з України.

Всім привіт просто з виру історії.

Я виріс на заході України. Де вислів «жахи окупації» викликав зовсім інші асоціації, аніж спалені нацистами села, як то є для українців у центрі та сході.

В Галичині нацистська окупація була значно м’якіша, ніж на інших теренах України. Тому тут згадували в першу чергу про жахи, вчинені совєтами в 1939–1941 роках.

Тому сьогодні хочу розповісти саме про цю окупацію, найжахливіші традиції якої повторює нині російська армія.

Розповісти не лише, щоб ми краще знали своє минуле, але головне — щоб розуміли, чого очікувати в сьогоденні.

Щоб кожен, хто необачно думає, що окупація росіян — не так страшно, як німецька, думає «можна пересидіти», «вони свої і нас не будуть рухати», забули про це.

Щоб негайно скористалися першою ж нагодою виїхати на вільну від окупантів територію.

Підписаний СРСР та Третім Райхом 23 серпня пакт Молотова-Рібентропа запустив початок Другої світової.

Тоталітарні режими домовилися про розподіл сфер впливу у Європі. Першою жертвою цього стала Польща. Її вдарили з обох боків.

Із заходу німці, зі сходу совєти.

При чому другі свою агресію представили як «визвольний похід». Визволяли нас, українців та білорусів. Про те, яким для нас було це визволення — розказую сьогодні. Але дозволю собі спойлер — дуже схожим на те, що робить Росія нині, у 2022 році.

На окупованих совєтами територіях відразу почалося створення «тимчасових адміністрацій» з числа місцевих і тих, кого підвезли. Потім організували «народні збори», які оголосили про приєднання до СРСР. Нині росіяни такі заходи називають референдумами і проводили їх в окупованих Криму та на частині Донбасу.

А далі, після політичного оформлення окупації, почалася чистка.

Знищення усіх, хто могли завадити совєтському режиму.

Першими репресували представників попередньої влади, тому серед жертв репресій на початках було найбільше поляків. Потім взялися за знищення будь-яких виявів суспільно-політичного життя. Припинили діяльність усіх організацій, які діяли тут до 1939 року.

Далі — арешти активістів політичних партій міжвоєнного періоду, громадських організації та рухів.

Єдиною структурою, яка продовжила діяльність, була Організація українських націоналістів. Втрималась, бо залишалася в підпіллі і тепер спрямовувала боротьбу не проти польської влади, а порти совєтської. Тому вже незабаром головні сили НКВД були спрямована проти ОУН.

Арешти і публічні суди над активістами мали залякати місцевих. Але цього не вдалося досягти. Тому почалися масові депортації населення, щоб фізично ліквідувати базу для підтримки українського руху.

До літа 1941 року із Західної України депортовано 1 мільйон 200тисяч людей, не менше половини з яких — українці.

Маховик репресій розкрутили на повну, ламаючи долі тисяч людей, коли несподівано для совєтського керівництва на них напав колишній союзник — Третій Райх. Совєтська армія посипалася, мільйони солдат кидали зброю. Почався панічний відступ влади.

Тим часом, тисячі «ненадійних» для влади громадян перебували у переповнених в’язницях. Їх вирішили не відпустити чи евакуювати, а ліквідувати.

Відтак в тюрмах Західної України між 22 та 30 червня було знищено щонайменше 22 тисячі в‘язнів. Досі ми не встановили точної кількості убитих — чергові нові масові поховання жертв червоного терору виявили у 2019 році.

Цих людей не просто розстрілювали. На подвір’ях і в камерах тюрем після відступу совєтів знайшли тисячі понівечених тіл чоловіків і жінок, які піддавалися жахливим тортурам.

Відрізані частини тіла, розпороті животи, зґвалтовані перед смертю жінки, діти, примотані до тіл матерів колючим дротом, розіп’яті на стінах камер священники.

Я був одним із тих, хто з 2008 року створював музей в одному з місць, де сталися ці жахи влітку 1942-го.

Тоді воно називалося Тюрма на Лонцького. Тут за 5 днів вбито 1680 в’язнів. Наймолодшому було лише 13 років.

Музей ми створили, щоб розповісти про жахи совєтської окупації. Щоб застерегти всіх від повторення таких злочинів.

Музей відвідали тисячі людей з усієї України і світу. Вони дізналися про жахи в минулому, але нам не вдалося запобігти їм в сьогоденні.

І фото помордованих цивільних в Бучі дуже нагадують фото з літа 1941-го у Львові. Злочин повторився тому, що світ не засудив комуністів так, як нацистів.

Так і не було другого Нюрнберга проти Сталіна.

Тому зараз маємо перемогти і притягнути до відповідальності російських військових злочинців і Путіна особисто. За Маріуполь, Чернігів, Харків, Ірпінь і Бучу. Ту саму Бучу через яку я крізь затори пробивався в Київ, в якій водив на футбол сина і в якій ходили у кафе з родиною.

Маленьке лісове містечко край Києва, яка опиниться в підручниках історії біля Сребреніци.

Вірю разом із вами у Збройні Сили України та кожного та кожну із нас, хто всіма силами наближає перемогу. І як історик хочу нагадати в час страждань і болю: ми — сильні.

На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!

Джерело

Про автора. Володимир В'ятрович, народний депутат України.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.