Протести й культурні заходи проти пропаганди РФ у Німеччині: як активісти ГО "Віче" працюють на перемогу України

ГО Vitsche Berlin – одна з найвідоміших українських громадських організацій у Німеччині, яка виникла в час повномасштабної війни Росії проти України. За цей час активісти "Віче" провели сотні різноманітних акцій, допомогли тисячам вимушених переселенців і зібрали сотні тисяч євро для потреб України. Організація об’єднує довкола себе активну українську молодь, яка завдяки креативним ідеям показує німцям, чому нас потрібно підтримувати у війні, яку розпочали росіяни.  

У суспільній думці Німеччини досі є багато сентиментів до росіян, а також пацифістів, які проти надання зброї Україні. А все тому, що близько 4 млн росіян мешкає в Німеччині, історія цих двох країн має багато зв’язків. На жаль, до повномасштабної війни німці мало знали і цікавилися Україною. Однак зараз, коли лише в одному Берліні мешкає близько 100 тис. українців, німці заново відкрили для себе, хто ми такі. Значною мірою і завдяки діяльності "Віче".

Вікторія Фешак родом зі Львова. Останні сім років вона мешкає у Німеччині, два з них – у Берліні. Дівчина є однією з тих, хто був при витоках "Віче" і досі активно задіяна в їх структурі. "Еспресо.Захід" поспілкувався з Вікторією про її діяльність в організації та про те, як вдається показати німцям інший погляд на історію та культуру України, на які вони звикли дивитися з позиції росіян.

Фото: Borja Martin-Andino

 

Вікторіє, розкажи, як виник Vitsche Berlin? Коли це було?

У січні 2022 року ми зібралися в Берліні з небайдужими людьми й організували перший протест. Тоді в усіх була тривога, яка наростала з кожним днем. Ми не знали, що робити, все вийшло спонтанно. Декілька людей, які до цього не знали одне одного, зорганізувалися і почали організовувати протести. 30 січня відбувся перший наш вихід на вулиці Берліна. Відтоді виходили регулярно.

У ті дні було таке враження, що ніхто не розуміє, наскільки критичною є ситуація. А ми знаємо, як це було в 2014 році в Україні і у 2008 році в Грузії. Для нас було очевидно, що відбувається. На кордоні стояли російські війська, готові будь-якої миті напасти. Однак усі вдавали, що нічого не відбувається.

22 лютого у нас вийшов дуже ефектний протест, багато людей долучилося. Також 24 лютого, в день початку повномасштабної війни, вийшла велика кількість людей. Тоді ще не мали структури, але з кожним днем наша команда все більше організовувалася і ми стали рупором українців в Берліні, чи навіть у всій Німеччині.

Тоді нас побачили і на котрійсь із демонстрацій підійшли (вже тепер) друзі з Пілецького інституту. Це польський інститут, який розташований біля Бранденбурзьких воріт. Вони запитали, чи треба нам приміщення. А в них великий офіс у серці Берліна. Звісно, що ми погодилися. Вони надали нам усе приміщення, де дислокувалося багато організацій, що зорганізувалися в одну "парасольку" для спільної роботи для допомоги українцям. Саме тоді, мабуть, ми викристалізувалися як Vitsche, сформували команду й зареєстрували свою громадську організацію.

Чому назвали організацію словом "віче"?

Мали брейнстормінг і виникло декілька варіантів. Обрали слово "віче". Ця назва коротка і запам’ятовується. До того ж, німці можуть її прочитати, хоча часто читають як "фіче". Та головне – це слово має давню історію та означає збори вільних людей, які вирішують громадські справи. У нас своя повноцінна структура, є члени управління, але ми всі між собою рівні. Маємо горизонтальну структуру: якщо відбувається голосування, то всі голоси однаково цінні.

Скільки людей долучено до "Віче"? Знаю, що у вас здебільшого дівчата?

Так, по суті, в корі "Віче" – 14 дівчат і один хлопець Багато з цих дівчат переїхали в Німеччину через повномасштабну війну. Це 15 людей, які щотижня залучені в життя організації. Кожна має свою функцію. Наприклад, я в аналітичному відділі, де займаємося наративами, комунікаційною стратегією, верифікацією інформації про різних людей і організації, з якими співпрацюємо, аналізуємо різні контроверсійні питання. Однак до цих 15 людей долучається ще близько 80 активних волонтерів, які допомагають у різних питаннях. Ніхто у "Віче" на повну ставку не працює. Кожна і кожен із нас має свою експертність уц якихось питаннях та працює ще на інших роботах.

Учасники "Віче" провели вже понад 90 перформативних демонстрацій, займаються культурними проєктами з розвінчування російської пропаганди в Німеччині 

Фото: Julia Sonata, Chris Knickerbocker, Niklas Braun, (Ce)Lina Isenbart

 

Стосовно діяльності організації: як вона змінювала, на чому зараз акцентуєте увагу?

Спершу ми, як і всі, реактивно реагували на нагальні потреби, які були в Україні. Допомагали біженцям, відправляли десятки машин з гуманітаркою. Також виходили з протестами, проводили панельні дискусії. Точково були всюди задіяні. Однак чіткого уявлення, що саме є нашим пріоритетом, на той час ще не було. Згодом воно з’явилося, коли ми стратегічно все обдумали і зрозуміли в чому наша сила, чим відрізняємося від інших організацій. Ми дуже гарно організовували різні культурні проєкти. На жаль, німці поступово все менше реагували на політичні кампанії. Їм хотілося чогось іншого. Тому ми зайняли нішу культурних проєктів і зосередилися на медійній діяльності. Зараз багато працюємо з розвінчуванням російської пропаганди та їхніх імперських наративів, розбиваємо цю колоніальну ментальність. Дуже багато робимо просвітницьких матеріалів у багатьох форматах. Це можуть бути конференції, перформанси, різні івенти, ходимо на німецькі ток-шоу, робимо свої подкасти. Одним словом – різноманітна антипропаганда на багатьох рівнях.

Також варто зауважити, що наші демонстрації мають перформативний характер і вже понад 90 таких провели. Вони всі тематичні. Наприклад, ембарго на російський газ і бізнес чи демонстрації проти російської пропаганди в німецьких медіа.

Так, ми не могли мовчати, коли торік навесні німецьке видання взяло на роботу російську пропагандистку Марину Овсяннікову, яка 20 років працювали на російському телебаченні. А її влаштовують на роботу, як експертку по Росії і Україні в час активної війни! Її, зрештою, невдовзі після цього звільнили.

Фото: Chris Knickerbocker

 

Коли стався підрив Каховської ГЕС, ми стояли у воді з плакатами про те, що наш дім під водою. Коли Україні не давали танків, виходили в леопардовому стилі. Щоразу все робимо в якомусь перформативному форматі. Однак ми не лише влаштовуємо перформанс, ми також прописуємо подальшу комунікацію, випускаємо різні аналітичні матеріали про тему, яку хочемо донести, щоб усе більше німців ввести в контекст проблеми. Тобто це така багатоканальна і структурована робота.

Фото: надане Вікорією Фешак

 

Ще займаємося напрямком культурної дипломатії і фасилітації. Намагаємося за допомогою різних культурних продуктів та проєктів донести проблеми, з якими стикаються українці зараз, розповідаємо, як можна допомогти Україні. Якщо наводити приклад того, наскільки важлива культурна дипломатія, мені відразу згадується історія із всесвітнь овідомим "Щедриком". Ця мелодія стала популярною в західному світі ще тоді, коли України як держави не існувало. Та ця прониклива музика говорила про Україну і нашу культуру, про нашу суб’єктність. Завдяки "Щедрику" багато іноземців дізналися про нас, тобто завдяки цій культурній дипломатії.  

Візитною карточкою "Віче" є "Sound Garden" – український фестиваль, який відбувається майже щосезону, зазвичай в андеграунд форматі.

Це хорошої якості музика. Запрошуємо митців з України. Ми дуже ретельно відбираємо виконавців, маємо високі вимоги, співпрацюємо лише з тими, хто має чітку проукраїнську позицію. Адже для нас важлива репутація та довіра. Запрошуємо не лише музикантів, а й перформерів, різних митців.

Окрім музичної сцени, відбувається дійство і на перформативній сцені. А під час усього цього проводимо благодійний ярмарок, включно з українською кухнею, де частину з продажів передають на донати.  Щоразу організовуємо ярмарок унікальних українських виробів, воркшопи. Хоча в нас безкоштовний вхід, але закликаємо учасників зробити якийсь донат: чи 1, чи 100 євро, то вже як забажають. Зазвичай на кожній події у нас є ціль, яку хочемо досягнути, і всі знають, на що вони донатять. Як правило, це те, на що в той момент є критичний запит: турнікети, рятувальні дрони, генератори тощо. З цих донатів спершу ми самі закуповували ці речі, а зараз передаємо нашим партнерським організаціям, які закуповують і відправляють їх в Україну.

Учасниці й учасники нашої організації дуже талановиті. Наприклад, перед Різдвом "Віче" ставив свій вертеп. Членкиня правління організації Єва Якубовська була його режисеркою, а акторами і співаками – учасники "Віча". Ми працювали і ставили вертеп за методологією Курбаса. Для берлінської спільноти це було щось унікальне, адже багато людей ніколи в житті не бачили нашого українського вертепу. Тобто придумуємо різні ідеї, щоб зацікавити німців допомагати Україні і показати, яка багата наша культура.

З якими організаціями ви співпрацюєте?  

Ми співпрацюємо з UNITED24, робили з ними кампанію зі збору грошей на великі генератори для лікарень. Це було перед Різдвом, коли німці не дуже й хотіли донатити, але ми мали креативні ідеї, як-от відео з відомим амбасадором України Френком Вільде, збирали донати з нашим фестивалем "Sound Garden" чи з онлайн ді-джей стрімом, щоб виконати поставлену ціль. Назбирали понад 100 тис. євро і за ці кошти UNITED24 закупила генератори для східних регіонів України.

Також співпрацюємо з благодійною організацією Berlin to Borders. У ній працюють люди з різних країн. Головою там є дівчина з Перу, наша хороша подруга, яка дуже багато підтримує Україну. У цієї організації чудова логістика закупівлі та швидкої доставки потрібних речей. На останньому "Sound Garden" назбирали достатньо грошей, щоб Berlin to Borders закупили необхідні речі для людей, які постраждали від підриву Каховської ГЕС.

До 24 серпня провели фестиваль "Воля". Це був цілий вікенд заходів з 23 по 27 серпня, включно з великою демонстрацією на День Незалежності. Маємо місію зібрати 24  тис. євро для одного медичного проєкту у співпраці з організацією Aid Pioneers. Вони займаються тим, що організовують відправку зі США великих контейнерів з екстреною медичною допомогою і доставлять їх у різні куточки світу. Власне, щоб доставити такий до українських лікарень на лінію фронту, треба понад 20 тис. євро за логістичні послуги. При тому, що в контейнері потрібних медикаментів і медичних засобів на 400 тис. доларів. Відтак один євро донату дорівнює 20 євро допомоги.

"Німцям простіше зрозуміти російського солдата, ніж українського"

Фото: Roman Overko, (Ce)Lina Isenbart

 

Якщо говорити про сентименти німців до росіян, звідки вони, які головні наративи і що з цим можна зробити?

Найперше скажу, що здебільшого німці не розрізняють російської пропаганди. У них вона працювала і працює доволі добре. Так, у них є особливі сентименти до росіян і до радянської спадщини. Для німців радянське дорівнює російському. Якщо в них є відчуття провини перед радянським солдатом через події Другої світової, то це перед російським солдатом. Для них відкриття, коли ми кажемо, що Україна була на 100% окупована Німеччиною, а Росія – лише на 3%. З цього постає логічне питання: чому Росія є найбільшою жертвою нацистського режиму, якщо насправді це Україна була окупована і нищилася? Через відсутність такого розуміння у німців немає колективної відповідальності щодо українців. Для них Україна не є жертвою Другої світової, в них Росія – жертва. Також Росія в їхньому уявленні є країною, яка їх визволила. Це цікаво, що завершення Другої світової вони сприймають не як свою поразку, а як визволення. Було дослідження, яке показало, що німці хочуть думати, начебто в нацистській Німеччині було багато опозиціонерів, і родичі більшості німців буцімто були опозиціонерами, які були проти режиму й чекали визволення. Тому перед росіянами в них особливі сентименти. До того ж, у Німеччині дуже багато живе росіян. Зараз, коли вони бачать росіян, які кажуть, що проти війни, вони асоціюють себе з ними, нібито ті проти режиму, як і вони були проти в часи нацизму. Тому часом німці співпереживають їм більше, ніж українцям.

Насправді багатьом німцям простіше зрозуміти російського солдата, ніж українського.

Бо російських солдатів нібито засилають і в них начебто немає вибору, а українські йдуть цілеспрямовано і свідомо воювати. Для німців дуже важко зрозуміти, як людина може йти свідомо на війну. Ці пацифістські настрої німців для України є токсичними і невиправданими. Та поступово з розвитком війни все більше німців почали розуміти нашу потребу в самозахисті. Було дуже показовим, що ми вистояли перші три дні. Багато німців думали, що все швидко закінчиться, як це було з Кримом, бо Україна – "це ж начебто Росія", однак ні. Тут сталося щось інше. Ми завзято боремося, даємо відсіч. До німців довго доходить наше прагнення захищатися, яке нам вдається, і те, що ми будемо робити це до кінця. В їхню систему координат таке не вписується.

Після війни німці сказали: "ніколи знову". Але це малося на увазі – ніколи знову війни на території Німеччини. Вони не заангажовують себе у війну навіть опосередковано. Після Другої світової вони вперше відкрито стали на боці однієї зі сторін у війні, адже дають нам зброю. Вони переосмислюють роль Росії в їхній історії. Адже тривалий час вона була гарантом їхньої безпеки. Хоч це парадоксально звучить, але це так. Через Горбачова, який начебто об’єднав Німеччину, в них склалися свої пропагандистські міфи. Поступово вони теж їх розбивають, спостерігаючи за тим, як Росія атакує нас, а російська опозиція нічого не робить. Натомість німці бачать українців, які виступають всюди, де тільки можна. Вони чують, що ми говоримо іншою мовою, що ми талановиті, що українські біженки (бо в основному виїхали жінки й діти) хочуть працювати і є такі, які працюють на крутих роботах. Наші люди швидко адаптовуються. Німці ніколи не стикалися з такою кількістю українців. У самому Берліні зараз мешкає 100 тис. наших співвітчизників. Німці знайомляться з українцями, яких до того мало знали особисто.  

Раніше я казала, що важко знайти німця, який не має друга росіянина. І тому для них вони в більшості нібито "окей". Це може бути якийсь ліберал, який працює вже десятки років у Німеччині. З початком повномасштабної війни я боялася, що німці казатимуть, мовляв, ні, які вони вбивці, я знаю хороших росіян, вони ж добрі.

Росіяни, коли виїжджали за кордон, робили свою ком'юніті і для них це було просто втечею, вони не реагували і досі не реагують на події в Росії, абстрагуються, розширюють свою зону комфорту, а не демонтують імперію.

Якось прочитала в книжці Забужко разючу різницю між українськими і російськими опозиціонерами і дисидентами. Московська демтусовка видала за "Росію" саму себе, і росіяни таким чином показували і показують лице Росії через своє нібито ліберальне лице, але нічого не роблять, щоб міняти владу в своїй країні. Натомість українці, де б не були, впливали на підрив режиму і формування нової демократичної держави. Якби не було тої активної діаспори, не зрозуміло, якою була наша незалежність і що залишилося б від української культури. А російські опозиціонери вважають, що їх няопозиційність закінчується, коли виїжджають за кордон і показують, які ж росіяни "хороші" і як вони проти "всього поганого", і що вони жертви режиму. Вони роблять щось таке, що не має жодного значення глобально, бо це не впливає на режим у самій Росії.

Тому власне, щоб змінювати ці думки в Німеччині, ми робимо різні подкасти і німецькою, і українською мовами, роз’яснюємо наративи, чому Німеччина не так реагує (чи не реагує), як ми того хотіли б. До слова, подкасти вже півроку робимо. Всі наші учасниці й учасники в чомусь експерти: філософині, історикині, соціальні науковиці, комунікаційниці, айтішники. Словом, це різні люди.

"Виглядало максимально цинічно, коли російські ліберали вийшли на марш до річниці повномасштабної війни"

Фото: Roman Overko, (Ce)Lina Isenbart

 

Чи мали в організації справу з так званими російськими опозиціонерами?

Російські опозиціонери практично не виходили на вулицю, коли почалася повномасштабна війна. Хоча від них цього очікували. Розкажу один показовий випадок, який стався 24 лютого, на річницю повномасштабного вторгнення. Тоді була велика медійна увага до всього на цю тему. Цього дня ми організували велику ходу через усе місто, об’єднуючись із різними людьми та організаціями, щоб показати нашу українську масштабність. Цікаво, що вже наступного дня, 25 лютого, мав відбуватися протест німецьких пацифістів і різних діячів, які хотіли, щоб Німеччина припинила постачати зброю Україні. Бо на їхню думку, це підриває поняття миру. Тому ми намагалися зробити наше дійство максимально масштабнішим, ніж їхнє. У Німеччині на такі речі реагують, там парламент та уряд стежать за настроями та думкою людей, все це впливає на їхні рішення. У них система така, що зверху до низу рішення проходять: від вищих кіл через медіа до простих людей. Німці більше довіряють ЗМІ, ніж в Україні. Однак, щоб це рішення потрапило на верх і поступово пройшло через різні обговорення, його спершу потрібно донести. Завдяки протестам доносимо українську думку урядовцям.

Тож у процесі підготовки до маршу, ми побачили рекламу в інтернеті, схожу дизайном на нашу. Про те, що цього дня на тій же локації, де маємо бути ми, відбудеться протест, організований російськими лібералами. Написано українською та російською мовою. Багато українців подумали, що це наші люди організовують, і для тих, хто туди прийшов би й побачив російські прапори, це був би шок і могло бути доволі травматично.

Для нас важливо, що протести, які організовуємо, – це безпечне місце, де учасники знають, що нічого з ними не станеться.

Кожна наша демонстрація узгоджена з поліцією, на ній присутні правоохоронці, до того ж маємо своїх людей, які також спостерігають за порядком. Це породжує відчуття безпеки.

Ми пояснювали цим російським лібералами, що некоректно буде, якщо вони організовуватимуть свій марш у той самий день і в тому самому місці, краще хай послухають, що треба українцям, якщо хочуть допомогти. Бо це виглядало максимально цинічно. Адже цілий рік вони нічого не робили, а тут виходять на річницю, коли велика медійна увага, щоб потім у ЗМІ написали, умовно, 10 тис. українців вийшли, але був протест росіян, значить є "хороші русскіє", давайте їм поаплодуємо. Тобто увага тоді на них, а не на українцях і наших потребах. Ми намагалися це пояснити, та ці ліберали не хотіли нікого слухати, лише обізвали нас радикалами. У підсумку ми домовилися, що поки дійдемо до цієї точки, де мали перетнутися, їх там не буде. Вони організували там якесь своє "чаєпітіє". До речі, ми дізналися, що на попередніх своїх заходах вони вмикали "Пливе кача". Це жах, росіяни не зчитують сенсів, маніпулюють ними.  

"Українці не мають у Берліні ані пам’ятників, ані місць, де можуть вшанувати пам'ять загиблих українських солдатів"

Фото: Julia Sonata

 

Знаю, цього року вам вдалося домогтися того, що на 9 травня можна було показувати українську символіку, натомість російську - ні. Хоча торік німці заборонили будь-яку символіку цього дня. Розкажи більше про це.

Почну з цікавої ремарки. 1992 року німці й росіяни підписали договір, що Німеччина доглядає всі російські пам’ятники. Вони недоторканні та мають особливий статус захисту. При тому, що на них досі сталінські пропагандистські цитати, зокрема про те, що війна буцімто почалась у 1941 році. Тобто німці дозволяють радянським пам’ятникам пропагувати радянські наративи.

Кожного року 9 травня росіяни в Німеччині йдуть до цих пам’ятників і влаштовують своє мракобісся й ритуали. Натомість українці не мають у Берліні ніяких ні пам’ятників, ні місць, де можуть вшанувати пам'ять загиблих українських солдатів чи людей, які постраждали від нацистських трудових таборів.

Ніде немає жодної згадки про українців, нас там немає на мапі пам’яті.

Торік у дні пам’яті Другої світової німці заборони демонструвати російський прапор, а також прапори так званих ДНР і ЛНР, плюс український прапор. Однак росіяни все одно використовували російський прапор, а коли десь з’являвся український, то поліція забирала його. Це виглядало несправедливо. Ми зафіксували понад 100 таких порушень. Цього року ми підготувалися, бо знали, що таке знову може повторитися. Долучили до справи юриста. Німці повторили минулорічну вимогу з обмеженням символіки. Розуміючи, наскільки неправильно зчитуються символи і як це може шкодити українському образу та нашій боротьбі, ми подали в суд скаргу, що так не можна робити, та пояснили чому. Суд визнав нашу правоту й ухвалив, що український прапор не є під забороною. Очікували, що поліція оскаржить це рішення, але ні. Ми та український посол багато з ними спілкувалися, щоб люди зрозуміли, наскільки це абсурдно - порівнювати наш прапор із прапором Росії і псевдореспублік. Так, ми виграли суд у німецької поліції, і поліція вже не відбирала, а оберігала український прапор, щоб хтось інший його не забрав.

До речі, 8 травня ми робили велику ходу, щоб ушанувати пам’ять загиблих під час Другої світової. Це був ритуальний марш. Усі в чорному з червоними маками. Було багато людей і ЗМІ. Це дуже на контрасті добре зчитувалося, що ми сумні й пам’ятаємо про полеглих людей, а росіяни веселі і святкують якусь перемогу.

"Спочатку більше людей виходило на протести, тепер менше, але не тому, що збайдужіли. Українці почали влаштовувати своє життя в Німеччині"

Фото: Katja Müller, Chris Knickerbocker, Denys Kuznietsov

 

Стосовно протестів. Чи поменшало людей, які виходять на вулиці?

На початку повномасштабної війни ми дуже часто влаштовували протести. Українці, які приїхали до Німеччини, мали потребу вийти і сказати свою думку, щось робити, долучитися до спільної боротьби. З часом людей ставало менше, але не тому, що вони збайдужіли, а тому що організовували своє життя, знаходили роботу, відповідно, вільного часу ставало все менше. Тому ми почали організовувати протести точково, щоб бути максимально ефективними. Якщо спершу проводили протести по кілька разів на тиждень, то тепер приурочуємо їх до якихось подій чи організовуємося, коли виникає нагальна потреба, як це було з підривом Каховської ГЕС. Дуже загально кажучи, десь раз у місяць виходимо на протест, найчастіше на вихідних, коли в людей є час. Наприклад, був протест проти компанії Hugo Boss, яка ніяк не могла вийти з ринку Росії.

Фото: Roman Overko

 

Ми прийшли під їхній офіс і зробили перформанс, під час якого показали, що їхні гроші замазані кров’ю українців. Не було тисяч людей, та не було в цьому і потреби. Прийшло чимало журналістів, які зробили ефектні фотографії і написали матеріал.

Використовуємо нші великі заходи, які проводяться в Берліні, щоб нагадати про війну в Україні. Наприклад, на прайді (щорічний ЛГБТ-парад) ми теж були.

Мали свою трак-вантажівку з українським ді-джеєм, при тому, що навіть не всім ЛГБТ-спільнотам її давали. У цей день у Берліні, без перебільшення, мільйон людей на вулицях. Чому це корисно для нас, бо коли виходимо на такі великі події, тоді нас чують люди, які ніколи не чули, тобто з’являється нова аудиторія.

Фото: Roman Overko

 

Наші гасла були про більшу кількість зброї. Також мали портрети представників ЛГБТ, які воюють. Десятки тисяч людей почули нас. Бо прайд – це про цінності свободи, через які всі й виходять на вулицю, щоб про них нагадати. Я особисто минулого року їхала на цьому траку з плакатом "Arm Ukraine NOW". Тут цікавий момент, що спершу деякі люди раділи бачачи українську вантажівку, але коли читали наші плакати, то кричали: "фу!". На жаль, до цього заклику на такому марші не всі були готові. Але хтось почує, можливо, задумується і вийде зі своєї мушлі та зрозуміє, чому зброя важлива для нашого захисту і свободи, за яку вони всі вийшли.

"Українські активісти не почуваються у безпеці в Берліні"

Фото: Roman Overko

 

Враховуючи, що в Німеччині багато росіян і, напевно, діють різні підконтрольні Кремлю угруповання, чи почуваєшся в безпеці?

Ні, з першого дня повномасштабної війни я не почуваюся у безпеці в Німеччині. Отримувала анонімні дзвінки від росіян. Вони мають мій номер, швидше за все, знають, де я живу. На початку повномасштабної навали на певний час евакуювала свою неповнолітню сестру зі Львова до себе в Берлін. Переживала за неї, тому навіть не вивішувала в себе у вікні український прапор, щоб додатково не привертати уваги. Та як тільки вона повернулася в Україну, відразу повісила прапор, бо за себе мені не страшно.

Українські активісти не почуваються у безпеці в Берліні, хоча ми розуміємо, що це здебільшого психологічне залякування. Адже вони нам нічого не можуть зробити. Можуть хіба що прослуховувати, переслідувати, бували також, на жаль, поодинокі напади. До моєї подруги, наприклад, уночі прийшли додому, подзвонили в двері та втекли своїм чорним автомобілнм. Тобто вони нічого не змогли зробити, але намагаються таким чином породжуваати тривожність, відчуття небезпеки.

На жаль, після останньої демонстрації на нашого волонтера напали в Трептов парку.

Російська агентура ніби непередбачувана, але ми всі знаємо її методи, вони завжди однакові. Мені персонально найбільше не подобається, що вони можуть стежити за мною і знати якісь особисті речі, бо це неприємно.  

До речі, на нашому сайті немає контактної інформації про людей, які працюють, не видно наших облич. Це також зробили врамках безпеки. Хоча зараз думаємо змінити сайт і, можливо, таки показати обличчя, бо це не ми маємо боятися їх, а вони нас. Коли приїжджаю в Україну, видихаю з полегшенням. Бо їх тут немає. Коли чую тут російську мову, все одно знаю, що це точно українці. Якщо чую в Німеччині російську мову, то не знаю, хто вони. У Берліні дуже багато росіян, часом чую менше німецької мови на вулицях, аніж російської. Власне, це викликає тривожність. Та згодом ловлю себе на думці: чому це я почуваюся некомфортно? Це вони мають почуватися некомфортно й відчувати сором! А я в цій країні нікому не загрожую, я тут навчалася, працюю, я, як і Україна, транслюю європейські цінності, тому не маю кого боятися, не маю почуватися некомфортно.

Чи не боїшся ходити з українською символікою в Берліні?

Ні, не боюся. Ношу з собою українську символіку. На мене ніхто не нападав. Хоча часом можу відчути чужі непривітні погляди і хтось може щось сказати. Але зазвичай не реагую на це. Проте загалом за 2022 рік у Берліні було зафіксовано 3 тис. нападів на українок. Може бути й більше, яких не зафіксовано. Ми завжди закликаємо українців: якщо щось трапляється – реєструйте ці випадки в поліції. Для німців важливо, щоб вони бачили реальну статистику, бо цифри говорять самі за себе і розвінчують російські міфи про їхню ліберальність та знижують бажання самих німців пускати до себе російських дезертирів.  

Відверто кажучи, своєю діяльністю хочемо також зняти маски і показати справжнє обличчя росіян, показати як почуваються українки, які приїхали з окупованих територій, втратили близьких, а тут, де їм мало би бути безпечно, виникають якісь загрози. Багато про це говоримо.

"Ми створили дискурс українців, нашої перспективи і позиції, чого до цього майже не існувало"

Фото: Katja Müller, Chris Knickerbocker, Denys Kuznietsov

 

Якщо підсумувати, на твою думку, наскільки своєю діяльністю "Віче" вдалося змінити уявлення німців про росіян, і чи взагалі це можливо?

Ті, хто нас читає і бачить, постійно чують певні питання, на які мають знайти відповідь. Ми пропонуємо їм нашу перспективу, і це їхня воля - приймати її чи заперечувати. Щонайменше ми створили дискурс українців, нашої перспективи і позиції, чого до цього майже не існувало. Якщо були українці в Німеччині, то часто в контексті пострадянських спільнот, російськомовних спільнот, без власної суб’єктності. Як мінімум ми сформували 100% українську спільноту, яка активно працює і є живою. Ми постійно додаємо щось нове. Нашаровуємо наративи та розбиваємо міфи. Намагаємося донести думку українських військових німцям, щоб вона була їм зрозумілою, щоб вони демонізували не їх, а натомість – російських солдатів. Також постійно наголошуємо, наскільки токсичним є пацифізм. Що українці хочуть миру, нас не потрібно звинувачувати у тому, що підливаємо олію у вогонь, коли просимо зброю. Бо вони це так сприймають, мовляв, якщо просимо зброю, значить війна триватиме довше. Ні, бо коли ми перестанемо битися, українців просто не стане. Це екзистенційна війна. У нас і так багато окупованих територій, де ми не знаємо, що відбувається, де панує смерть. Якщо зупинимося, тоді це продовжиться і не знаємо, чим може закінчитися. Ми стоїмо за життя. Пояснюємо це, бо для німців ці дві сили, українська та російська, співмірні, і це проблема. Вони думають: якщо одна зі сторін перестане битися, то війна закінчиться. Вони часто апелюють до домовленостей і переговорів. Та ми нагадуємо, що був Будапештський меморандум, були Мінські домовленості і вони не спрацювали, а закінчилися війною. Бо не можна домовлятися з агресором у час активної війни.

Також для німців дуже реальними видаються російські заяви про ядерну війну. Ми вважаємо, що це маніпуляції з боку росіян, та для німців найбільша загроза, про яку багато говорять, – це ядерна.

Їхній залізний аргумент: почнуть помирати люди. Хоча ми кажемо: а ви знаєте, скільки вже людей загинуло в Україні? Українці теж бояться ядерної війни, але в нас люди вже вмирають, поки ви думаєте, давати чи не вдавати якусь зброю і нібито не провокувати когось. Кожного місяця німці обговорюють нову "ескалацію конфлікту". Постійно реагуємо на це, кажемо: яка ескалація, коли війна триває вже 9 років? Щоразу їм потрібно розплющувати очі. Бо Україна зараз "game-changer", ми міняємо світову політику й уявлення про себе і росіян. Тож щоденною працею "Віче" намагається достукатися до німців, щоб ті задумалися і змінили свої багаторічні уявлення.

• Нагадаємо, недавно в німецькому місті Айнбек невідомий чоловік напав на дітей, які розмовляли українською: спочатку він наказав їм говорити російською, а потім скинув 10-річного хлопчика з мосту