Папа Дуґіної. Блог Ігоря Гулика

Російсько-українська війна акурат належить до випадків, які не підпадають під виняток. Вона – закономірність, позаяк рано чи пізно мала б вибухнути, будь при владі у кремлі Путін чи Пупкін. Нарив фашизму, який десятиліттями зрів у мізках "просвітлених" на московський штиб, мав колись прорвати. І коли 24 лютого 2022 року перші російські ракети впали на мирні українські міста, для натхненників і теоретиків рашизму почалися дуґінські містерії Євразії.

Вочевидь, — і Дуґін, і Проханов, і Прілєпін, — всі вони прагнули реваншу. Швидкого, кривавого, ґвалтовного й унаочненого імперським тріумфом. Не сталося. Акурат навпаки, — цього разу українці, як, зрештою, і у 2014-у, зупинили бліцкриг, і дали самовпевненим варварам по зубах. А ось світ, особливо Європа, шрьодеризована і енергетично окупована Росією, довго розбиралася з винятками і правилами. Здається, теж прозріла.

Тяглість "спецоперації" розчарувала фашистські еліти ерефії, — як так? Друга армія світу не може дати  собі ради з якимись "хохлами"! Україна – куплена-перекуплена, з тисячами ефесбешних консервів на всіх рівнях влади, — не впала, мов стигла спасівська груша, до ніг імперського монстра! І, попри розуміння всесильності "вождя", попри те, що архітектори фашистського режиму самі ж передбачали тотальний терор проти незгодних, і Дуґін, й "ізборци", і Гіркін, — почали волати про "зраду". "Зраду" специфічну, — позначену розпачем і передчуттям катастрофи.

Щоб уникнути її, у нетрях запалених мізків "ідеологів", підозрюю, почали зріти плани усунення Путіна або ж принаймні його ізоляції від того, що відбувається на українських фронтах. І почалася традиційна для Росії утаємничена війна кремлівських веж. Убивство Дар'ї Платонової (Дуґіної), - одна з ознак цієї війни, сповнена наразі прихованих сенсів. Російські "незалежні" телеграм-канали рясніють версіями: від спецоперації ФСБ до помсти білоруського КҐБ за, мовляв, ревізіонізм Платонової основ євразійства. І навіть заява Іллі Пономарьова про "руку" Національної республіканської армії (російських партизанів), можливо, попри бажання автора, вкладається у цей конспірологічний контекст.

Офіційна російська пропаганда, звісно ж, зупинилася на версії "українського сліду". Так, у принципі, було й задумано. Тільки ж навіщо українцям вбивати бліду копію Дуґіна-батька, — не пояснив ніхто. Гадаю, лише вузькі спеціалісти з "дуґініани" в Україні знали про саме існування Дар'ї, про те, що Платонова, до слова, була комунікатором між Путіним та французькою скандалісткою Марін Ле Пен. А її прізвище у західних санкційних списках десь загубилося поміж гучних імен спонсорів кремлівського "вождя".

Аж ось вибух Land Cruiser Prado на Можайському шосе під Великими Вязємами несподівано відгукнувся у Римі. Папа Франциск ні сіло ні впало назвав російську чорносотенну діячку "невинною жертвою війни". Так ніби не було відомо про її активну діяльність на ниві російської пропаганди, зокрема на посаді головної редакторки сайту United World International Євгєнія Пріґожіна, про те, що Дар'я активно працювала над так званою Книгою Z.

Контроверсійні вислови Франциска з приводу російсько-української війни шокують вже не вперше. Можна, звісно, робити поправку на "миротворчу роль" церкви, властиву їй апріорі. Але у ситуації з Папою навряд чи це може бути поясненням. Франциск по суті виступає на боці абсолютного зла, усвідомлюючи при цьому наслідки своїх вчинків. Ба більше, після великоднього ексцесу Хресної дороги Понтифік і його обслуга, відповідальна за комунікацію, мали б зробити належні висновки з псевдопацифістських жестів Апостольської столиці.

На мою думку, справа навіть не у грошах, які, як твердять деякі експерти, Росія надійно вклала у Банк Ватикану. І навряд чи Франциск, як підозрюють конспірологи, є консервою ФСБ.

Папство як вселенська інституція (специфічна своєю релігійною природою, але така ж за інструментами та впливами, як і світські структури) переживає кризу. Рівно ж як ООН, ОБСЄ та інші схожі глобальні надбудови. Вони не здатні осягнути "правила для випадків, що не підпадають під виняток", шаленої релятивності сучасного постмодерністського світу, застосовуючи до нього застарілі, інерційні і геть неефективні інструменти. Що примітно – такі кризи збігаються з воєнними конфліктами глобального масштабу – згадаймо бодай Лігу Націй чи стосунки Ватикану з нацистською Німеччиною. Тому після падіння "третього Риму" перший Рим мусить зазнати докорінної трансформації або ж скотитися до маргінесу.

Інша річ, — сама постать Франциска, — кардинала з Латинської Америки з притаманними їй анархо-лівацтвом і, відповідно, розмиванням понять нападника та жертви, присмаченим католицькою догмою всепрощення. Ця демагогічна суміш не вадить тамтешнім елітам подавати "багаті країни" як утілення глобального зла, що, зазвичай, завершується експериментами на кшталт венесуельського. У свідомості латиноамериканських еліт знайдемо справді вибухову суміш комунізму, троцькізму, маоїзму. Тому не варто дивуватися, що Франциск іноді впадає у гріх "новоязу", дивуватися слід лише з того, що він не робить висновків з уже пройдених уроків.

Зрештою, українців після піврічної відкритої війни (не кажучи вже про тяглий конфлікт з 2014-го) вже, здається, не здивуєш нічим. Дивуватися випадає світові, — з народження нації, здатної захищати людські цінності, які не надаються ревізії: ні путінській, ні дуґінській, ні папській. Нації, яка цілком відповідає вислову іншого Папи – Івана Павла II: "З хреста не сходять, на ньому вмирають". Або воскресають. "Exceptio probat regulam in casibus non exceptis".

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.