"Обличчя війни", які повертають нас у жорстоку реальність. Блог Катерини Бенюк

"Сюжет кінострічки розповідає 7 унікальних історій наших захисників, волонтерів та медиків, які пережили пекло кривавої та жорстокої війни й виживали в надлюдських умовах", – так розповідають самі організатори, ГО "Право та справедливість".

Авторкою проєкту є Діана Мосора, керівником – Іван Рибак, оператором фільмування та монтажу – Вадим Пшесмецький.

Але я не хочу говорити про сухі факти чи переповідати історії. Фільм кожному треба глянути самому та відрефлексувати свої емоції. Мої – рядком нижче.

Глядачі стоять у залі перед великим екраном, що показує заставку фільму – втомлене брудне обличчя воїна. Люди встали, аби заспівати гімн, який почався синхронно з сиренами повітряної тривоги. І чим гучніше кричала сирена, тим гучніше зал співав, міцно тримаючи праву руку на серці. Я впевнена, що не лише у мене в цій залі по тілу пробіглися сироти та виступили сльози. Сльози образи за ту реальність, в якій ми живемо – ми дивимося інтерв’ю скалічених війною захисників та волонтерів під час тієї ж війни. І кожен з нас так само несе в собі ту рану, глибоку та болючу. 

Часом, повсякденне життя тут, у тилу, дещо тамує цей біль. Наша психіка намагається відволіктися на домашні справи, концерти, роботу. посиденьки з друзями. Життя наче й продовжується. І в цьому є велика западня, бо ми забуваємо, що саме зараз, у цю ж мить, нас усіх разом та кожного окремо, як щось ціле та сакральне у вигляді нації, шматує і живцем роздирає ворог. Бо якщо ми втікатимемо від цього жаху, свідомо чи несвідомо, то це автоматично означатиме програш. А у нас просто не існує такої можливості.

Авторка проєкту на презентації сказала важливу річ про те, що мета цього фільму – це пам’ять для наступних поколінь і дітей, які зараз вчаться у школах. І безумовно, "Обличчя війни" повинні показувати на уроках історії й вшануваннях у кожному селі, кожному місті. Саме тому, що його дивитися важко. Важко чути Романа Дзівінського, такого щирого і доброго, який втратив багато ще під час Майдану. Важко дивитися на Романа Крутяка, який так легко розказує про те, як втратив свої очі. Йому легко, бо він згоден на ту ціну, аби лише наша країна була вільна. На Василя Бойчука та Михайла Чайковського, які пережили полон і чия віра тримала їхній дух у цих складних випробуваннях. На Тетяну Васильченко, захисницю Азовсталі, яка також пройшла муки полону та досі чекає на своїх побратимів звідти. На польського волонтера, який попри страх їздить допомагати нашим військовим і вірить у міцну дружбу між нашими народами.

Поколіннями нам штовхали в голову, що нас не існує, що ми добрі та дурні хохли, що ми меншовартісні – ми всього лиш колонія "великої й могутньої". Але як історія загалом, так і конкретно історії героїв фільму показують, що ми воїни та у нас сильна воля. Така наша справжня ментальність та сутність. Важливо про це ніколи не забувати.

Про авторку. Катерина Бенюк, львівська журналістка.