Ветеран у 21 рік: Єгор Олійник про молодість у військовій формі та ставлення цивільних

Свою історію він розповів у програмі Андрія Жолоба "Без броні" на FM "Галичина". 

Єгоре, розкажи, де служив, чим займався, яка в тебе була посада і скільки ти часу присвятив тому, щоб захищати державу. 

Мені зараз 21 рік. Воювати пішов у 18. Я підписав контракт перед війною, 23 грудня, а війна почалася 24 лютого. Я навіть курс молодого бійця не встиг повністю пройти.

Війну зустрів біля Броварів. Ми спочатку були в артилерії. 23 лютого командир написав: "Хлопці, поводьтеся добре, тому що можуть полізти". Ніхто не вірив, насправді. Але ми готувалися, не спали всю ніч. І о п’ятій ранку почалася війна. 

Ми виїхали до Броварів і там уже зустрічали русню, відбили їх з Київської області. Я був у 72-й білоцерківській бригаді.

Потім ми приїхали в Донецьку область. Там мені стало нудно в артилерії тягати снаряди...

Ти був як номер обслуги?

Так, я був номером обслуги, потім став заряджальним. Снаряди були важкі, надривав собі спину. Хотілося екшену, в піхоту, ближнього бою. Тоді ми вирішили з хлопцями перевестися разом у піхоту, в механізований батальйон. Хлопці, які переводилися у стрілецький, ставали 200-ми, 300-ми, тому вирішив іти саме у механізований.

Почалися справжні випробування. Якщо порівнювати те, що було на Київщині, з тим, що потім було на Донеччині, - це наче, дві різні країни. Там дуже жорстко було. 

Не пошкодував?

Навпаки, мені подобалося. Мене поставили командиром відділення, вся посадка була моєю. У нас було сім людей - молоді, зелені хлопці, такі, як я. Ми взяли двох полонених, захопили ворожу техніку, кулемети.

Одного разу, коли я йшов на евакуацію, підірвався на міні. Мені відірвало п’ятку, пальці залетіли до коліна, перебило всю ліву руку, вона не рухалася. Сам собі наклав три турнікети, ну й потім чекав, поки хлопці наблизяться. За цей період хотів застрелитися, автомат уже пристав собі до бороди.

Це було на емоціях? Ти вирішив, що вже не будеш ефективним, чи не хотів у полон?

Я боявся полону, і в той момент, коли лежав поранений, подумав, що мені зараз відріжуть кінцівки й буду тягарем для своїх близьких людей. Розумів, що за 100 метрів кацапи, і вже капець. А в полоні будуть знущатися. Доля секунди - і наші хлопці підбігли, забрали автомат.

Пам'ятаєш, як відбувалася евакуація?

Я саме йшов на евакуацію, по мене ще перед тим машина виїхала. Так вийшло, що собі машину замовив. Я взагалі не курю, але в той момент попросив хлопців закурити. Але ніхто не дав, і досі дякую хлопцям за це.

Розкажи про лікування і повернення з протезом на фронт.

Їздив по багатьох лікарнях, відчував сильну ненависть через те, що я без ноги, не розумів, як себе знайти в цивільному житті. Вирішив повертатися назад, подумав, що це підійме хлопцям дух - що я з протезом повернувся. У Львові в Unbroken мені поставили новий протез, приїхав у частину, всі були шоковані. Потім потрапив назад до своїх хлопців на фронт.

Ти на протезі ходив у штурми? Чи все-таки виконував функцію забезпечення? 

Спочатку не знали, що зі мною робити. Відправили на курси FPV-дронів. Відучився, але мені не сподобалося взагалі. Попросив у командира піти в піхоту, він мене відправив туди. Виконував усі ті обов'язки, що виконувала піхота. Абсолютно всі. Я був з ними на рівні.

Побратими не намагалися тебе поберегти? 

Намагалися, казали: "Та Єгор, не треба! Та сиди! Який толк з тебе, ще потім тебе нести будуть". Я казав: "Пацани, це я потім вас нести ще буду, бо вже знаю, як це і що це".

Як сталося так, що ти залишив свою службу? 

Про це тяжко говорити. З 6 серпня я офіційно списаний - цивільна людина. 

Хлопці постійно казали: "Все, Єгор, їдь, відпочивай. Ти вже все своє віддав. Справді, відпочивай". Мені морально було тяжко, і фізично було тяжко на ноги. Хлопці дуже підтримували мене, але казали: "Єгор, відпочивай, їдь за кордон, веселися". 

Одного разу я був на позиції, коли передали, що маю їхати в Павлоград на ВЛК. Поїхав, одразу пішов до хірурга, він мені каже: "Вибачай, але такий закон, що ти маєш списатися". І все - я поїхав у Білу Церкву, повторно пройшов там ВЛК, мені сказали, що тепер маю сидіти в тилу, займатися документами, папери писати, видавати речі. Подумав, що не хочу. Написав хлопцям, і вони сказали, що я вільний.

Як тобі звикати до абсолютно нового життя у 21 рік? Ти ж, по суті, цивільної професії ніякої ще й не мав. У якому напрямку будеш рухатися? Скажи мені, ти бачиш, в якому напрямку "горіти"?

Поки що ні, тому що я зараз зрозумів, що тілом тут, а душею - там. Мені це дуже тяжко дається. Поки що себе тут не бачу. Всім це кажу, але думаю, що потрібен час. І все. Думаю, потім воно якось усе налагодиться. 

Зі свого досвіду, пройшовши роботу з психотерапевтом, однозначно й тобі підкажу це зробити. Це все називається апатія військовослужбовця. Це коли ти переживаєш адреналін, двіж і це все - і раптом потрапляєш у надто тихі, надто спокійні умови й просто не знаєш, в яку стіну впертися. Ну, й таке питання - яким є ставлення соціуму до тебе, до Єгора на протезі? Як ставляться цивільні? Як реагують на це діти? 

Ми недавно з побратимом відпочивали в басейні біля Львова. Лежимо, засмагаємо. Навпроти нас хлопчик, років 7 десь, підходить до тата й каже: "А що це дядьки без ніг?" Я подумав, що вже третій рік війна іде, а батько не може досі пояснити дитині, що таке протез.

Виявилося, що батько сам у ССО, але я подумав: як так, що три роки війна, ми тут з Володимиром постійно всім розказуємо, даємо дорослим протез, даємо дітям протез, а ви самі не можете дитині розповісти? Ви самі не можете піти в реабілітаційний центр або в ту саму лікарню, подивитися на них? Чому ми це маємо робити? Чому ви не пристосовуєтеся до нас? Я, наприклад, не знаю, як спілкуватися з цивільними людьми. 

Повір, що в цивільних те саме з нами, з ветеранами. 

Їм треба більше пристосовуватися до нас, тому що, на мою думку, якщо сьогодні закінчиться війна, дай Боже, ветеранів повернеться декілька мільйонів.І це буде просто капець. Їх буде дуже багато. І що, нам тепер пристосовуватися до цивільних? Думаю, що ні. 

Головне - приймати, що це нормально, що ми різні.  Ми як олія і вода, які між собою дуже погано змішуються. Але треба шукати ту центрифугу, яка зможе зробити дисперсію молекул. А чи зауважуєш, що, навпаки, люди стараються допомогти при виході з автобуса, пропустити в черзі тощо? Є розуміння суспільства, яке встиг зауважити? 

Ну, наприклад, особисто щодо мене, декілька людей тільки вирішили допомогти, і все.

Як ти ставишся, якщо тобі пропонують допомогу? 

Нормально. Я ще не чув від жодного ветерана, що ні, не можна нас запитувати, чи нам допомогти. Можливо, є такі, але це вже дуже серйозні якісь, напевно, проблеми є ментальні, коли людина аж так закривається.

Чим зараз у Львові загалом займаєшся?

Ми з побратимом є позаштатними радниками міського голови з питань ветеранської політики. У Львові є 14 патріотичних центрів, де виховують дітей, навчають їх такмеду, того, що буде необхідне, якщо прилетить ракета. Щоб дитина змогла хоча б розуміти, як накласти турнікет, як правильно поводитися зі зброєю, якщо в людини є якась зброя, наприклад. 

Ми їздимо зараз, перевіряємо ці центри, спілкуємося з ними, дізнаємося, чого їм не вистачає, спостерігаємо за процесами, як діти до цього ставляться, чи діти взагалі хочуть, чи не хочуть цим займатися. Поки що цим займаємося.

А як зауважуєш, діти підліткового віку тягнуться до ветеранів поспілкуватися? 

Так, їм дуже цікаво. Я помітив, що їм якраз цікаво. Але їм не цікаво, коли ти щось розказуєш на дуже розумні теми. Їм треба коротко і ясно - показав протез, вони помацали, дізналися, ти їм пояснюєш усе. Їм, дітям, так простіше пояснити, ніж коли розказують дуже по-розумному щось. 

Одного разу ми приїхали в центр, а там інструктор пояснював дітям, що якщо у них артеріальна кровотеча, їм треба просто притиснути руку до тіла. І навіть не пояснював, як накладати турнікет. 

Уся правда в тому, що не соромно не вміти, соромно не питатися. Я, взагалі, думаю, що мені можливість вижити на тій війні була дана лише тому, що розпитував солдатів, сержантський склад і так далі: а це прихід чи виліт, як правильно ховатися?..

Тому що насправді ніхто з нас не народжений навіть для війни, не готовий до війни. Більшість думає, що ми вже мами в пузі були у формі, сиділи в касках з маленькими "калашами".