Ветеран Сергій Махно Шемчак: "З війни не повертаються — але можна адаптуватися"

Неймовірна історія сили, витримки й вірності присязі. У новому випуску проєкту Без броні на FM Галичина — ветеран Сергій Шемчак, позивний Махно.

Сергію, почнімо з самого початку. Коли ти потрапив до армії?

Вітаю, друже. Потрапив до армії 995 року. Це була строкова служба. Фактично з неї все й почалося.

Строкова служба стала для тебе трампліном? Уявляв собі, що можеш стати професійним військовим?

Були такі думки, але це були 1990-ті, тоді були зовсім інші плани. Бажання було, але я його не реалізовував. Спершу себе не розвивав як військового. Вийшло так, що розвинувся як правоохоронець.

Перейдімо до цього. До 2014 року, до початку війни, в тебе після строкової служби було професійне життя. Ким ти став? Що вмів?

До 2013 року я був професійним бодігардом — працював у Державній службі охорони, у відділі супроводу та інспекції. Охорона фізичних і юридичних осіб.

Починається Майдан, згодом — повномасштабна війна. Як змінюється твоє життя?

Думаю, як і в багатьох моїх побратимів і посестер. Хто мав "дзвіночки" — той не чекав повістки, а сам ішов у військкомат. Але в мене була особлива історія. У 2013 році, на день народження дружини, я вирішив купити подарунок. Купив — але забув квіти. Повернувся по квіти — і потрапив до тебе (сміється).

Що було на медкомісії?

У березні 2014 року хірург побачив у мене шрам від пневмотораксу і сказав: "Принеси медичну книжку". Після цього мене визнали непридатним. Я ще місяць чекав, поки він не буде черговим, щоб пройти медкомісію й потрапити в армію.

У якому році ти вступив до підрозділу?

У 2014-му. Я пішов із кумом і другом, нас одразу зарахували в один підрозділ.

Де саме почалася твоя служба?

У Луганській області. Це був львівський батальйон "Воля". Він пройшов довгий шлях — зокрема, евакуацію з Луганського аеропорту, знищення в Побєді, яке обстріляли зі "Смерчів" із території РФ.

Скільки часу ти був у зоні АТО/ООС?

 До 1 квітня 2015 року.

Що сталося 1 квітня?

Насправді 30 березня я помітив, що німіють пальці на лівій руці. Не надав значення. А 1 квітня прокинувся — і відчуття було, ніби одночасно "відлежав" усі руки й ноги. Я не міг поворухнутися. Тоді волонтери Юра Шипков і Петро Гуртов посадили мене в машину й вивезли з Лисичанська. Наступного дня з Харківського шпиталю за мною прилетів борт — тільки для мене. Це вже був тривожний дзвіночок.

Що виявили лікарі?

Виявилося, що я повністю паралізований. Травм не було, поранень — теж. Для мене це був шок. 

Перший діагноз мені поставила лікарка в Лисичанську, але зі знаком питання. Вона сказала: "Такого в історії України ще не було". Як виявилося згодом, це було автоімунне захворювання. Імунітет почав атакувати мою нервову систему як чужорідну.

Як вдалося вийти з того стану?

Дуже важко. Були навіть думки про самогубство — чув, як лікарі говорили з дружиною: "Просіть Бога, щоб він встав. Ходити вже не буде". Тоді я вирішив, що або зроблю це, або все. Згодом мене перевели до Львова. Там я побачив історію Вадима Свириденка й подумав: "Чим я гірший?" Реабілітологиня буквально написала мені новий сценарій життя. Перші 50 метрів я пройшов за 32 хвилини 48 секунд. Потім два дні вмирав, але пройшов. І сказав собі: "Фіг я вернусь у візок".

 Скільки тривало відновлення?

З 1 квітня 2015 року до 2017 року. Два роки лікарень і реабілітації.

Чим почав займатися після?

Побратим запросив на "Ігри Нескорених". Спочатку сумнівався: який з мене спортсмен, якщо я бігав, як равлик? Але спробував. Спершу був велосипед. Потім — стрільба з лука. Хоча мені казали, що ніколи не зможу підняти лук. Уперше взяв лук 25 жовтня 2017 року, а вже 2018-го виступив на міжнародних змаганнях "Золота осінь" у Львові.

Це було більше про спорт чи про терапію?

Це було як медитація. Воно заспокоювало більше, ніж сам результат.

Настає 2022 рік. Повномасштабне вторгнення. Що далі?

Жінка буквально ходила за мною, щоб я не пішов у військкомат. Але я пішов. У військкоматі — відмова. Дзвоню Пумі, а вона каже: "Бери паспорт і їдь у Київ". Та не потрапив до її підрозділу — потрапив у 206-й окремий батальйон.

Який шлях пройшов із 206-м?

Київ, Київська область, Миколаїв, Херсонська область, штурм СМТ Правдине, звільнення Херсона. Офіційно я був оформлений із 1 березня 2022 року.

Не згадувалася хвороба, не було тремору?

Знав про мене тільки командир роти. Вдягав шорти, а під ними — ортези. Перші поранення були 20 березня — саме тоді росіяни застосували "Кинджал" по Києву. При евакуації побратима я пошкодив руку, але в лікарню не пішов — боявся, що знову відправлять додому. Потім на Херсонщині мені тільки зняли гіпс із руки, як одразу зламав ногу. Від госпіталізації відмовився. Був на ППД, за 5 км від лінії фронту.

Який у тебе був статус на той момент?

Вищий сержантський склад, головний сержант роти.

Боліли рука, нога, хребет під час боїв?

Так. Але ми шукали рішення. Один із побратимів, директор воєнного стартапу, допоміг нам із сучасними бронежилетами з високомолекулярного поліетилену — легшими й ефективнішими.

Як завершилась твоя служба?

Я зараз — ветеран, звільнений із лав ЗСУ. У 2022 році, після ротації з Херсона, в Київській області в мене стався інфаркт. Прийшов до госпіталю — і там мене знову "переключило". Було прийняте обдумане рішення: не повертатися на фронт. Вирішив стати інструктором.

Тепер — про програму ресоціалізації від Львівської міської ради та хорватських ветеранів. Як ти до неї долучився?

Вона мене перевернула. Ми з Дмитром Сидорюком створили першу в Україні Спортивну асоціацію ветеранів війни. І ця хорватська програма показала, як має виглядати ментальна і психологічна реабілітація насправді.

З чого складається ця програма?

Найголовніше — дайвінг із балонами. У воді всі рівні. Під водою не маєш часу на тривоги — ти повністю перемикаєшся. Це потужне відчуття.

А як спілкування з хорватськими ветеранами?

Ми дуже схожі. На них теж безпідставно напав сусід. І нам легше говорити одне з одним, ніж із цивільними. Ми спілкуємось як рівний з рівним.

Зараз ти вже ментор. Як працюється з новачками?

У кайф. Для мене пріоритет — допомогти людині відчути те, що відчув я. Це не просто про дайвінг. Це про свободу, спокій, нове відчуття життя.

Але учасників програми — одиниці, а ветеранів — тисячі. Це не спроба "затикати пальцями дірки в човні"?

Ні. Це апгрейд човна. Бо з війни не повертаються — але можна адаптуватися. Головне — зацікавити. Через власний приклад.

Ти бачиш позитивні зміни в інших учасниках?

Так. Наприклад, Руслан, позивний Спасач, був замкненим після полону. А зараз він уже стріляє з олімпійського лука. Це і є шлях реабілітації.

Отже, відповідь — у гуртках за інтересами?

Так. Це не "затикає", а розвиває. Це те, що може втримати човен на плаву.

• Читайте також: З офіціанта в рятувальники, з Азовсталі — в полон: історія Владислава Гірного