Нинішня війна - це і війна за мову, бо завершує створення модерної нації. Блог Олега Манчури

Арестович:

"Україна перетворюється на гігантську Запорізьку Січ, де ніколи не питали, якою мовою ти говориш, а запитували, чи готовий ти розділити такий спосіб життя, жити, як ми і вмирати за це, якщо доведеться. Повернулися всі стародавні архетипи і вони працюють".

І ніби ж все правильно, еге ж? Але розберімось, що ж не так з цією заявою.

Найперше, треба визнати, що Арестович видатний маніпулятор.

Інколи, звісно, зривається на істерику, як при спробі анігілювати суспільну підтримку Залужного.

Але, загалом, вміє гарно підсвітити те, що вигідно; заретушувати те, що дратує; змістити акценти та й по дрібному - прибрехати, перекрутити та перевернути з ніг на голову.

Ось в цій заяві дуже гарно сказано, що Україна - Січ, хоча нічого нового.

Це наратив ще з 2014: Майдан - наша Січ, територія свободи, оточена ворогом.

Але головне в цій фразі інше: не важливо якою мовою говорили на Січі.

Арестович не може не всунути свої комплекси, свою латентну русофілію, навіть туди, де це не потрібно.

Схоже, на Банковій вже перемогли, якщо починають акуратно качати мовну тему.

Але підполковник Арестович це епігон полковника Табачника - пам'ятаєте такого?

І тому українофобія Люсі це всього похідна його невігластва, як і в Діми.

Порівнювати мову в XXI столітті та XV-XVII це як важити картоплю кілограмами і літрами.

І там, і там - одиниця міри.

Але хто погодиться на таке порівняння буде ошуканий.

Мова як маркер нації, як не візуальний символ держави - це XIX століття.

Мова - це система розпізнавання "свій-чужий".

І саме там, де народна мова стала літературною - існують нації, а де ні - етнічні групи.

Саме тому маємо націю українців, але нема нації лемків чи гуцулів, хоча в них прекрасний фольклор.

Але фольклор. Але не Котляревський. Але не Шевченко. Але не Куліш. Але не державність.

Тому і як національна мова, так і сама нація - винахід всього лиш XVIII - XIX століть, часу Просвітництва.

До того таким маркером окремішності була релігія.

Саме тому для поляків було важливо аби руська аристократія переходила в католицизм, але ніхто не вимагав, щоб вони відмовлялися від рідної мови.

Ярема Вишневецький був ревнішим католиком, ніж генерал ордену єзуїтів, але свої укази переважно писав на руській мові.

Якраз тому Варшава наполягала на Берестейській унії, а не видавала Емський указ та Валуєвський циркуляр.

Тому осада Ла-Рошелі це релігійна війна між католиками і протестантами, а не між французами та англійцями.

І саме тому на Січі важливішою була релігія, а не мова.

Бо існував козацький народ, але не було козацької нації.

Націй тоді взагалі не було, бо не було ще Дені Дідро.

А от коли з'явилася нація - в модерну епоху, то саме мова стала її центральною віссю.

Культура, релігія, громадянство та походження - важливі, але мова головна.

Тому нації перестали говорити латиною, а заговорили рідними мовами.

Якщо Арестович - архаїчний чоловік, то хай наодинці з собою, навіщо ганьбитися публічно?

Нинішня війна - це і війна за мову, бо завершує створення модерної нації, яка через особливі дегенеративні риси колонізатора затягнулася набагато довше, ніж в наших сусідів, яким пощастило відбиватися від цивілізованих імперій.

Понад те, якщо в наших сусідів були збережені еліти, як от вища церковна ієрархія чи аристократія, то у нас єдиним інструментом була власне мова.

Мова зберегла народ, який нарешті став нацією, і вона повинна тепер зберегти мову.

Це треба проговорювати вже, бо крім невігласів арестовичів уже підіймають голову наташіянєсукаянєкриса, яка верещить, що після війни першою вимагатиме державного статусу для української, англійської і російської.

Хоча за те, що Наташа зробила за ці роки - вона б мала зараз розважати своїм ротом кадирівців.

Проте, справжня небезпека в іншому - на Банковій не просто досі сидить російська агентура Єрмак/Татаров.

Бонапартики типу підполковника Арестовича вже уявили себе Роммелями та Монтґомері.

В їхній уяві - це Банкова перемогла, а не бидло, яке судячи з лексики та риторики Люсі в соцмережах, вони глибоко зневажають.

І уже зараз ці маршали побєди збираються не лише п*здити західну допомогу, але й п*здіти в астрономічних масштабах.

Красти сотні мільярдів та конструювати наше майбутнє.

І саме вони вкладають у вуха ТогоКогоНеМожнаКритикувати ідеї про згортання ліберальної демократії, бо ми тепер Великий Ізраїль.

А людина з браком хоч якоїсь гуманітарної освіти радо сприймає такі кліше, бо не знає, що унікальність Ізраїлю, якраз в тому, що це мілітарна сила назовні, а всередині це демократія.

Якби ж він знав, якою гострою і навіть непримиренною є внутрішня боротьба в Ізраїлі.

І Черчилля під час війни також нещадно критикувала опозиція.

А сам прем'єр не закрив жодного опозиційного медіа.

Як і не дав на BBC етер журналістам Фьолькшир Беобахтер/Інтеру/112.

Навіть не знаю, що гірше: пряма руснява агентура на Банковій чи ось такі епігони Табачника.

Якась біда чорна з тими полкашами від гуманітарної інфатерії.

Кожному чухаються руки збудувати в Україні путінізм с людскім ліцом.

Чи суверенну демократію?

Але це не працює.

Тільки щоб це зрозуміти липовому підполковнику треба позбутися своїх липових історичних знань.

Історія це не циферки і прізвища, насмикати фрагментарних знань - це ие саме, що зробив Путін.

Не треба підганяти факти під себе, це завжди погано закінчується.

Люся може стати Лєвітаном, але не Яворницьким, Грушевським чи Крип'якевичем.

Джерело.

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.