Самоспалення на Хрещатику: як Василь Макух запалив незгасимий вогонь протесту проти СРСР

Київ, 5 листопада 1968 року, перебував у стані напруженого очікування. Столиця Радянської України була парадно прикрашена до чергового святкування річниці Жовтневої революції. Головна вулиця, Хрещатик, була переповнена людьми, а міліція та переодягнені в цивільне КДБісти несли посилену патрульну службу. 

Близько полудня, у цей день, поблизу будинку №27 біля Бессарабського ринку, стабільність була різко порушена. З одного з під’їздів раптом вибігла людина, охоплена вогнем, яка попрямувала центральним проспектом. Це був 41-річний Василь Макух, воїн УПА, який здійснив акт самоспалення. 

Охоплений вогнем чоловік голосно вигукував: "Геть окупантів!", "Хай живе вільна Україна!", а також "Геть з окупованої Чехословаччини!". Його вчинок був не просто відчайдушним кроком, а чітким політичним протестом, спрямованим проти русифікації України та військової інтервенції СРСР до Чехословаччини. 

Арка, з якої палаючий Василь Макух вибіг на Хрешатик, фото: з книги "Воїн армії безсмертних"

Свідомий вибір дати, за добу до найбільшого радянського свята, забезпечив максимальний резонанс. За непідтвердженими свідченнями, перед тим як запалити себе, він розкидав у підворітті листівки, а в його кишені була записка, яку забрало КДБ. 

Вже ввечері закордонні радіостанції повідомили на весь світ: "Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив у Києві акт самоспалення". Це був перший випадок самоспалення з політичних мотивів у Радянському Союзі. 

Від боротьби в УПА до заслання в Сибір 

Василь Макух народився 14 листопада 1927 року на Львівщині. У кінці 1944 року він вступив до лав УПА, де отримав псевдонім "Микола" та служив у військовій розвідці у відділі з десяти повстанців під проводом командира "Завірюхи". Макух неодноразово відзначався подяками та кілька разів із боями переходив радянсько-польський кордон.

 Після важкого поранення у бою з радянцями, 15 лютого 1946 року він опинився непритомним у стінах Великомостівського районного відділу МВС. Одна з куль спричинила перелом правої ноги вище коліна (після чого він кульгав усе життя), інша зачепила ключицю та хребет. 

Василь Макух, фото: відкриті джерела

Макух пережив жорстоке слідство у Львівській тюрмі № 4 "Бригідці". Вже 11 липня 1946 року був засуджений на 10 років каторжних робіт та 5 років обмеження у правах за "зраду батьківщини". Термін ув'язнення він відбував у Дубравлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру. 

"У концтаборі, незважаючи на фізичне виснаження, Василь поводився дуже активно. Його душа постійно палахкотіла. Вмів і любив спілкуватися. Як тільки довідався від мене, що тут сидить філолог-славіст Євген Мисюра, до речі, з 25-річним строком ув'язнення, негайно забажав познайомитись з ученим. Згодом став у нього ретельним учнем, займався самоосвітою в умовах сталінського концтабору", – згадував про Василя Макуху Гуменюк І., який також відбував покарання у таборах. 

На засланні Василь Макух познайомився з майбутньою дружиною Лідією Запарою, жінкою складної долі родом із Дніпропетровська. Лідія, ще підлітком, разом із мачухою була вивезена німцями на примусові роботи до Німеччини. Там вона опинилася в складі так званої "агітбригади" (завдяки вокальним здібностям мачухи), яка виступала перед німецькими військовиками. Попри примусовий характер цієї діяльності, після повернення до Дніпропетровська Лідію відразу ж заарештували та за "зраду батьківщини" засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та на 5 років заслання. 

Василь Макух з дружиною, фото: з книги "Воїн армії безсмертних"

Долі Василя та Лідії зблизилися. Коли Лідія захворіла на сепсис (зараженням крові), Василь, не вагаючись, у зимову хуртовину на руках поніс її до лікаря, врятувавши їй життя. 

Після звільнення 6 квітня 1956 року Василь переїхав до Лідії у Дніпропетровськ на вулицю Пожежну, оскільки повертатися додому на Львівщину не мав права. Хоча Василь довго не хотів створювати сім'ю, кажучи: "Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім'ю", у шлюбі народилися двоє дітей — Ольга та Володимир. 

Макух працював слюсарем. Його спроба вступити до університету була відхилена через політичну судимість. Макуха боляче вражала русифікація, і він постійно стверджував: "Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною". Він вів активну підпільну діяльність, часто їздив до Львова та Києва, листувався з побратимами. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження — негласний нагляд КДБ. 

Вогонь протесту Василя Макухи 

У кінці жовтня 1968 року Василь приїхав до сестри Параскеви Осмиловської до села Карів на Львівщину. "Розповідав батькам, а ми, малі, слухали про безчинства радянської влади у Дніпропетровську, про антиукраїнську політику, та заявив, що готовий на жертовний вчинок в ім'я України, який, можливо, примусить людей задуматися над своєю долею і долею держави. Батьки розраджували його, але він говорив, що вмерти за свою українську державу і свій український народ не є гріхом", – згадувала про приїзд дядька донька Параскева. 

Василь Макух (у третьому ряду – перший ліворуч) з родинами сестер та братів – с. Карів, 1957 р, фото: з книги "Воїн армії безсмертних"

Пробувши недовго у сестри, 3 листопада Василь виїхав до Львова, взявши з собою банку з бензином. "Із собою взяв сітку з банку, до сітки кинув пару яблук, от і усе. Я запитала, що він має у цій банці, бо загорнута вона була папером й не видно було, що в ній. Відповів, що сусідка дала йому в дорогу соку. Уже після від'їзду мій батько зауважив, що у коморі бракує банки з бензином", – говорила племінниця Василя. 

Саме цей бензин 5 листопада Василь Макуха використав для самоспалення. Міліціонери та переодягнені КДБісти намагалися погасити вогонь та розганяли свідків. Його відвезли до лікарні з опіками 70% тіла. Медики отримали від КДБ наказ будь-що врятувати його життя — не для лікування, а для вивідування інформації про підпільну організацію. Проте Василь Макух, який відмовився від лікування, помер 6 листопада 1968 року. 

На запитання лікаря про дітей-сиріт, Макух відповів: "Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Україна – сирота". Того ж дня прокуратурою Ленінського району Києва було порушено кримінальну справу за фактом самогубства (чим закінчилося слідство — невідомо). 

Сім'я Макухів (зліва направо): дружина Лідія, дочка Ольга, син Володимир та Василь Макух, фото: Вікіпедія

Після смерті Макуха КДБ влаштувало розправу над родичами. Сестру Параску Осьмиловську катували у приміщенні сільської ради. Дружину Лідію у Києві протримали в холодній кімнаті та повезли до моргу. Після похорону, яке відбулося 14 листопада на Калинівському цвинтарі у Дніпропетровську під наглядом агентів, Лідію Макух вигнали з роботи кухаря, що призвело до бідування сім'ї. За свідченнями, труна Василя Макуха 40 років була незапечатана.

• Наймасовіша депортація українців: в рамках операції "Запад" боролися з УПА, а вивозили жінок та дітей