Немочі імперії. Блог Ігоря Гулика

Її фінал також припав на війну – Першу Велику, — яку спровокували непомірні амбіції й бажання поневолених народів жити осібно. Найкраще про це написав Роберт Музіль у незавершеному романі "Людина без властивостей".

Росії тоді просто "поталанило", якщо, звісно, брати до уваги лише факт збереження імперськості, а не ціну, якою було оплачено вексель на подальше існування "тюрми народів". Страшну ціну і вкрадене життя кількох поколінь мешканців цієї неосяжної зони, макабричної капсули, всередині якої большевицькі правителі проводили несосвітенні соціальні експерименти.

Тепер, розв'язавши війну проти колишньої колонії, Москва не врахувала одного суттєвого моменту. Кремлю тільки здавалося, що один з останніх "соціалістичних експериментів", а саме сусловська ідея "совєтского чєловека", завершився успішно. Натомість через тридцять років після розвалу СРСР, Росія чи не вперше має справу з молодою політичною нацією, і не може протиставити їй таку ж сформовану та свідому вибору спільноту. Що б хто не казав про атавізми "совка", про "різність" українців та "регіональні розбіжності", ми встигли. Ядро політичної нації формувалося на трьох Майданах, і остаточно визріло саме завдяки путінській божевільній ідеї "реставрації" Совєтського союзу. Тепер воно, це ядро, обростає міріадами громадян, яким, по-перше, не байдуже, в якій країні жити їм та їхнім дітям, а, по-друге, усвідомили цінність власної держави та готові її захищати.

І скільки б кремлівський маніяк не звалював "з хворої голови на здорову" "винуватість" західної цивілізації перед колишніми її колоніями, вся ця маячня сприймається як фейк і чергове запалення хворого мозку. Так трапилося і тепер, коли з кремля залунали апеляції до країн глобального Півдня, про те, що у випадку "голоду", Захід буде винним. Москва шукає історичних аналогій, натомість світ аналізує і прогнозує перспективи.

Країни "третього світу" можуть спокуситися на "солодкий плід" автократії, але вона, як правило, не вирішує їхніх проблем. Влада в "африканських народних республіках", зазвичай, трималася на багнетах, щедро оплачених "братньою допомогою" совєтскої імперії. Москва готова була віддати останнє, аби лише мати підстави розповідати світові про свою могутність і купу союзників, які мультиплікували її тоталітаризм.

Кажуть, що Путін докорінно змінився після того, як мовчки погодився із Заходом не втручатися у "кольорову революцію" у Лівії. Відтак, стежити у фактично прямому ефірі за сумним кінцем Каддафі, він втямив, що це – чорний лебідь і для нього особисто. У всякому випадку, психологи, які зараз мають роботу, вивчаючи поведінкові особливості ВВП, кажуть, що власне з того часу Путін став агресивнішим, закритішим і сповненим фобій та упереджень. Саме тоді він почав зміцнювати режим особистої влади й конфліктувати із Заходом.

Ізольованість у замкненому середовищі лакуз та фанатичних прихильників породжує ілюзії. Путінський світ, заточений на виживання вождя і збудованої ним "вертикалі", має апріорі хибне уявлення про те, що відбувається довкола. І на це нема ради – не допомагають ні всесильна ФСБ, ні ГРУ, ні проплачені за кордоном "агенти впливу". Велич Росії, - фатаморганна, ілюзорна, "гутапєрчєва" (яке влучне російське словечко!), - видається реальною лише у межах московської кільцевої дороги, скільки б Соловйов і Ко не переконували посполитий люд у протилежному.

Про цю "велич" можна скласти враження бодай зі свіжого звіту Єльської школи менеджменту, у якому на майже 200 сторінках розписано немочі імперії з економічної точки зору. Цифри ущент вбивчі для давньої путінської ідеї успішності "суверенної демократії" і ще більш екзотичних висновків про те, що є народи, які звикли до "жорсткої руки" і не уявляють собі іншого життя, вбачаючи комфорт у "добрій волі" та "всезнайстві вождів". "У результаті відходу бізнесу Росія втратила компанії, які становлять приблизно 40% її ВВП", — роблять висновок експерти, зауважуючи безпрецедентну одночасну втечу капіталу та населення з економічної бази Росії.

Немічність "вождя" не обов'язково означає немічність автократичної імперії. Але у випадку Росії – це саме те. Вадим Денисенко недавно написав, що для фізичного кінця Путіна важливі успіхи української армії, — вони до решти доб'ють самовпевненого, але надзвичайно чутливого до принижень (з дитинства, мабуть) "імператора". Тут слід зауважити, що культивована режимом ілюзія винятковості, "зайвохромосомності", і всепереможності інфікувала усю Росію. І "українського приниження" вона не переживе. Як писав філософ Еміль Сьоран, імперії зазвичай завершують самогубством. ЗСУ намилить мотузку…

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.