Назарію Яремчуку сьогодні 70 років

Назарія Яремчука не стало 30 червня 1995 року. Сьогодні він міг би святкувати своє сімдесятиліття. Знаковий артист української естради, який у свої 27 років отримав звання заслуженого артиста України. Та вже по смерті – лауреатство Державної премії  імені Тараса Шевченка і звання "Герой України". Покинувши цей світ занадто рано, у віці 43-х років,  Назарій Яремчук зумів стати легендою української естради. Більше – разом з Володимиром Івасюком, Василем Зінкевичем, Софією Ротару стояв біля її витоків.  Бо ті пісні, які вважаються вітчизняною естрадною класикою (зокрема, "Червона рута", "Водограй", "Я піду в далекі гори", "Гей ви, козаченьки", "Смерекова хата й інші) невіддільні від його імені, інформує "Еспресо.Захід". 

Четверта дитина своїх неюних батьків (коли народився Назарій Яремчук, його татові було 64 роки), вихованець Вижницької школи-інтернату, він мріяв бути мандрівником, як Жак Ів Кусто. Однак із першої спроби на географічний факультет Чернівецького університету не вступив, а пішов працювати сейсмографом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії. В університет він таки вступив, але робота солістом у "Смерічці" розставила акценти, що в його житті є головним. 

"Ми просто придумували вірші, мелодію до пісень і співали ці пісні. – згадував уже згодом. – Як ті птахи, які співають не для слави, а для душі, а вийшло – для народу, для людей. І ці пісні стали величезною хвилею національного відродження. І це на початку 70-х років, коли якраз затискалися гайки Щербицьким і його клікою. А пісня вирвалася з отих сталевих рукавиць і полетіла. Її не можна було задушити. Потім, уже в 1972–1973 роках, нас таки зупинили. Але ненадовго".

Назарій Яремчук отримав за свого короткого життя те, про що мріють артисти – всенародне визнання, численні (зокрема й міжнародні) гастролі та концерти, записи нових пісень. Але не зазнався – залишався дуже відкритою і щирою людиною. "Кожний з нас повинен постійно бути в польоті, – говорив. – Крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати священні речі: навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду. Я вийшов з того віку, коли звертаєш увагу на дрібниці – автографи, популярність. Мене турбує інше: що буде з нашим пісенним садом завтра?".

Коли не стало Володимира Івасюка,  Назарій Яремчук був одним з перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон свого друга до Львова. Попри те. що в ті часи це могло коштувати йому не лише кар’єри, а й спокою,  саме він разом Левком Дутківським першими у траурній процесії несли великий вінок із білих живих квітів. Справжні цінності  для нього завжди  були важливішими  за все інше. 

А цього іншого в його житті також не бракувало. Назарій Яремчук виступав не лише на визнаних сценах, а й скрізь, де, вважав, його пісню чекають, кому вона додасть духу: неодноразово в Чорнобилі для ліквідаторів аварії, в Афганістані перед солдатами, в інших місцях. Виступав навіть уже будучи дуже хворим. Мав багато планів і шкодував, що не встигає їх реалізувати. 

"Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках, – розмірковував у своїх щоденниках після операції у Канаді. – Ми гордились раніше, що ми найбільш читаючий народ і дуже розумний. На жаль, це не так. Як кролик перед удавом, наш народ перед урядом з півночі. Ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Треба змінитись. Трохи порозумнішати". 

І згодом – як крик душі: "Любі українці, народе України – це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо – скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила?"

Хай тобі, світла людино (патріотизм якої завжди був не напускним, а глибинно щирим), там, у засвітах, буде легко