Країна утаємничених табло. Блог Ігоря Гулика

Цей висновок з "Аліси в країні чудес" акурат підходить до вчорашнього рішення Національного банку про посилення вимог до низки небанківських установ з метою мінімізації спекуляцій на валютному ринку в умовах війни. Документ заборонив обмінникам "привертати до них (показників курсів валют. – Авт.) додаткову надмірну увагу будь-якими цифровими значеннями чи символами". Словом, як написав мій колега Олег Манчура: "Вово, ти ще цінники у магазинах приховай".

Усе це більше схоже на якийсь недорікуватий жарт. Однак, на жаль, "утаємничені  табло" на фасадах обмінників реально характеризують стиль влади, яка вважає, що у неї все гаразд з "почуттям гумору", а виходить, як у романі Льюїса Керрола.

Влада кулуарно вирішує все, при цьому одчайдушно пнеться здаватися відкритою, транспарентною, "людяною". Починаючи з кадрових призначень, про які я вже писав стоп'ятсот разів, і про які вже, мабуть, цвірінькають горобці на всіх парканах. Бо є що приховувати. Вибір очільників найважливіших і найвпливовіших в умовах війни відомств не дивує, а обурює своєю упередженістю. Вона – у підходах до керівників, які формулюються коротко: "слухняність, керованість, особиста відданість". Мушу зауважити, що у постмайданній Україні таких типажів суттєво поменшало, тому Банкова щедро вичерпує резерви з когорти тих, хто вже демонстрував ці специфічні чиновницькі риси за часів "недоавтократа-недопрезидента" Януковича. Тобто, біжить "з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці", точніше – рухатися самим і штовхати усю країну навспак.

Я розумію, що є речі, утаємничені апріорі. До таких належать і президентські укази про позбавлення громадянства політиків, урядовців, чиновників. Але, по-перше, згідно з вимогами Конституції, біпатриди взагалі поза законом, — усі. То навіщо сегрегувати окремі категорії? Бо посадовці  можуть "поділитися" держтаємницями з ворогом? Тоді вам, панове владці, — до Спартц і до МІ-6, які кладуть  вам на стіл списки усіх запідозрених в агентурній діяльності на Росію. Якщо ж ви приховуєте свої знання про цю важливу інформацію, як табло на обмінниках, то таким чином або толеруєте ймовірні зради, або удаєте, що їх немає.

А, по-друге, чому така вибірковість? Якщо справа стосується відомих країні осіб, — Корбана, Коломойського, — то, як на мене, варто таки оприлюднювати ці імена. Бо якби не "транспарентність" Корбана, ми б досі гадали, — був такий антиконституційний указ, чи це плітки? Як досі ворожимо на кавовій гущі, — чи вилучили у Ігоря Валерійовича український паспорт, чи він далі користується ним?

У країні "утаємничених табло" (зауважте, у час інтернету і розмаїтих комунікаційних каналів) докладають надзусиль, аби тільки її громадяни не займалися "дурницями". Їх просто заштовхують у бульбашку хайпових історій, вторинних дискурсів, вживаних наративів. "Якщо у світі все безглуздо, – сказала Аліса, – що заважає вигадати якийсь сенс?". Наприклад, роздаючи інтерв'ю глянцевим журналам. Відволікаючи увагу від головного: що зміниться у країні, яка вперто і криваво торує шлях до перемоги над агресором; як відбудовувати зруйновану ордою економіку та інфраструктуру; хто є розпорядником астрономічних коштів, наданих заходом, і відповідальним за їхнє цільове використання?

Я цілком усвідомлюю, що влада розбещує. Абсолютна влада – розбещує до краю навіть окрилених конструктивом політиків. У її теплій ванні затишно і комфортно. І виникає спокуса продовжити це задоволення. Але для цього потрібно принаймні дві речі. Одна з них – відповідати за все, що робиш. І за помилки також. Не шукаючи "цапів-відбувайл", як до прикладу, це трапилося з Бакановим та Венедіктовою, на яких, мабуть, спробують повісити й Чонгар, і засилля російської агентури. Не полювати на "відьом" з опозиції, бо вона фактично – дзеркальне (у сенсі – зворотне) обличчя кожної влади. Те, на що дивитися іноді неприємно, ба навіть – гидко.

Друга річ, — бути чесним. Перед собою і тими, хто мав би за тебе голосувати. І не видавати за чесність довірливе заколисування успіхами там, де вони відсутні. Не робити "з тата вар'ята", бо це вже не пошана до громадян, а навпаки – приниження їхньої самодостатності та гідності.

І третя порада, теж від своєрідного "казкаря", оскільки її автор Сантьяго Каррільо був комуністом, тобто вірив в утопію: "Відомо, що ми пропонуємо змінити соціальну систему, оскільки ми не робимо для неї загадки".

Якщо є бажання змінити систему – навіщо утаємничувати зміст на табло старої?

Але чи є таке бажання? Відповідь хай зробить кожен, хто прочитав ці нотатки.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.