Країна примружених очей. Блог Ігоря Гулика

Направду, попри воєнні реалії, попри неочікуваний ніким, окрім самих українців, спротив рашистській мілітарній і нелюдській машині, попри те, що навіть умови восьмилітнього протистояння і наднапруження усіх сил, ми рухаємося обраним шляхом. І, на щастя, немає ні тіні сумніву у тому, що переможемо не тільки Росію, але й, — що найголовніше, — вади власної державності, рецидиви неофеодалізму, вибрики популістів, підступність "українських гнид", яких, як бачимо, розвелося до біса.

Але при цьому, завжди мусимо пам'ятати, що обраний нами вектор стане успішним лише тоді, коли кожен крок буде чесним і недвозначним, "нелукавим" і без підтекстів. Авторка відомого бестселера "Атлант розправив плечі" Айн Ренд написала, що їй огидний принцип "мета оправдовує засоби", позаяк "спроба зробити будь-що добре силою рівноцінна спробі привести людину у художню галерею, позбавивши при цьому очей". Додам також, — і пам'яті про те, що є високохудожнім, а що – ницим.

Минулого тижня ми офіційно отримали статус кандидата в ЄС. Річ серйозна і, вочевидь, природна для України, яка завжди була і є частиною Європи, щобільше, — її заборолом перед деспотіями східного штибу, — від Орди до сучасного путінізму. Річ логічна, — бо навіть у цинічних та меркантильних столицях Старого Світу нарешті втямили, що їхнє комфортне і сите існування може в одну мить перетворитися на попіл без українського щита.

В Україні ж загальний оптимізм і ейфорія (не особливо доречна, бо формальна згода на кандидатство і повноцінне членство, — дві великі різниці) знову стали підставою для звичних маніпуляцій і популізму. Ніхто з мешканців Печерських пагорбів й не пробує замислюватися над тим, що кожна нова влада стоїть на плечах попередньої, якою б "ненависною" вона не була б. Бо якщо вже бути до кінця відвертим, то шлях до Європи розпочинався таки не з 2019-го, а значно раніше. З "помаранчевого Майдану", з Революції Гідності, з Асоціації та безвізу. І головне, — його глибинний сенс у тому, що в Україні незмінним упродовж 30 років незалежності залишався принцип демократичної ротації влади, попри війну і пов'язані з нею спокуси узурпувати повноваження. Речники ж влади закликають спільноту "примружити око" на всі ці досягнення.

Я вже писав про те, що на Банковій останнім часом одночасно тривають кілька жаристих конфліктів, погасити які не здатен Зеленський. Попри його статус гаранта, третейського судді та взагалі – відповідального за людей, які замешкали під цим дахом. Так от, мені видається, що статус кандидата в ЄС, серед іншого, є наслідком активності певної групи осіб – зокрема, урядовців, — яка переважила тих, кого не влаштовував такий результат.

Просто війна направду зірвала маски з багатьох, — тих, хто погодився на роботу з популістами та невігласами, і тягнув свого плуга заради вищих національних інтересів, і тих, хто скориставшись нагодою кар'єри або ж завданнями "кураторів" з сусідньої столиці, намагався впливати на хід подій (сподіваючись на зворотний результат). Не кажучи вже про неприкрите протистояння військовиків і канцеляристів.

Ця шведська сім'я "кварталівців", схоже, потрапила у власноруч вибудувану пастку. Гляньте, як розвиваються події після повідомлення Politico про намір Зеленського усунути друга дитинства Баканова з посади очільника СБУ. Здавалося б, годі знайти кращого цапа-відбувайла й одним махом відповісти опонентам про розмінований, а відтак зданий без бою Південь. Але Баканов не забарився з відповіддю, - "справа Деркача" з усіма наслідками та натяками. Звісно, це треба було робити раніше, але що вдієш, — павуки у слоїку змушені тримати козирі в рукавах, розуміючи непевність свого існування.

А Деркач з його "плівками", - це не тільки підтвердження абсурдності розрекламованих "справ" проти п'ятого президента. Це – ключик до скриньки Пандори, з якої однієї миті можуть полізти усілякі пригріті Зеленським єрмаки, демченки, татарови. На все свій час, і свої обставини…

Це, так би мовити, справи кулуарні. Є й інші, я б сказав, фундаментальніші. І їх не розв'язати "оптимістичними" заявами того ж таки Стефанчука, що, мовляв, Україна у турборежимі виконає всі вимоги для членства в ЄС до кінця року. Більш реалістичним виглядає прогноз Кабміну, — сім років, — але Шмигаль (хто читає мої коментарі) – потрапив у "чорний список", бо зіскочив з воза популістів. Не через принциповість, а через розуміння воєнних реалій. І фінансових теж…

"Антиолігархічний закон", що має бути втіленим на вимогу Брюсселя, досі залишився папірцем. Як би не намагався Єрмак, киваючи на Європу, імплементувати його у життя, без врахування висновків Венеційської комісії документ "не поїде". Україна й надалі залишається олігархічною вотчиною, — варто лише глянути, чиї телеканали щодня і щогодини підносять до небес "заслуги" режиму популістів. І коштовні піар-операції, схоже, також фінансуються "старими олігархами", серед інших записаними до відповідного "реєстру ім. Данілова".

Разом з тим, за лаштунками псевдоборотьби з "олігархатом", Зеленський і Ко активно сприяють інтересам головного "папи", - Ігоря Коломойського. І щось не чутно, аби він особливо прикладався до допомоги ЗСУ. Вважає, що ресурс 1+1 – цілком достатня ціна?

Та за широкими спинами Коломойського, Ахметова, Пінчука, Боголюбова "розправляють плечі" "нові олігархи", лояльні до популістського режиму, покликані фінансувати майбутні електоральні кампанії Зе і його партії (не обов'язково "слуг"). Україна, схоже, повертається на "круги своя", до комфортного феодально-олігархічного устрою з "разводящим" на чолі.

Питання тільки у тому, що така Україна непотрібна Європі. Ніхто там не "примружуватиме" око на очевидне всесилля Офісу президента і його тіньових "гаманців".   

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.