Мозок Української Галицької армії: минає 149-та річниця народження Віктора Курмановича

Сучасники називали Курмановича "щирим і тихим патріотом" та "карним жовніром з чистим як сльоза характером".

"Еспресо.Захід" розповідає про Віктора Курмановича, чиє життя і військова кар’єра є прикладом незламності у боротьбі за незалежність України – навіть у ті часи, коли, здавалося, визвольні змагання були безнадійно програні.

Ранні роки та служба в Австро-Угорщині

Віктор Курманович народився на Львівщині, у селі Велика Вільшаниця поблизу Золочева. Його батько, отець Йосип Курманович, був греко-католицьким священником із Підляшшя (тоді – у складі Російської імперії). Через відмову перейти у православ’я під час ліквідації Холмської єпархії (1873–1875) Йосип Курманович зазнав переслідувань: понад пів року провів у в’язниці, після чого втік до Австро-Угорщини. Родина оселилася в Галичині, де Йосип зміг продовжити душпастирську службу. Старший брат Віктора став священником, натомість сам Віктор з юних років виявляв потяг до військової справи – спостерігав за вправами солдатів австрійського полку та зачитувався військово-історичними книгами. 

По завершенні п’ятого класу гімназії юнак наполіг віддати його до кадетської школи в австрійській Галичині. Він блискуче навчався і, опинившись серед найкращих випускників, отримав призначення молодшим офіцером піхотного полку в Кремсі (Нижня Австрія). 

Курманович прагнув більшого і продовжив освіту у Військовій академії у Відні, яку успішно закінчив 1902 року. Згодом служив у 30-му піхотному полку у Львові, а в 1912 році став командиром батальйону 13-го піхотного полку австро-угорської армії. Завдяки своїй кваліфікації українцеві Курмановичу вдалося потрапити на службу до Генерального штабу Австро-Угорщини. 

На початку Першої світової війни Курманович виконував завдання військової розвідки. Напередодні війни його відрядили до Російської імперії перевірити чутки про підготовку до війни – він побував у різних регіонах, а останні дні перед початком бойових дій перебував на Наддніпрянщині. З вибухом війни офіцер повернувся до Галичини, але незабаром знову опинився в російському тилу: виконуючи розвідувальну місію на Волині, потрапив у полон до російської контррозвідки. Військово-польовий суд у Варшаві засудив його за шпигунство, і кілька місяців Курманович провів у Варшавській цитаделі, доки навесні 1915 року його не обміняли на російського офіцера з оточення імператора Миколи II. 

Після звільнення Віктор отримав підвищення до звання підполковника (оберстлейтенанта) австро-угорської армії і продовжив службу на фронтах Великої війни. Він командував піхотним полком на Буковині, згодом воював на Італійському фронті, де дослужився до полковника та очолив піхотну бригаду. Навіть восени 1918-го, коли австро-угорські війська на італійському фронті почали зазнавати поразок, полковник Курманович зумів організувати відступ своєї бригади з мінімальними втратами. Військові кампанії підірвали його здоров’я, тож після капітуляції Австро-Угорщини у листопаді 1918 року він вирушив до Відня на лікування.

На чолі Української Галицької Армії

Одужавши, Курманович майже відразу поринув у вир нової війни – цього разу на батьківщині. У кінці 1918 року, дізнавшись про проголошення ЗУНР та початок Українсько-польської війни в Галичині, він залишає шпиталь у Відні й через Будапешт добирається до Галичини. 24 грудня 1918 року полковник Курманович прибув до Тернополя, де на той час перебував уряд ЗУНР. Його військовий досвід був украй потрібний молодій республіці, тож вже за кілька днів командування доручило Курмановичу сформувати і очолити ударне угруповання на північному відтинку фронту. Він успішно об’єднав розрізнені відділи в групу "Північ", що на початку січня 1919 року перейшла у контрнаступ проти польських військ, відкинувши їх від Жовкви до Рави-Руської. Згодом на основі цієї групи був сформований Перший корпус УГА, який утримував широкий фронт від Сокаля до Яворова. 

12 лютого 1919 року Віктора Курмановича призначають начальником штабу Галицької армії. Одночасно після загибелі Дмитра Вітовського він виконував обов’язки державного секретаря (міністра) військових справ ЗУНР. У розпорядженні Курмановича була вже добре організована сила – близько 50 тис. вояків у трьох корпусах, що мали 12 бригад, артилерійські, інженерні, летунські частини тощо.

На новій посаді він одразу поринув у роботу: вже в перший день як начальник штабу брав участь у нараді командування, де планувалася Вовчухівська наступальна операція – масштабний маневр для деблокади Львова. У лютому-березні 1919 року Галицька армія під проводом Курмановича досягла часткових успіхів, фактично відрізавши польський гарнізон у Львові від Польщі. Однак втрутилось Антанта: з Парижа надійшла вимога перемир’я, і за наполяганням керівництва ЗУНР наступ довелося припинити. Надіслані Антантою умови миру були неприйнятними – від України вимагали віддати Польщі Львів, нафтовий басейн Борислава-Дрогобича та східні райони Галичини, на що українська сторона категорично не погодилась

Навесні 1919-го ситуація на фронті погіршилась. У травні польська армія, отримавши підкріплення, перейшла у наступ, змусивши УГА відступати на схід до річки Збруч. Попри все, Курманович не втрачав бойового запалу. Він дбав навіть про символічні аспекти: у квітні 1919-го від його імені було видано наказ про запровадження єдиного однострою для всієї Галицької армії та про заснування бойового ордену "Тризуб" для відзначення хоробрих воїнів. 

Газета "Стрілець" називала Курмановича "мозком Галицької армії", відзначаючи його неймовірну працездатність – він днями й ночами керував військом, не зважаючи на старі поранення й хвороби.

На початку червня 1919 року рештки УГА опинилися затиснутими на маленькому плацдармі між Дністром і Збручем. Моральний дух війська падав, обговорювалася навіть можливість відступу за Збруч на Наддніпрянщину. В цій критичній ситуації начальник штабу залишався рішучим: 5 червня 1919-го Курманович віддав наказ, в якому закликав битися "до останньої краплі крові" за кожен клаптик рідної землі і готуватися до вирішального удару.

 "Се мій останній приказ і жадаю його виконання, доки хоч один український жовнір буде при життю", – передав він через командирів полкам, особисто виїжджаючи на передову для підтримки бійців.

Ці слова надихнули воїнів Галичини розпочати наступ, який увійшов в історію як Чортківська офензива (7–28 червня 1919 року) – найуспішніша операція УГА у війні з поляками.

На жаль, сам Курманович через виснаження і хворобу не зміг керувати наступом до кінця – на початку офензиви він зліг у шпиталь.

Після відступу Галицької армії за Збруч і об’єднання з Армією УНР у липні 1919-го Курманович отримав звання генерал-хорунжого (відповідає генерал-майору) і був призначений заступником начальника штабу при Головному Отамані Симоні Петлюрі. Він брав участь у спільному поході на Київ та Одесу, виїздив на різні ділянки фронту, допомагаючи командуванню корпусів УГА, які воювали проти білогвардійців Денікіна. Однак страшна епідемія тифу та бойові втрати до кінця 1919 року практично знекровили УГА. Наприкінці року спільний штаб було розформовано, і генерал Курманович тяжко хворим виїхав на лікування до Чехословаччини

Міжвоєнна діяльність в еміграції

У 1920 році Віктор Курманович долучився до організації побуту інтернованих галицьких вояків. В таборі для інтернованих частин УГА в Німецькому Яблонному (Чехословаччина) він очолив сформовану там Галицьку бригаду, до якої входило близько 5 000 старшин і стрільців. Завдяки його старанням у таборі було налагоджено активне життя: діяли гімназія, фахові курси, культурно-освітні гуртки, видавався журнал "Український скиталець".

Після ліквідації табору 1923 року генерал оселився у Відні, де продовжив роботу на громадсько-політичній ниві. Він активно співпрацював з підпільними українськими організаціями: зокрема, входив до складу Проводу Українських Націоналістів (керівний орган ОУН).

У другій половині 1930-х Курманович був заступником голови Української Національної Організації в Німеччині та одним з організаторів заходів української військової еміграції в Європі.

Не втрачаючи надії на відродження української державності, ветеран УГА відгукувався на всі національні почини. Так, на початку 1939 року, коли в Карпатській Україні (автономії у складі Чехословаччини) виникло питання створення власних збройних сил, 63-річний Курманович прибув із Відня до Хуста і палко підтримав формування загонів "Карпатської Січі". Він бачив у появі Карпатської Січі та виборах до Сойму Карпатської України перші кроки до відновлення української держави після поразки визвольних змагань

Друга світова війна і останні роки

З початком Другої світової війни генерал Курманович продовжив служіння українській справі на тому боці, де вбачав шанс для боротьби з більшовиками. 28 квітня 1943 року у Львові його було обрано почесним головою керівного комітету щойно створеної добровольчої дивізії "Галичина" (1-ї Української дивізії УНА). 

Через тиждень, 4 травня 1943-го, виступаючи по радіо до новобранців, 66-річний генерал окреслив їхню місію: після двадцяти років вимушеного безділля настав час "остаточно добити червону потвору, яка випила стільки крові та хоче змести наш народ з лиця землі".  У цій промові він відверто назвав комуністичний режим найбільшим ворогом України.

Втім, наближення радянської армії поставило хрест на планах українців вибороти свободу у війні. Навесні 1945 року в Австрії, де тоді перебував Курманович, його вистежили радянські спецслужби. Важко хворого генерала заарештували агенти СМЕРШ у місті Баден поблизу Відня і вивезли до СРСР. Віктор Курманович помер 18 жовтня 1945 року в тюремній лікарні НКВС міста Одеса у віці 68 років. 

За свій внесок у боротьбу за незалежність України Віктор Курманович офіційно визнаний борцем за волю України у ХХ столітті. На його честь у сучасному Львові названо вулицю – вулицю Генерала Курмановича, що нагадує про тихий подвиг цього видатного патріота і воєначальника.