Історія добровольця Максима Марченка: від окупації та поранення до боротьби з помилками комбата

Свою історію "Еспресо.Захід" розповів Максим Марченко – доброволець та гранатометник, який зараз лікується у реабілітаційному центрі "Незламні" у Львові.

У мирному житті Максим Марченко працював на заводі "Антонов". Там він обслуговував і нашу українську "Мрію". У 2019 році Максим уклав 3-річний контракт з армією, після якого лише пів року йому вдалося пожити у ролі цивільного. Далі почалося повномасштабне вторгнення. Хлопець пригадує, що встиг лише евакуювати маму та дочку, сам же потрапив під окупацію. У Гостомелі, де він жив, йому доводилося переховуватися у підвалах.

"Пробув два тижні у повній окупації, заходили росіяни, "шманали", вони шукали військових та учасників АТО/ООС. Я свої документи закопав в теплиці у землю. Якби їх знайшли, я б не був вже живим", – пригадує він.

Фото: особистий архів Максима Марченка

Фронт та поранення

Згодом йому вдалося вибратися звідти. На певний час Максим переїхав до Житомира, де активно волонтерив та допомагав в евакуації. Проте вже через місяць такого життя подається у добровольці батальйону Архангела Михаїла, який на цей час вже розформований. 

"Хлопців з бойовим досвідом там було мало, але багато тих, хто хотів захищати свою країну. Ми тренувалися протягом 4 місяців, а згодом нам дали вибір – їхати на передову чи залишитися у пункті дислокації. Я і ще близько 80 людей поїхали на війну під Соледар, у серпні минулого року", – розповідає Максим Марченко.

Там же Максим і отримав поранення. Як пригадує, на 4-й день на позиції підірвався на міні. 

"Тоді нас закидали "лєпєсткамі"(ПФМ-1), працювала арта та танки, але нам треба було йти працювати на позицію. Я розумів, куди їду і що шанси у мене 50 на 50. Я вже бачив війну, окупацію, їхні злочини й тому йшов воювати за наше майбутнє. Після підриву на цих "лєпєстках" я втримав рівновагу та був при свідомості", – розповідає хлопець.

Він також пригадує, що йшов дуже акуратно та весь час дивився під ноги, однак цієї міни не помітив, бо вона була присипана землею. Коли дим після вибуху розвіявся, Максим оглянув себе і навіть зрадів, що ногу не відірвало, хоч і сильно розтрощило. 

"Побратими помогли накласти турнікет. "Лєпєстків" було дуже багато і я боявся, коли присідав на землю, щоб лиш не попасти знову на них та не втратити руку. Хлопці тягнули 800 метрів по мінному полю мене, аби забрати звідти. Далі були лікарні різних міст та ампутація стопи", – коментує військовий момент поранення.

Воїн зізнається, що було насправді прикро розуміти, що поранений, але духом не падав. Як розповідає Максим, коли його привезли у Київ та зробили ще 4 операції, попри все він був налаштований швидко стати на протез та повернутися у бій. 

Захисник був настільки спокійним та впевненим у собі, що легко заспокоїв свою маму, яка дізналася про поранення сина не від нього, а з відео самого поранення. Тоді мати йому сказала: "Дякую, що ти мене розраджуєш, а не я тебе".

Проте швидко стати на протез не вдалося, бо попереду чекали нові проблеми. 

Фото: особистий архів Максима Марченка

Через помилку командира доброволець не може довести, що був поранений на війні

Ні нормальної реабілітації, ні відповідних виплат та протезування Максиму не "світило", бо, як виявилося, за документами, його не було під Соледаром і на бойові виїзди він не їздив, а відповідно поранення на війні отримати не міг. 

"Як я дізнався потім, коли їхав на позицію, мене не записали на бойове розпорядження, не внесли у списки частини. От вже рік я добиваюся довідки про обставини поранення. Зараз я не отримую ні виплат, ні зарплатні, взагалі нічого. На державну програму протезування я податися не можу, інвалідність військову оформити не можу, ВЛК і МСЕК не можу пройти", – каже Максим.

Як пояснює хлопець, він був у спецпідрозділі добровольців "Сігнум", з яким співпрацювала 93-тя бригада, і до якої вони мали бути зараховані. Половина бійців вже була оформлена, а половина ще ні. 

"Я не задавав собі питання щодо цього, треба їхати – я їду і виконую свою роботу", – каже Максим.

Вже рік доброволець звертається до всіх, кого можна. На жаль, і сам комбат, й інші впливові особи його хіба ігнорують. Зараз Максим пробує з адвокатами добитися для себе справедливості, але навіть вони не наважуються позитивно щось стверджувати. 

"Після цього командир годував мене обіцянками ще 4 місяці. У батальйон дзвонили з військкомату та питали про мене, а ті розводили руками та казали, у списках мене нема. Я за рік звертався вже до кого тільки можна: і до президента, і до Кличка. Проте, вони ігнорують. Розумієте, командир не мав права мене відправляти, й зараз він просто прикриває себе. Мої хлопці деякі досі у нього воюють і ніяк не можуть вплинути на це. Деякі товариші одразу відмовилися там служити – ті, які мене звідти діставали. Вони вважають цей випадок великою неповагою командира до своїх бійців. Люди трохи розчаровані", – говорить Максим.

Поки адвокати розбираються із ситуацією Максима, він сам проходить лікування у реабілітаційному центрі "Незламні" у Львові. 

"У Незламних почули мою історію та лікують безплатно. Довелося зробити реампутацію під протез. Вже тут 3 місяці на реабілітації та мій фізичний стан стабільний. Після повторної ампутації за ці місяці виросли невроми й 2 кістки, тому довелося знову робити операцію і все це очищати. Загалом, я відновлююся добре, але трохи втомився, бо дійсно дуже хочу вже встати на ноги", – розповідає хлопець.

Попри все, Максим Марченко хоче повернутися на війну і бути корисним у цій справі.

"Дивіться, у мене велике бажання повернутися на війну і, скоріше за все, так і буде. В першу чергу, я допомагатиму побратимам чи у якомусь добровольчому формуванні інструктувати. Хочу також виїжджати на завдання. Я от дуже бажаю повернутися, бо поки ми їх не виб’ємо, у нас спокою не буде. Я хочу виграти цю війну", – резюмує він.