Історії війни. Херсонщина: "Одній жінці російські військові приставили автомат до дитячого візочка" 

Родина Макарів розповіла "Еспресо.Захід" про свою історію, а також про те, як живуть українці на Херсонщині зараз

Тікати не можна залишитися

З початком повномасштабної війни російські війська почали нещадно бомбардувати й обстрілювати українські міста й села. Багато людей вирішили шукати безпечнішого місця деінде: у західних областях, де відносно спокійно, або й за кордоном. 

Отець Ігор Макар з родиною залишалися на Херсонщині до останнього. Однак у день, коли російські війська почали вторгнення з різних напрямків і зайняли позиції в селищі, де живе сім'я священника, стало зрозуміло, що життями чотирьох дітей краще не ризикувати. Вони рушили в дорогу майже без речей. У свою машину (де і для шістьох осіб місця замало) взяли ще кількох людей. Головне – врятуватися.

"Я думав відвезти дітей і повертатися назад. Дружина сказала, що їде додому зі мною. Однак російські військові закріпилися на позиціях. Повернутися ми поки не можемо. Знайомі пропонували виїхати за кордон, але ми цього варіанта не розглядали. Моя Марійка каже, що готова тут померти, і нікуди не поїде", – каже отець Ігор.

Що відбувається на Херсонщині?

Значна частина Херсонської області тимчасово окупована російськими військами. Постійно відбуваються обстріли. Люди сидять в укриттях. Антонівський міст через річку Дніпро є стратегічним об’єктом, який окупанти постійно охороняють. Ані в'їзду до Антонівки, ані виїзду звідти немає з жодного боку. До селища впускають лише людей, які там прописані. Тепер навіть родичі, які мешкають за кілька кілометрів одні від одних, практично не можуть бачитися. Машини перевіряють  дуже ретельно.

Сім'я Макарів постійно на зв’язку зі своїми парафіянами. Їм складно, бо поки що не можуть повернутися й підтримати людей наживо. Тим, хто залишився, ще складніше: на вулицях російські солдати.

"Мої парафіяни ховалися від обстрілів у нашій церкві. І далі доводиться сидіти в укриттях. Діти вже почали розрізняти за звуком, чи далеко від них летить ракета й чи треба швидко бігти до сховища. Коли ми виїжджали, військова техніка стояла на околиці селища. Зовсім близько", – ділиться священник.

Від початку вторгнення в Антонівці не було світла 12 днів. У селищах поблизу почалися проблеми з постачанням їжі та ліків. Вантажі їдуть, гуманітарну допомогу збирають українці, її надають і з-за кордону. Але окупанти не дозволяють машинам проїхати.

Мешканці Антонівки користуються запасами родини отця Макара. Він дозволив брати їжу й розподіляти між тими, хто цього потребує. Каже, мали запаси круп, овочів, заморожених продуктів. Зараз, в умовах окупації, це скарб. Так само є проблеми з ліками. Інсулін теж беруть з аптечки священника (у нього цукровий діабет). З рештою медикаментів значно складніше.

У Зеленівці є можливість купити деякі продукти, наприклад, овочі, борошно. Однак лише за готівку. Отримати її не завжди можливо, банкомати видають малі суми, адже довозу не відбувається. Карткою люди можуть розрахуватися лише під час заправки машини. Отець Ігор шукає допомоги в благодійних організаціях, адже єдине, чим зараз може допомогти своїм людям – це переказ коштів. Йому вдалося закупити заморожені продукти, м'ясо, а також домовитися з чоловіком, який продає овочі, про оплату на картку. Усі ці продукти розподіляють перш за все поміж людей поважного віку, багатодітних родин, самотніх людей тощо.

До магазину в Зеленівці часом привозять продукти. Люди стоять за ними в черзі по вісім годин. Продавці намагаються відразу роздати все, бо потім товар заберуть російські військові. Буває так, що люди стоять у черзі, окупанти приїжджають, змітають з полиць усе, а люди йдуть додому ні з чим. Є й мародерство. Супермаркети закрилися, бо немає можливості привозити всі продукти. Про великі партії не йдеться.

– Одного разу приїхали (російські військові. – Ред.), щось забрали і питають, чи порахували. Замість грошей продавцеві принесли тушонки, в яких термін придатності закінчився два роки тому. Навіть собаки не їдять цих консерв, – розповідає о. Ігор Макар.

Зруйнована мрія

До 24 лютого сім'я Макарів жила зовсім інакше. Вони будували плани, діти ходили до школи, відвідували гуртки. Отець з дружиною та командою небайдужих односельчан зводили будинок, у якому мали бути соціальна швейна майстерня, пекарня та родинний центр. До закінчення залишалося ще зовсім трошки – відкриття планували влітку.

Дружина отця Марія – швея та закрійниця. Тому стала першою, хто взявся до роботи на соціальному підприємстві. Рік тому ми були в гостях у Макарів. Там саме приймали замовлення на вишиті великодні рушнички. Швейна майстерня мала працювати відразу в кількох напрямках: кошти, отримані за замовлення, спрямовувалися на потреби парафіян у складних життєвих обставинах; тут хотіли досліджувати південноукраїнську вишивку й показувати мешканцям регіону, звідки бере початок їхнє коріння; окрім цього, люди у потребі могли приносити речі для безкоштовного ремонту.

"Вишиванки змусять наших близьких згадати, що Україна цілісна. Кожен регіон має свої орнаменти й особливості. Треба показати мешканцям Херсонщини, що наші коріння українські, а не російські. Це буде для нас, наших дітей і батьків, – казала минулого березня одна з парафіянок Олена Немодрук. Зараз жінка та її сім'я – в окупації. Вирішили залишитися вдома.

Також у новому будинку мав запрацювати родинний центр – місце для дітей та їхніх батьків, простір для спілкування та цікавих занять. У селищах на Херсонщині було чимало викликів та проблем і без війни. Особливо потребували уваги й турботи діти.

"Ми постійно бачили картину, як діти сидять на сходах церкви – то їхній центр світу. Спочатку кидали в храм камінці. Але ми працюємо. Коли дізнаємося, у чому діти росли, то часто розуміємо, що вони ні в чому не винні. Навіть якщо вони шкодять, то треба їх приймати, але не лякати й не відштовхувати. Вони тут не мають занять, а наше завдання – зробити для них щось корисне й цікаве", – таку мету визначили для себе Макари та їхня команда.

Тепер діти щодня чують вибухи й обстріли. Вони сидять у підвалах під шепотіння молитов, під крики російських військових. Без цукерків і ласощів (бо де ж дістати?), без іграшок, без спокійних ночей і по-справжньому веселого сміху. Діти змушені дізнатися про злість, страх, ненависть, смерть. Росія прийшла "захистити" їх від щасливого дитинства.

Як реагують люди?

Попри складну ситуацію, люди не втрачають віри. Херсонці виходять на протести з прапорами України. Вони скандують "Херсон – це Україна" в обличчя озброєним російським військовим і голіруч ідуть на військову техніку. Люди не припиняють це робити навіть тоді, коли в них стріляють.

"Тепер люди багато чого переоцінюють. Починають розуміти, що таке Україна, у чому суть, за що війна. Херсонщина окупована, а люди виходять на протести, попри те, що відкривають вогонь. Одній жінці приставили автомат до дитячого візочка", – каже священник.

За словами о. Ігоря, люди, які жили в достатку, тепер міняються продуктами: я тобі – картоплі, а ти мені – олії. Вони діляться, стараються всі разом. Але ніхто не каже про те, щоб здатися.

"У нас знайома медсестра – наполовину росіянка. Вона дзвонить і пробує говорити українською: "Слава Україні! Я раніше не задумувалася, що це за "Героям слава" у відповідь, а тепер розумію. Це ж наші герої! Ми готові ще терпіти, але тільки щоб була наша Україна", – розповідає Ігор Макар.

Чимало людей свідомо не виїхали, хоча мали автівки й можливості. Вони вирішують залишатися на своїй землі, боротися з окупантом так, як можуть.

"Слава Богу, що люди тримаються, віри не втрачають і хочуть тієї України. Росії не хочуть, хоча і в Маріуполі, і в Херсоні є дуже багато росіян. Тобто російські війська бомблять своїх. Але навіть росіяни не хочуть до Росії", – ділиться священник.

Ольга Мар'ян, програма Лідерства і служіння Української освітньої платформи 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.