Ірина Гримак: Україна захищається від Росії. Те, що підприємства працюють, є також частиною боротьби із загарбником

Ватикан повідомляє, що, можливо, у серпні Франциск відвідає Київ. Чого очікує Україна від Папи після його дуже невтішних заяв про війну? Коли на столицю України падали бомби, ми почули, що "всі винні".

Того самого, що від міжнародної спільноти, і того ж самого, що нам зараз дають поляки: чіткого називання винуватця, причин війни та однозначної підтримки України. Йде війна, у якій гинуть діти і у якій моя країна є жертвою. При цьому ті чіткі слова мають почути не тільки українці, які у цей момент боряться за виживання, а й винуватці варварської війни та російське суспільство.

Чи взагалі Україна чекає на приїзд Папи, чи має важливіші теми? Можливо, з вашої точки зору, цей голос не настільки важливий для суспільства, як у Польщі, наприклад?

Навпаки, він надзвичайно важливий. Російська політика зараз значною мірою базується на підтримці церкви, а московський патріарх Кирило схвалює рішення Путіна і дії російських військ. Ми християни, у нас живе багато православних: я хочу вірити, що голос Франциска долине й до них, і піде далі.

В Україні зростає відчуття, що західні спільноти починають забувати про війну. Але ж ні, зброя та гуманітарна допомога йдуть, але громадяни Італії та Франції все більше втомлені та налякані. Ви почуваєтесь самотніми?

Це ще не поширене відчуття, але воно є і має на те підстави. Я розумію, що мешканці Союзу мають право на втому, але для всіх, хто не хоче чути про війну, хотіла б нагадати, що на Україні Путін не зупиниться. Ми зараз платимо високу ціну за мир не лише в Україні та Європі, платимо її тисячами наших воїнів, які загинули на фронті, зруйнованими із землею селами, розбомбленими школами та лікарнями.

Я хочу дуже подякувати полякам та Польщі за ту величезну допомогу, яку ви вже нам надали і продовжуєте надавати. То справжня допомога від братнього народу у найскладніший для нас час. Ніколи того не забудемо. 

Як таке можливо, що попри страшну криваву війну, життя у частині українських міст на перший погляд триває звичне життя? Підприємства працюють, поїзди ходять як годинник, ви відбудовуєте зруйноване, фермери починають збирати врожай.

Не хочу, щоб це прозвучало занадто піднесено, але ми нація, яка ніколи не опускає рук і не здається.

Намагаєтесь жити нормальним життям попри війну?

Я б сказала інакше: українська історія сповнена трагічними подіями та моментами, коли наша незалежність була під загрозою або була знищена, можливо, пам’ять про них нас таки чогось навчила. Те, що підприємства працюють, що курсує транспорт, що муніципальні служби виконують свою роботу, також є частиною опору окупантам.

Ми показуємо, наскільки сильним та мобілізованим є українське суспільство, яке живе під бомбами й ракетами

Ви говорите про мобілізацію, але у Львові я чув скарги, що західна частина України стікає кров'ю на сході, а тим часом хлопці зі сходу розважаються у Трускавці. Духовенство скаржиться, що після недільних служб божих роздають повістки. Чи є ризик внутрішньої напруги?

Я б хотіла, щоб ворог зрозумів, що такими підступами, як плітки про Трускавець, не зламає нашого духу. Що не змінює того факту, що Україна – це 40-мільйонне суспільство, а серед героїв будуть ті, для кого наша національна трагедія просто чужа, а тому вони не відчувають потреби діяти на благо суспільства. Проте я застерігаю від легких узагальнень: українці в усьому світі зараз боряться за свою країну. Одні роблять це зі зброєю в руках на фронті, інші організовують гуманітарну допомогу, працюють на своїх підприємствах чи дбають про дітей. Хтось відбудовує знищену інфраструктуру, хтось працює у лікарні. І я б не стала недооцінювати тих, хто в тилу, щоб забезпечити постачання тим, хто на передовій.

У центральній Україні якраз починаються жнива, і аграрії б’ють на сполох, що заблоковані чорноморські порти перешкоджатимуть експорту зерна. Наскільки ця проблема стосується заходу України?

Уся країна живе з сільського господарства, але західна частина не є ключовою у сільськогосподарському виробництві. Це є бути чи не бути для Запоріжжя, Херсонщини, Житомирщини, Вінниці ...

Там, де росіяни спалюють стиглі поля чи розстрілюють елеватори.

Так, у деяких із цих місць фермери працюють, ризикуючи своїм життям.

Справжній виклик постане перед нами через місяць, два, коли зерно буде зібране, і якимось чином його потрібно буде вивезти за кордон, але це так само буде національною проблемою, а не проблемою однієї чи іншої частини країни.

Я хочу підкреслити, що питання сільського господарства не є внутрішньою темою України. Ми не помремо з голоду, матимемо їжу. Левова частина того зерна повинна потрапити до різних країн світу, серед інших і до Африки. І, якщо цього не трапиться, якщо порти не розблокують, це буде міжнародною катастрофою.

Українські аграрії добре розуміють, що ця війна ведеться на двох фронтах: видимому і складнішому для сприйняття, тобто економічному.

Не лише аграрії. Адже ми все ще експортуємо стратегічні товари не лише для європейської спільноти. Східні території – це важка промисловість, яка забезпечувала сировиною і продуктами всю Європу.

Як зараз виглядає ситуація у Львові та Львівській області? За підрахунками мера Львова, через місто пройшло близько 5 мільйонів біженців. Ще 150 тисяч залишилися в місті.

Я пишаюся тим, що ми належно зреагували.  Відразу після початку війни ми пішли правильним шляхом у Львові, завдяки чому вдалося уникнути гуманітарної допомоги. Через Львівщину пройшли передовсім мільйони мам із дітьми. Додаймо до того людей з інвалідністю, людей літніх, які не могли собі самі зарадити, загублених, частина з яких залишилась на довший період. Школи, інтернати, санаторії – вся інфраструктура була переведена на військовий режим.

На цей момент у Львові та області офіційно живуть близько 250 тисяч переселенців. В реальності ця кількість значно більша – хтось орендував житло, хтось живе в родини, я люди, які не потребують допомоги соціальних служб

Вас не лякає те, що стало буденністю, наприклад, для Лівану? Біженці з Сирії потрапили там у чорну діру: так, вони живуть, але у них немає роботи, немає можливості отримати освіту чи працевлаштуватися.

На щастя, ми маємо зовсім іншу ситуацію у багатьох моментах: жодна дитина не залишилась поза системою шкільної освіти. Частина переселенців добре інтегрувалась у локальну спільноту, ще частину ми залучили у перші місяці війни до роботи для оборонної та харчової промисловості, такої як виробництво консервів і обладнання для армії. Нові мешканці також отримали невеликі земельні ділянки для господарства, щоб посадити там овочі. Не відомо, коли війна закінчиться, тому нашим обов’язком є знайти роботу для українців зі Сходу, поки вони зможуть повернутись додому.

Львів допомагає переселенцям. Вже є перші кошти на Центр реабілітації.

Ви ще маєте фінанси?

Фінансові засоби та основні ресурси закінчуються, це нормально. Більшу частину витрат потрібно спрямовувати на потреби війська, є й області, які просто зрівняні із землею, і саме на їх відновлення потрібно спрямувати найбільше ресурсів. Якщо говорити про фінансове становище, то наша область зараз у значно гіршій фінансовій ситуації, ніж була до війни: важко підтримувати фінансову дисципліну, коли до вас приїжджають мільйони біженців. Хоча б лікарні, вони переповнені не лише солдатами, але й пораненими цивільними, що також коштує грошей. Перед нами постали проблеми, з якими ми ніколи не мали досвіду: наприклад, до лікарні у Львові почали приїжджати діти із осколковими пораненнями. Тому є необхідність замовлення спеціалізованих протезів для тих, кому довелося ампутувати кінцівки.

Мер Львова Андрій Садовий багато говорить про будівництво Центру реабілітації у Львові? Які деталі цієї  справи?

Так, ми маємо вже 4 мільйони євро, що дозволяє розпочати роботи. Чому це так важливо? Як я казала раніше: перед нашими лікарнями постали зовсім нові виклики, якими є поранення військові та ампутації. Більшість поранених – це діти, молодь та люди середнього віку. Особливо діти потребують спеціального догляду не лише для встановлення протезів у період росту, а й психологічної допомоги.

Якої допомоги Львів потребує зараз із-за кордону?

Безсумнівно, медичної. Нам потрібна підтримка в спеціалізованих процедурах, не тільки в тих, про які я згадувала раніше. До нас потрапляють люди важкохворі та із глибокими травмами. Але ми маємо також, наприклад, великі проблеми із транспортною мережею, яка зможе забезпечувати безперебійний доїзд дітей та молоді до шкіл. Учнів стало більше, частина рухомого складу поїхала на схід до нашого війська, а оскільки ми говоримо про сільську територію, то потрібно організувати налагоджену систему. Зараз нам бракує понад 100 шкільних автобусів, так званих школяриків.

Інтерв'ю з Іриною Гримак вийшло у польському виданні "Wyborcza.pl", автор Міхал Ольшевскі