Доктор Едіт Єва Еґер: "Дуже важливо знайти в собі Гітлера і матір Терезу"

"Я сьогодні живу, в мене троє дітей і п'ятеро онуків. І це моя найкраща помста Гітлеру", – так писала Едіт Еґер, нині американка, а в роки Другої світової війни – мешканка Угорщини. У 16 років вона вижила в таборі смерті "Аушвіц", єдина зі своєї родини. 

Еґер – дивовижна. У 50 років вона здобула освіту і почала психотерапевтичну практику, у 90 – написала книгу спогадів "Вибір", що відразу стала світовим бестселером, який Білл Гейтс включив до свого списку читання. В Україні мемуари Еґер вийшли торік, а цього року виходить "Дар" – практичний посібник про те, як приймати свої емоції, працювати з травмою і позбутися комплексу жертви. У межах 28 Львівського міжнародного BookForum Еґер розповіла про власний досвід його подолання. "Еспресо.Захід" занотувало тези докторки, яка дає всім надію.

Щоб позбутися комплексу самозванки, можу сказати таке. Те, що виходить з нашого тіла, нам не шкодить. Шкодить те, що там залишається, в тілі. Якщо є секрет – поділіться ним. Угорські жінки кажуть "не вдихати собі у груди". 

Я продовжила освіту у зрілому віці, і в мене було відчуття провини, що  я вижила. Коли отримала диплом з відзнакою, повернулася в Аушвіц. Я порадила б людям визнати, що ми люди і ми помиляємося. Особливо корисно подумати про це у вересні, коли починається новий навчальний рік. Потрібно подумати, що я залишаю позаду і що має прийти нове на місце цього. Усе, що ви втрачаєте, має заміщатися чимось новим. Сподіваюся, що ви заміните слово "самозванка" на "найкраща я", бо у вас немає іншої "я", потрібно сприйняти себе такою, як ви є, бо людина може помилятися. Людина може чіплятися за щось, нести у своєму серці ненависть. І тоді ми себе ув’язнюємо такими почуттями. Треба провести інвентаризацію себе, запитати: за що я чіпляюсь і що я готова відпустити? Отже, вгамуйте емоції, не прагніть усім догоджати, будьте людиною, бо якщо поглянути на свідоцтво про народження, то там не гарантують, що все буде легко. Взагалі нічого не легко. Взагалі немає ніякої певності у житті, але є можливості. 

Якщо ми не змінюємося, то не зростаємо. Я називаю це еволюцією, а не революцією. 

Дуже важливо не дозволити своєму его диктувати своє життя. Его – це несправжнє "я". Багато хто забув про своє справжнє "я" через рутинну формулу, в яку ми увійшли. Ми всі унікальні, непересічні. Іншого такого не буде. Ніколи не порівнюйте себе з іншими, бо ми прекрасні. Ми не народжуємося для ненависті, ми не народжуємося, щоб шкодити іншим. Дуже важливо знайти в собі Гітлера і знайти у собі матір Терезу з її добротою і любов'ю, і пробачати. Не я пробачаю вам, а я пробачаю собі, я дозволяю собі пробачити і не носити в собі психологію жертви, бо жертви немає без кривдника, а дуже часто жертва може стати кривдником. Це називається стокгольмський синдром. 

Я відмовляюся бути жертвою, це не я – це те, що сталося зі мною. Особливо якщо відбулася  сексуальна наруга. Ти залишаєшся цнотливою і не дозволяєш цьому досвіду впливати на себе. Головне – не дозволяти подіям і досвіду визначати тебе. Так само важливо використати нагоду вересня і почати жити спочатку. Все нове завжди лякає. Ми і хочемо, і боїмося. Ми боїмося нового, боїмось і втікаємо. У психології це називається конфліктом зближення і уникнення. Я можу поділитися лише тим, що пережила сама. Я пережила пекло, але мені вдалося створити чудові співдружність, мені вдалося створити сім'ю дівчат-бранок, ми стали сім'єю. Дар можна знайти за будь-яких обставин, у найгірших обставинах можна знати щось добре, часто в таких обставинах розкривається найкраще. Коли я отримала хліб від доктора Мегала за танець в Аушвіці, я поділилася ним з дівчатами. А потім дівчата врятували від "маршу смерті" – забрали мене, коли мене вели на розстріл.

Завжди треба пам’ятати про вибір, бо що більше варіантів, то менше почуваєшся жертвою. І навіть коли я була виголоднілою, я підняла очі до неба, до Бога, просячи про пораду. А Бог мені відказав опустити погляд на землю. У мене під ногами була трава. Я підбирала травинки і їла їх. У моєму словнику немає слів "не можу". Я пишу своїм студентам на дошці "не можу" і потім стираю частку "не". Я вірю, що я зможу. А те, у що ми віримо, ми створюємо. 

На цьому етапі життя не хочу вдягати бюстгальтер. Мені так комфортно, мої груди вільні. Ліфчик мене сковує, поневолює. Чесно кажучи, ніколи цим не ділилася. Звісно, маю красивий дорогий ліфчик у шухляді, але вдягаю його зрідка, коли без нього ніяк не обійтися. Подумайте про те, щоб вам бути собою, щоб вам було максимально комфортно. Також я зараз не маю взуття на ногах, мені дуже зручно. Завдяки zoom чудово почуваюся і не мушу зараз вивдягатися. Завжди кажу людям, що єдиний, хто у вас є на все життя, – це самі ви, тому дбайте про себе, любіть себе, і це не самолюбство. Я повторюю собі це щоранку. І сподіваюся, що ви дивитеся на себе у дзеркало зранку і кажете собі "Вікторіє, як я тебе люблю!". 

Коли я була в Будапешті, познайомилася з однією жінкою, яка піднялася на Еверест. Коли вона потрапила у в’язницю, то рахувала кроки, які вона робила там. Важливо не те, що з нами стається, а як ми це сприймаємо. Не думайте, що страх переможе, думайте про те, як прийняти реальність. Бо це вам підвладне. Кажіть: я це здолаю. Нехай мені важко і мені це не подобається, я це здолаю і переживу. Завжди підбадьорюйте себе, зближуйтеся з іншими в’язнями, людьми, які поруч. Сподіваюся, ви зможете це пережити і потім пишатись тим, як ви це зробили. 

Звісно, зараз є обмеження, але локдаун – це ніщо у порівнянні з табором смерті. Полюбляю казати, що в моєму словнику немає слова "проблема", натомість є слово "виклик", немає слова "криза", є "виклик". Є криза середнього віку, коли багато хто боїться залишитись наодинці з собою. Прекрасно, що ми маємо можливість переоцінити оцінити свої думки і перегрупуватися, почати все заново й відкривати нові початки. Я обожнюю і Zoom, і COVID-19, бо маю змогу більше спілкуватися з донькою, яка живе у Нью-Йорку. Це дар і благословення, я шукаю їх у всьому, що зі мною стається. Zoom – це дар, завдяки якому бачу вас. Ми з вами усі сестри і брати, ми прийшли у світ, щоб домовлятись одне з одним, а не змагатись і конкурувати. 

Обожнюю ваш український борщ! Але люблю його холодним, полюбляю його пити і пісний. Коли йду в магазин, то питаю, чи він свіжий і чи свіжозварений, консервований мені не смакує. Сподіваюся, ви собі на обід сьогодні з'їсте борщику. 

Як і Мартін Лютер Кінг, маю мрію – що одного дня наші відмінності додадуть нам снаги. Тішуся своїми предками, бо вони не здавалися. Любов – це не почуття, це наші вчинки. Тішуся нашій розмові, тішуся, що ви погодилися порозмовляти з жінкою, якій у вересні виповниться 94 роки. Насправді вік – це просто собі якісь числа, він просто настає.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку