"Дивлюсь фото, впізнаю свій район, будинки. А там – усе дим, усе чорне", – уродженка Маріуполя 

Я і вся моя родина – з Маріуполя. Мої батьки розлучені, тому виходить, що є мама і її родина, і тато та його родина. Вони все життя жили у Маріуполі, ніколи не переїжджали. Інших родичів я просто не маю, крім тих, які зараз залишилися там. 

Ситуація така, що зараз я не маю жодних контактів ні з ким із них. Моя мама і мій рідний дім – у мікрорайоні "Східний". Це мій рідний мікрорайон, який уперше бомбили ще в січні 2015 року. Тоді в нас повибивало скло. Ну, але це був один день, так нас лякали. Проте вже було дуже відчутно: щоразу, коли я приїжджала додому, мене водили й показували: "от тут горів ринок" чи ще щось. 

А те, що зараз відбувається з моїм районом, моїм будинком, моєю школою… Там усе поруч: школа, будинки, а далі – поле, протитанкові їжаки. Це, власне, де саме пекло відбувається.

 Коли 24-го лютого мені подзвонила мама, тут усі були нажахані, бо десь хтось щось чув, там уже все почалося. Вона телефонувала й казала, що люди в паніці, магазини зачиняються, ти не встигаєш нічого зібрати. Я запитувала, що вони робитимуть, мама казала, що вже небезпечно їхати, бо "бахають". Вони залишились у будинку, це дев’ятиповерхівка. Коли спитала, чи будуть вони в підвалі, мама відповіла, що ні: там ще небезпечніше. 

Щодня мама один раз виходила на зв’язок. Останній раз зателефонувала 2 березня, зв’язок дуже переривався. У моїй голові не вкладалося, що може бути так, що зв'язок пропаде. Відколи почалася війна, я волонтерю в інтернатах, тому була постійно зайнята, щось збирала, купувала речі, шукала іграшки… А мама дзвонить і каже: "Настя, глушилки, вони глушать зв’язок". Я відмахувалась, казала: “Та ма, чого ти? Все буде добре”. Тобто я навіть не сприймала це серйозно. Якби ж я знала, що це буде востаннє… Я себе за це дуже картаю.

Вона мені вже тоді сказала, що вимкнули світло і воду, залишився тільки газ. Разом із моїм дядьком і його сім’єю, які живуть у сусідній квартирі, облаштувались у коридорі. У квартирі було надто холодно, бо вікна повибивало зі всіх боків і був страшенний протяг. Вони тримались купи, були якісь запаси їжі. Усе. Після того зв’язок обірвався. Усе, що я знаю після того, – це те, що познаходила в чатах. Я підписалась на все, що можна, навіть створила власну групу, аби шукати людей з того будинку: це була хоч якась інформація.

Чи є якийсь шанс вирвати звідти людей?

Маріуполь такий довгуватий, розкинувся вздовж берега. Той бік, що ближче до Росії, – там, напевно, немає шансу, щоб українські військові забрали людей.

Мій тато живе в іншому районі, Приморському, він ближче до України. А мікрорайон "Східний" – після нього тільки Новоазовськ, а це вже так звана "ДНР". Тато із сім’єю якось виїхали, але там теж дуже складна ситуація. Вони дуже довго не виходили на зв’язок, це був такий відчай, коли просто нікому не могла додзвонитись… Я не знала, чи вони живі, що з ними відбувається. 

Дивлюсь якісь фото, впізнаю свій район, знайомі будинки. А там – усе дим, усе чорне. Думаю, чи вони зараз там, чи в підвалі, чи вже десь поїхали. І ти не можеш нікого запитати, чи вони там, чи ні. Я писала у Червоний хрест, мені казали: "нам заборонили туди їхати – там дуже небезпечно". Я думаю "Ну, зашибісь!". Дзвонила на всі гарячі лінії, але ніде зв’язку немає, ніхто не відповідає. Було декілька днів пекла, коли нічого не знаєш. Раніше ще можна було доїхати в мій мікрорайон, а потім піти пішки. Але тепер вже й пішки не пустять, там блокпост – ніхто не зайде. Це було зроблено для того, щоб Росія могла контролювати ситуацію, щоб Росії могла давати їжу, щоб вони були "рятівниками".

Зовсім нещодавно вийшов на зв’язок мій тато, сказав, що вони виїхали й на той час були у селі Портівське – дуже близько до Маріуполя, але там спокійніше. Але зараз вже все, немає зв’язку, там відрубали все. Зараз там вводять цю "деенеріську" мережу "Фенікс", ніякої можливості додзвонитися туди з українських номерів немає.

У мене є молодша сестра, їй 10 років. Тато казав, що вона дуже сильно отруїлась: не було води, було мало їжі – вони збирались у подвір’ях і готували на вогнищах. Вони зливали воду з батарей і пили її два тижні. І все, дитячий шлунок цього не витримав.

Коли вони вийшли на зв’язок, я їм одразу кричала: "Виїжджайте, я вам знайду машину!". У мене зразу такий ентузіазм з’явився, але тато каже: "Ми не поїдемо. Я не знаю… вона не доїде". Тоді прийшло перше усвідомлення наскільки ситуація критична. Коли нічого не знаєш, то сама із собою говориш і налаштовуєш на краще: думаєш, може, в них там якась свячена вода стояла і вони її пили? Намагаєшся себе заспокоїти. Але ні. Все, що мені казала сім’я: "Головне – що ми живі". 

Я три дні поспіль переконувала їх виїхати, поки тато не зупинив мене. Каже, щоб доїхати до Запоріжжя (а звідти можна до Львова), від Портівського потрібно спершу добратись до Мангуша, звідти до Бердянська, а вже потім до Запоріжжя. Але між Портівським і Мангушем 5 російських блокпостів, на яких роздягають повністю. Шукають татуювання, шукають ще щось, переривають машини. Там стріляють у людей заради потіхи. Тато казав, що не готовий нести таку відповідальність за дитину: "Якби то була тільки моя доля… а так вона слабка, не знати, як перенесе ту дорогу". Тому вони не виїхали з Портівського. Вже три дні немає зв’язку. Тепер я і про них нічого не знаю.

Як знайти інформацію про рідних?

Кожен день все по колу: то дізнаюсь щось погане, то знову добре. Дістаю якісь списки, кожен день починаю з того, що шукаю їх у списках. Усі навколо запитують про це, а я не знаю. Відчуваю себе дуже безпомічною, бо розумію, що я туди не поїду, сама я там нічим не допоможу. Але щось робити хочеться, така безвихідь.

Списки, не знаю хто їх складає, але це як на секонд-хенді: ти копаєшся, копаєшся, шукаєш… У всіх групах постійно хтось щось пише. Так було з моїм дядьком, батьковим братом. Багато людей кидали мені фото списків, написаних від руки. Там були прізвища мого дядька і його сина, так я розуміла, що хоча б вони живі. Ці списки виклали, коли звільнили одне з бомбосховищ. Я вийшла на зв’язок із дядьком, він нічого не знав про тата, але дав якусь загальну інформацію про ситуацію в місті.

Судячи з інформації, яку маємо, багатьох депортують до Росії…

Усі ці списки, там є дві сторони: крім України, є "ДНР" і є Росія. Я була шокована. Там є навіть списки евакуйованих у Самару, Володимирський район, тобто люди вже там, у Росії. Це викладають ті, які приймають наших з російської сторони, але там ніхто нікого не питає. Дівчинка з мого району писала мені, що її батьків забрали в Росію, але вони погодились. Їм не давали довго думати, казали: "Все, виходьте, ми вас рятуємо". Таких людей везуть на розподільчі пункти, годують, створюють антураж, що про них піклуються. Потім одразу відправляють кудись в Росію, у Таганрог, наприклад, або в "ДНР" – Дебальцеве, Сніжне… У Таганрог привозять на вокзал, там на поїзд і куди подалі.

Я впевнена, що цих людей теж шукають. Але через відсутність зв’язку, коли ти три тижні сидів у підвалі, всі дезорієнтовані. Я коли спілкувалася з дядьком, він ставив такі запитання, що я була шокована. Вони були абсолютно відрізані від зв’язку. Він мене питав: "А Львів захоплено? А можна виїжджати до Європи?" Пояснювала йому все. Люди розгублені, голодні, втомлені, без грошей, без зв’язку – на блокпостах забирають телефони й віддають лише сім-карти. Ну, і що ти з тим будеш робити? Я навіть не хочу думати про те, що моїх кудись депортували, вірю, що вони десь переховуються. 

Чи є ще люди в Маріуполі, які вірять у "русскій мір"?

У моїй сім’ї точно таких не було і нема. По чатах, які я читаю, бачу... Є дуже багато "ватних" людей. Мені здається, що там не так люди чекають на Росію, як у них просто є образа на військових. Весь цей час, що решта людей жили у відносному мирі, там були якісь обстріли. Звісно, військові – це специфічні люди, у жителів залишився "присмак", що будь-які військові – це недобре. Власне, у моєї сім’ї є родичі у Росії, але ні в кого навіть думки не було туди їхати. Я навчалася в українській школі, говорю українською, ніколи не було проросійських думок. Маріуполь взагалі завжди був більше за Україну, якщо, наприклад, порівнювати з Донецьком, коли я там жила. Те, що вони від нього залишили, – це жах. Потрібно буде це все відбудовувати.

Як змінювався Маріуполь за останні 8 років? Чи справді розвиток міста за ці роки був такий помітний і суттєвий?

 Так, 100%, це було дуже помітно! Я працюю як фандрейзер, займаюся грантами, залучаю благодійні кошти. Тому бачила скільки всього, скільки грантів і праці було вкладено, щоб зробити щось для Маріуполя. Зробили набережну, а на лівому березі (який зараз дуже сильно постраждав) – дуже класний парк. І головне – я бачила, що люди дуже тішаться тим змінам. Коли приїжджала, мене тягнули все це показувати, вони дуже пишалися цим усім. Минулої Пасхи я була там, справді, стало дуже гарно. Звісно, є мінус цих заводів, які були, є, і… певно, будуть. Вони погано впливали на екологію. Але дороги, парки, інфраструктура для дітей – це було зроблено з нуля, виглядало по-сучасному і по-європейськи. 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.