Дитина як "кара"

Я можу повірити у що завгодно. Але тільки не в те, що хвора дитина може стати карою для своїх батьків. А днями таке почула в церковному середовищі. Досі не можу відійти…

"То кара за гріхи батьків", – у мене в мозку запульсувала судина, в очах потемніло.

Вдих-видих, вдих-видих, вдих-видих…

Я багато років працюю з лікарями й ніколи не чула в цьому середовищі, щоб такий "діагноз" собі дозволяли ті, хто розуміє причини хвороби. Але побожні галицькі жіночки завжди знають краще, вони пізнали молекулярну біологію, медичну фізику й можуть вивалити жінці "правду" про хворобу дитини. І з такою ж безпосередньою усмішкою піти собі додому ліпити вареники, вишивати рушники й мити вікна перед Паскою без найменших докорів сумління.

Це все у Львові – місті, де чи не найбільше церков на одного мешканця, які мали б нас змінювати, де ми мали б ставати кращими версіями себе, де мала б рости між нами любов і ставати менше страждань, бо вони діляться між нами всіма. Rеally? Люди, ви вже всі розуми поїли чи секретарка Бога вам скинула інфу про патогенез?

Вона носила дитину, здорову дитину. А народилася дитина із вродженою вадою. Так собі думаю, що ночами плакала в подушку й питала у небес, за що їй це все. А далі треба було жити. І були безкінечні коридори лікарень, і ще купа всього, чого не розуміють люди, яким все одно, що коментувати у мережі – рецепт італійського панетоне, польську швабру для вікон чи хворобу чужої дитини.

У неї в анамнезі ті самі речі, що й у нас всіх, дівчат з Галичини – навчання у львівському виші, перше кохання, романтичні побачення і сповідь раз на рік перед Паскою. Все, як у всіх. А потім весілля, фата, чарівна сукня нареченої, округлий животик, мила фото сесія і пологовий. А далі стає менше рожевого, бо починаються лікарняні стіни – малючок хворіє.

Я не думаю, що Бог вигадав для таких, як вона, сім кар єгипетських.

Бо, йдучи за цією логікою, нам усім тапки. Так можна покарати 90% населення Львівської області, і так буде по-чесному. Якщо думати у площині "роби так – і буде тобі добре". Але прошу пам’ятати, що ми всі вимерли б, як тисячі років тому динозаври. Чи всі готові?

Але, слава Богу, Бог не пам'ятає нам усім того, що ми робимо Йому, інакше ми всі на цій синій холодній планеті вимерли б, як динозаври чи інші реліктові види. У Нього Своя оптика, відмінна від нашої. Власне, тому ми ще живі.

Мені не дано знати, може, й справді ту жінку з хворою дитиною за щось карають. Я поки що не на тому рівні, щоб бачити закриті від людського ока речі. Але моєму оку чітко видно, що їй треба елементарне – притримати двері, усміхнутися дитині, подати іграшку, коли вона впала, сказати щось підбадьорливе.

Бо ми всі – і здорові, і не дуже – сидимо в одній калюжі.

Бо я не маю гарантії, що завтра прокинуся здоровою. Бо не можу не реагувати на чужий біль – я пам’ятаю про власний біль і як це було в мене, тому не хотіла б, щоб ця жінка залишалася зі своїм болем наодинці, тим паче – з дитиною і болем. Бо я знаю: чудеса можливі. Попри те, що нас пора вибити, як динозаврів, Бог дозволяє людству синтезувати нові ліки при важких недугах і вигадати щоразу технологічніші операції. Бо Ним точно керує не відчуття справедливості. Бо Він точно знає, тільки якщо дати людині у кредит ліки й любов, вона може змінитися. Розчулитися, наповнитися вдячністю і стати кращою версією себе.

Моя віра – не гарантія того, що мені на голову не впаде балкон, не зіб'є автівка чи у мене не вмруть нейрони. Моя віра – спосіб пояснити собі самій світ і знайти точку опори, коли на мене впаде той самий балкон, зіб'є автівка чи одного дня вмруть нейрони.

Може, хворі діти – це спосіб нагадати християнам, що віра не для того, щоб нам було добре й комфортно?

Що пора рости, з молодшої школи переходити у старшу? Що віра – це щоб зустріти Христа, прийняти й далі вже без нього з хати не виходити? Що пора вже побачити у тій мамі з хворою дитиною того самого Христа, до приходу якого так ревно пуцуємо вікна, печемо щораз модніші паски і вдягаємо щораз новіші шмотки? Так ось же Він – бігає лікарняними коридорами в перерві між крапельницями й уколами, випрошує солодощі і розгортає новеньке "Лего". А поруч сидить Його Мама, і байдуже, що очі в неї сумні і голова немита, бо у лікарні вимкнули воду…

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал