"Франциск не є Папою термінів, він є Папою жестів. А ми активно включилися в інтерпретацію жесту, який пропонувався під час Хресної дороги", – Блаженніший Святослав

Цьогорічний Великдень Блаженніший Святослав називає найдраматичнішим у власному житті, адже він народився вже після Другої світової війни, а з того часу такої трагедії українських народ не переживав. Війна на Донбасі, каже глава УГКЦ, була певною мірою локальною, тепер же війна торкнулася кожного українця, поставивши перед людьми питання – як їм жити далі.

"Російські мародери обдирали Христа з одягу, російські садисти катували його в Бучі"

В таких критичних умовах чимало християн ставлять перед собою питання: чому Бог допускає смерть і страждання невинних людей, дітей? Чи маєте ви поради, як в таких важких обставинах досягати духовної рівноваги?

На ці питання можна відповісти дуже по-різному. Але ми, християни, віримо в Бога, який став людиною, взяв на себе людські страждання, захотів добровільно померти на хресті саме для того, щоби ту смерть знищити. І, вдивляючись в нашого розп'ятого Спасителя, ми знаходимо ключ до розуміння всякого людського лиха, біди, страждання, і навіть війни чи смерті.

Дуже символічно, що війна співпала з початком Великого посту. А початок другого масштабного наступу на сході України співпав із Страсним тижнем. Це дуже символічно і, як на мене, Господь через ці обставини щось нам хоче сказати. 

Християнин завжди знає, що Бог є зі мною. Сьогодні не тільки я страждаю, але Господь страждає разом зі мною, щоби допомогти мені пережити ці страждання. Сьогодні самого Христа ще раз розпинають в Україні російськими бомбами і ракетами. Його вкотре катують на окупованих територіях, знущаючись над нашими жінками, дітьми. Його вкотре обдирають з його одягу ті мародери, які сьогодні нишпорять покинутими будинками. Він вкотре стає біженцем в особі наших дітей, жінок, родин, які вимушено покидають свої домівки під ворожими обстрілами. Навіть вкотре торгують Христом ті, які сьогодні сумніваються, – помагати Україні чи ні. Ці торги мені дуже нагадують ті слова, коли Юда прийшов до фарисеїв і сказав: "Що дасте мені, щоб я продав його?".

Але ніколи смерть чи страждання не мають останнього слова, каже нам християнська віра. Христос воскрес, і тому він дає нам сили для того, щоби це гідно пережити, не втрачаючи людської гідності, й мужньо йти вперед до воскресіння. 

Але чи не змінює війна також поведінку християн? Чи можна під час війни використовувати таку християнську чесноту, як любов до ворога? Як її застосовувати, скажімо, українським захисникам?

Вони вже діють так, як повинні діяти християни, адже своїми діями не дають російським солдатам вчиняти нових гріхів. Ми любимо ворога, коли не даємо йому чинити злочини, коли його зупиняємо. Ми любимо ворога, коли йому кажемо: чоловіче, йди додому. Ми любимо ворога, коли наші волонтери запускають ініціативу, щоби росіяни забирали тіла своїх убитих вояків (а вони, на жаль, їх покидають і не відповідають на цю дуже шляхетну християнську ініціативу). 

Також виконання священного обов'язку – захисту свого народу демаскує ворога, який втрачає честь свого війська. Йдеться про військову честь чи то десантника, чи то пілота, втрачену під час вбивства цивільного населення. Ми тоді своїм прикладом промовляємо до їхнього сумління і до їхньої честі.

"Церкви просили закрити небо, щоби ворог не перетворив небо на пекло"

Скажіть, будь ласка, як змінилася діяльність УГКЦ після 24 лютого 2022 року? 

Першою, спонтанною реакцією 24 лютого було рятувати людей і їхнє життя. І цікаво, що люди теж почали шукати порятунку саме у церкви. Наш Патріарший Собор перетворився на великий прихисток. В криптах нашого собору ховалися інколи по 500 людей – разом зі своїми песиками, котиками, хом'ячками і навіть рибками та канарками. І ми тоді розуміли, що маємо відповідальність за той народ. Ми тоді намагалися їх нагодувати, зігріти, забезпечити  медикаментами, ми намагалися їх підтримати на дусі.

Одностайно вирішили залишитися разом зі своїм народом навіть там, де падають бомби, але допомогти тим, кого треба евакуювати. І так почали формуватися перші гуманітарні коридори, перші групи біженців, які отримали необхідний захисток і можливість саме через мережі різних церков. 

Якими ще справами почало займатися духовенство, крім традиційних богослужінь?

На території, що безпосередньо прилягала до зони бойових дій, храми перетворилися на логістичні центри. Тим людям, які були в дорозі, була необхідна допомога – комусь було потрібне пальне, декого з тих, хто залишив свою домівку, треба було нагодувати, обігріти чи одягнути. Біля Броварів було таке, що люди фактично босоніж  пройшли майже 20 кілометрів, без нічого, а лютий-місяць був доволі холодним.

Також ми почали приймати потоки гуманітарних вантажів, які рухалися в протилежному напрямку – із заходу на схід. Навіть, якщо говорити про зону відносного спокою – пригадаймо, що діялося на українсько-польському кордоні чи навіть на вокзалі міста Львова. Треба комусь було тих людей, які прибули прийняти, зігріти чи навіть допомогти зорієнтуватися, що далі робити. 

Чи в процесі допомоги людям постраждало багато греко-католицького духовенства? 

На жаль, повної інформації я не маю. Очевидно, що є постраждалі, але я навіть не дуже хотів би чітко говорити – де, хто і скільки. Є, наприклад, місця, де служіння зараз неможливе і звідтам треба було евакуюватися. Наприклад, наш священник з Маріуполя – він був одним із останніх, якого вдалося просто вирвати з лабет цього жорстокого оточення. Минулого тижня ми отримали звістку, що офіс нашого "Карітасу", який годував сотні і тисячі людей, розбомбили. Загинули люди. Щось подібне я можу вам сказати і про Волноваху, і про Краматорськ, і про інші частини України. Тому наше духовенство зліплене з тієї самої глини, що й український народ. Однаково терпимо, але намагаємось бути сильними і служити своєму народові в тих обставинах, які склались.

Чи зробила війна міжконфесійну співпрацю українських конфесій тіснішою?

Якщо говорити про гуманітарну сферу, то ми всі  реагуємо абсолютно однаково – чи це протестанти, чи католики, чи православні, чи мусульмани, чи юдеї. Наша реакція – рятувати людей і їхнє життя. Тут ми активно співпрацюємо і маємо чимало цікавих прикладів такої міжконфесійної співпраці. Наприклад, коли розбомбили монастир єпископа однієї конфесії, його приймає єпископ іншої конфесії. Ми мали такий приклад у Харкові – дуже гарний, як на мене.

А хто кого приймав, якщо не таємниця?

Давайте, я не буду вдаватися в обставини, але це йдеться про католицько-православну гостинність (сміється).

Були дуже зворушливі моменти співпраці з протестантськими спільнотами, коли ми організовували евакуацію з Ірпеня, Бучі, Гостомеля – міст, які сьогодні є символом трагедії людей під час російської окупації. І ми могли ефективно діяти тому, що ми не намагалися діяти самотужки, разом об'єднувалися і працювали.

Я би також хотів згадати дуже активну діяльність Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, яка з початку війни підготувала більше десятка різних звернень. Було навіть звернення ради церков про необхідність "закрити небо" над Україною. Дехто ставився до цієї ініціативи обережно – мовляв, церкви не повинні говорити про зброю. Але тут якраз перемогло бажання рятувати цивільне населення. Бо ми справді апелювали до того, щоби не дати можливості ворогові небо перетворити на пекло.

"Найкращим жестом Папи Римського може стати візит до України"

Від міжнародних звернень перейдімо до стосунків з Ватиканом. Чи часто ви спілкуєтеся з папою Франциском і звідки він черпає інформацію про події в Україні?

У нас із Понтифіком – дуже інтенсивне спілкування, а після повномасштабного наступу воно посилилося ще більше. Буквально на другий день після атаки росіян Папа Римський особисто до мене зателефонував. Він тоді мені сказав: "Я зроблю все, що буде в моїх силах". Спілкування є регулярним та інтенсивним. Буквально минулого тижня, коли ми всі дискутували про Хресну дорогу в Колізеї, я мав кілька дуже важливих особистих телефонних розмов. В тому числі і з державним секретарем його еміненцією кардиналом П'єтро Пароліном, а це друга людина після Папи в католицькій церкві, він очолює дипломатичну службу Ватикану. 

Тому можу запевнити, що Святійший Отець є дуже добре особисто проінформований. Більше того – він має особисту емпатію з бідою України і глибоко переживає її. До нього доходить інформація через різні канали. Наприклад, під час пасхальних богослужінь у Ватикані був присутній мер Мелітополя – людина, яку окупанти викрали та катували. Він особисто мав можливість донести Папі ті жахіття, які творяться на окупованих територіях України. І на закінчення своєї проповіді Папа сказав українською мовою "Христос воскрес!". 

Комунікація є, та, я думаю, ми повинні ще більше працювати для того, щоби ця комунікація справді вилилася потім в трансформацію певних жестів і дій, які, я думаю, буде чинити Апостольська столиця для того, щоби зупинити війну в Україні. 

Разом із тим не всі українці зрозуміли і сприйняли деякі кроки папи Франциска. Я маю на увазі і Хресну ходу в Колізеї, і фразу про нібито расизм, через який до біженців із України ставляться краще, ніж до інших. Дехто з українців (у першу чергу, греко-католиків) після цих подій "мають жаль" на Понтифіка...

Дуже дякую вам за це запитання. Знаєте, я абсолютно поділяю почуття свого народу. Я не маю якогось жалю чи нарікань, але мені би хотілося більшого. Я, до певної міри, також поділяю нерозуміння деяких кроків чи жестів, тому дуже активно намагався комунікувати і пояснювати, в чому полягає несприйняття і біль українців. Вони відчувають, що буцімто хтось їх хоче насильно мирити з росіянами, ще й так невчасно. 

Але ви, з одного боку, є очільником Церкви і повинні виражати почуття мирян. З іншого – перебуваєте в церковній ієрархії нижче, ніж Понтифік, а відтак повинні акцептувати його дії та кроки. Чи ви в таких умовах не відчуваєте себе, наче між молотом і ковадлом?

Я не відчуваю себе між молотом і ковадлом. Але я відчуваю певні труднощі, зокрема в зовнішній комунікації, яка сьогодні існує в ватиканських структурах. Бо я вам розповів про внутрішню комунікацію, про особисті стосунки і відчуття – як Папа розуміє, переживає ці події. Тому часом нас дивує, як ці всі переживання виливаються в ті чи інші жести, твердження, слова і так далі. 

І ми останнім часом бачимо певну невідповідність між реальними кроками Святійшого Отця і тими заявами, що виливаються в його публічний образ. На мою думку, це пов'язане з тим, що сьогодні бракує речника Папи, його "голосу". Сьогодні відбувається реформа Ватиканської курії, там є зміни, в тому числі – в сфері комунікації з медійним світом. Завжди раніше кожен Папа мав свого речника, і коли не розуміли, що мав на увазі Потифік, було до кого звернутися. Речник від імені Папи Римського допомагав нам зрозуміти позицію. Славний отець Федеріко Ломбарді, який ще був речником Папи Бенедикта XVI, продовжував своє служіння за часів Папи Франциска. Пізніше він пішов на пенсію і нам такої фігури сьогодні бракує, щоби справді для ширшого загалу можна було пояснити наміри Папи, його слова і бажання. 

Тобто ви вважаєте, що українці можуть не до кінця правильно трактувати ті змісти, які закладав у свої вчинки чи терміни Понтифік?

Папа Франциск є доволі своєрідною особистістю, не схожою на своїх попередників. Він більше промовляє жестами, ніж термінами. Ми завжди хочемо чітких термінів, бо за ними розуміємо чіткі поняття, позиції. Я би сказав – навіть ховаємося в зону комфорту тих чи інших термінів. Тобто, якщо він вжив таке слово, значить все гаразд. Франциск же не є Папою термінів, він є Папою жестів. Тому ми так активно включилися в інтерпретацію жесту, який пропонувався під час Хресної дороги. 

Ми бачили багато дуже промовистих жестів Папи останнім часом. Наприклад, коли він відвідав українських дітей, які приїхали після бомбардувань на лікування. Папа особисто до них приїхав – такого в історії я не пригадую. Так само, коли Папа, засуджуючи війну в Україні, на черговій аудієнції прийняв з рук українських дітей прапор України з Бучі, поцілував його, високо підніс і закликав усіх разом молитися за Україну, бо це не є ніяка спецоперація, як дехто каже, а справжня війна. Війна, яка є безумством, святотатством, яку треба негайно зупинити. Я очікую ще одного жесту від Папи, скажу вам щиро – очікую, що він приїде до України. 

Наскільки реальний цей візит тепер?

Ми всі над цим працюємо. Я би дуже хотів, аби він приїхав до України, бо це би був найкращий жест – жест справжньої солідарності та підтримки, жест, який би міг сказати більше від усіх слів і термінів.

Коли журналісти нещодавно запитали його про візит до України. Понтифік відповів: "Так, він стоїть у мене "на столі". Під час останнього телефонного спілкування з Володимиром Зеленським, президент чітко запитав: "Ну, коли ж ви приїдете?". Папа сказав, що думає над цим, але остаточного рішення ще не ухвалив. Сам факт, що візит є "на столі", а не десь у шухляді, під сукном – це, як на мене, добрий жест. Але всім нам хочеться більшого. Ми сподіваємось, працюємо та молимося, щоби все-таки візит Святішого Отця в Україну відбувся. Він тоді обійме Україну і, я думаю, всі нарікання наші пропадуть. Так само, як син нарікає на тата чи маму, але коли хтось із батьків його обійме – ці обійми самі все за себе пояснять. 

"Росія проголосила маніфест геноциду і хоче знищити душу українського народу"

У греко-католиків із росіянами здавна склалися складні стосунки. Взяти хоча би роки підпілля в СРСР. Наскільки сьогоднішні події перегукуються з радянськими часами і чого досвід УГКЦ ХХ століття вчить УГКЦ сьогоднішню?

Історія нашої церкви – це історія систематичної ліквідації наших структур, наших громад на тих теренах, які завойовувала Росія. Це було тут, у Києві, на наших прадідніх землях центральної України, Наддніпрянщини. Це було під час окупації Радянським Союзом Галичини і це буде далі. Ми не плекаємо жодних ілюзій. Там де ступить чобіт російського солдата – там життя католицької церкви буде дуже контрольоване та обмежене. 

А наша церква буде і взагалі під особливою увагою. Адже російський окупант для того, щоби знищити народ, хоче знищити його душу, носія свідомості та його національного самовизначення. Таким народотворчим ядром була наша церква, яка впродовж століть виконувала функцію держави для бездержавницького народу. 

Якщо рушієм періоду національного відродження чи формування нашої свідомості в Наддніпрянській Україні були поети, митці (наприклад, Шевченко), то в Галичині таким рушієм було греко-католицьке духовенство (згадаймо митрополита Андрея Шептицького), яке представляло інтереси свого народу перед державними структурами тих чужих держав, у яких доводилося жити українському народові.

Якщо сьогодні Росія проголосила метою своєї війни в Україні "денацифікацію", то де-факто це є маніфестом геноциду. Це – ідеологічна війна і ми розуміємо, що, в першу чергу, намагатимуться знищити все те, що стоїть на сторожі душі цього народу та його ідентичності. Нам завжди хочуть нав'язати чужу церкву, яка буцімто за нас подбає, а свою, яка народилася в водах Дніпра в часи князя Володимира, будуть систематично ізолювати, а потім нищити. 

Тому ми переживаємо непрості часи. Але вони ще раз показують, що доля нашої церкви і нашого народу є нерозривно пов'язаними між собою. Як душа і тіло, які завжди разом творять єдину цілісну людську особу. Так само і наша церква в тілі свого народу виконувала, виконує і буде виконувати життєдайну об'єднуючу роль.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.