Соборність України як мішень. Спочатку вони ліквідували потяг "Львів-Луганськ". Блог Тетяни Вергелес

Що таке Соборність України? "Це духовне єднання всіх територій, які історично належали українському народові, єдність і цілісність загальної території України, недоторканність її кордонів", – каже загуглене визначення. Це мішень, в яку завжди цілив ворог, той ворог, який у 2014-ому зеленими чоловічками вдерся на наші землі, анексував Крим, а у 2022 розв’язав криваву повномасштабну війну. 

Коли ж почалася підготовка до цієї війни? З початком Незалежності. Тепер це очевидно. І відтоді йшло по висхідній. 

Пам’ятаю, як працюючи над якоюсь журналістською темою, раптом виявила, що у розкладі Укрзалізниці немає потягів сполученням "Львів – Луганськ". Тих, якими моя мама їздила на свою малу батьківщину. Ібо нє фіг шастать одне до одного, нема чого пізнавати одне одного, бо через людські контакти можна й порозумітися. То коли і з чого розколювання почалося ? Може, у 2009-ому з таємної затії двох політиків створити ПріБЮТ, поділити країну між собою, головне — домовитися, хто з них двох буде Прем’єром, а хто — Президентом, і поділити портфелі? Тоді розривом зв’язків і сполучень, ізоляцією ламали Україну навпіл. 

Ні, мабуть, розкручувалося це ще раніше, за Кучми, коли він вдруге балотувався у Президенти, а в його тіні маячів Медведчук. І саме закулісна політика у владних кабінетах Києва  полягала в тому, щоб налякати "східняків" націоналізмом "западенців". Так налякати, щоб на президентських виборах  опозиція не мала ніяких шансів на сході, в Криму та у деяких центральних регіонах України. 

Пам’ятаю, що десь у тих часах відпочивали з донечкою під Бердянськом. Ввечері сиділи на лавці під корпусом пансіонату, про щось розмовляли. Поруч розмістилася незнайома відпочивальниця. Почувши українську мову, вона раптом вибухнула, взялася мене вчити жити, приплела у свій спіч "бЕндерівців".

Чи от ще сплеск пам’яті – про угорців нашого Закарпаття, які "забили" на вивчення української мови. Виросло покоління, яке слова не скаже державною мовою. Згадала сьогодні, при святі Соборності, як у 2010 році з такими зіткнулася у Данії моя донька, коли рік працювала там "на проєкті" – зустріла землячок з України, які не знали української від слова зовсім (не розуміли й російської). Щоправда, й англійської не знали, тому їх повернули "з проєкту" додому. 

Завжди "проголошувала" себе "соборницею": скажімо, були публічні "тусовки", у тому числі в телеефірах, коли декларувала це у запалі підкинутих за часів всесилля Медведчука дискусій про федералізацію України. Звісно, у цій моїй "соборності" чимало особистого, бо ж мама родом з Луганщини. А ще Чернігівщина, Хмельниччина, Вінничина, Дніпро, Біла Церква – там теж родичі, не чужі люди. А ще друзі, знайомі – по всій Україні. Одеса, Суми, Донецьк, Харків… Чи от Ізюм. Там народився Стефан Ямпольський, керівник Львівської політехніки у 1944-1953 роках, про якого написала книгу "З пістолетом у шухляді…". Поки працювала над темою, Ізюм з рядової назви на карті України перетворився на місто, про яке думаєш, за долю якого вболіваєш.

Подумалося, що сьогодні соборності сприяють соцмережі, той же Фейсбук. Ми нерідко і часто справедливо нарікаємо на перманентні "ср-чі" в ньому, але він нас і об’єднує: з нами на відстані вподобайки друзі з різних міст і сіл України. 

Болісний досвід, але зміцненню соборності сприяла російсько-українська війна. Війна нас, тих українців, хто не виїхав за кордон, "перемішала" на українській землі. У класі львівського ліцею, де вчиться моя онука, є діти з Донецька, Запоріжжя, Нікополя, Хмельницька. Найближча подруга нашої Софійки – старша на рік Маруся з Миколаївської області, неповторна, якась прекрасно інакша україночка. "Кожен край має свій звичай", – каже прислів’я. І цей дитячий досвід спілкування, порозуміння, "притирання" між "звичаями" різних куточків України… цього ніхто не забере, це те, що закладає майбутнє України.

Про авторку. Тетяна Вергелес, журналістка, редакторка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.